Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Собор як символ духовної краси людини за романом Олеся Гончара

Художній світ одного з найвизначніших письменників сучасності - Олеся Гончара - вражає глибоким проникненням у найживотрепетніші проблеми нашого часу, пристрасним бажанням, захистити людське в людині. Це - продовження гуманістичних традицій української літератури, в центрі уваги якої завжди був внутрішній світ особистості. Твори Олеся Гончара збагачують скарбницю духовного досвіду сучасників. Добро і зло , честь і безчестя, духовність та аморальність, драматизм їх протиборства - ось коло питань, які хвилюють письменника.

Роман Олеся Гончара “Собор“ - це біль і надія великого художника, який кревно пов’язаний із своїм народом, його традиціями, історією, культурою, його сучасним, минулим і майбутнім, бо сам невіддільний від долі народної. Твір порушує філософські й моральні, історичні й екологічні проблеми, об“єднанні таким простим і водночас неоднозначним питанням: “Що буде з нами? З людьми, з заводами, соборами?“ І неспроста багатозначним символом роману стає образ собору.

Якою б дорогою не поверталися герої Олеся Гончара до рідного порога, вони незмінно бачать перед собою спрямований у небо силуєт: “Зуміли ж таки поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!“ Він не тільки занедбаний храм, а майстерний витвір зодчих, свідок складної і суперечливої історії народу, сутичок і пристрастей, у яких випробувались людська воля і віра.

Створений ще за козацьких часів, цей архітектурний шедевр пам’ятає професора Яворницького й отамана Махна, часи фашиської неволі й печальні шеренги невільників. Був він і козацькою святинею, і складом комбікорму, і “безхозним“ об“єктом, який сучасні бюрократи планують замінити чи то зразковим ринком, чи то шашличною. Тому ставлення до собору, на думку письменника, - це мірило людяності, духовної краси чи ницості героїв твору. Ця історична споруда стає гордістю для людей внутрішньо багатих, перепоною на шляху до кар“єри пристосуванців, демагогів і бюрократів.

Кому став на заваді старовинний собор, який ніс людям “симфонію пластики“, довершеність ліній, музику бань, а головне - нагадує про те, “від чого береш свій родовід?“ Людині, яка виросла в доброму сусідстві з цією неперевершеною красою, але не зрозуміла, не осягнула її чистоти і святості, - Володці Лободі, сучасному висуванцю, що “на культурі сидить“. Син потомственного металурга зробив вдалу кар“єру завдяки своїй псевдоініціативності, вмінню створити навколо себе ілюзорність кипусої роботи. Уміло наголошуючи на своєму робітничому походженні, в очах начальства він - справжній керівник. Проте для Зачіплянки Володька - це людина, що спроваджує під пристойним приводом батька у будинок для одиноких старих металургів, здатна безневинного вчителя знову в тундру відправити або ж залякати чесного трудівника. Тому й не дивно, що саме Лободі прийшла в голову “ідея “ зруйнувати собор на догоду високому начальству і задля власної кар“єри. Письменник переконливо стверджує, що порожня душа, позбавленна любові, краси, віри, пам’яті роду, страшна і небезпечна, її сутність - у необдуманому руйнівному началі, яке нівечить людину і світ, що її оточує.

Запорожці, будуючи собор після зруйнування Січі, втілили в ньому тугу за втраченою волею, свої патріотичні почуття. Їхні нащадки - металурги, жителі Зачіплянки - успадкували кращі риси своїх пращурів. Сповнений життєвого досвіду Ізот Лобода ділить усіх людей на дві групи - майстри і браконьєри. Тільки чому ж так влаштований світ, що “всюди, де не йде будівельник, повинен іти невідлучно, як тінь руйнівник?“ Олеся Гончара тривожить поява таких людей, черствих, байдужих, здатних нехтувати найсвітлішим почуттям. Бездуховність - тривожний симптом, який веде до моральних злочинів, бо людина, яка не має стійких переконань, котра забуває про родинні та національні святині, здатна на все. Тому так палко звучить заклик письменника: “Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!..“ У контексті твору боротьба за собор - це боротьба за саму людину, за повноту і гармонію буття.