Всі публікації щодо:
Куліш Микола

Засоби творення комічного у п’єсі М. Куліша “Мина Мазайло“

Микола Куліш - драматург із світовою славою. Для українського театру він зробив чимало: створив цілісну трагедійну форму, ввів новітні жанри гумору та сатири. Разом з тим постать М. Куліша - одна з найтрагічніших в історії української драматургії доби розстріляного Відродження. До нестями жахливий фінал його життя, так само як і доля п’єс, довгий час заборонених на Батьківщині.

Закінчений наприкінці 1928 року твір миттєво викликав зацікавленість й здобув широку підтримку з боку широких верств українського суспільства.

Комедію Куліша грали в Дніпропетровську, Житомирі, Херсоні, Одесі, Вінниці, Маріуполі. У Києві, поруч із виставою франківців, „Мина Мазайло” жив на сцені обласного пересувного театру.

Комедію „Мина Мазайло” було видруковано в гумористично-сатиричному альманасі “Літературний ярмарок“ 1929 рік. У тому ж 1929 році, п’єса вийшла в Харкові окремою книжкою.

Після постановки в театрах і публікації комедія стрімко одержала визнання. Твір жваво обговорювалися у пресі,він став предметом дискусій, у процесі яких висловлювалося чимало високих і дуже високих оцінок, зокрема М.Хвильового, Остапа Вишні. Образи, характери п’єси активно проектувалися на тогочасну українську дійсність і трактувалися як живі й оригінальні типи з навколишнього життя.

Сюжет п’єси М. Куліша “Мина Мазайло“ нескладний: новітній міщанин, службовець з управлінь Донвугілля соромиться свого “мужицького“ прізвища, яке, на його переконання, заважає йому просуватися за кар‘єрним зростом, і тому він вирішує замінити його на російське Мазєнін. Навколо цієї ситуації зосереджується дія твору, у якому чимало філологічних “досліджень“, співставлень української і російської. Фінал п’єси - комічний, бо у той день, коли Мина досяг своєї цілі , він дізнається, що звільнений з роботи “за систематичний зловмисний опір українізації“.

Деякі сторінки твору - це гімн мові рідного народу, такій багатій, щедрій, милозвучній:
Мокій до Улі:
“Бринить“ має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел
бринить. Це означає - він високо, ледве видко - бринить...

Можна сказати - аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а
тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить.
Або кажуть - думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, Або кажуть - думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна - бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню.. Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.“ І навіть міщаночка Уля, для якої увесь інтерес життя обертається навколо вдалого заміжжя і рукавичок за три сорок, починаючи закохувати Мокія у себе на прохання сестри хлопця, щоб відтягти його від безрозсудливого захоплення “укрмовою“, сама стала на захист цієї мови.:
Уля до Рини:
“...знаєш, “дружина“ - це краще, як “жінка“ або “супруга“, бо “жінка“ - то
означає “рождающая“, “супруга“ ж по-вкраїнському - “пара волів“, а “дружина“...

Ось послухай; рекомендую - моя дружина, або: моя ти дружинонько. ..
... по-вкраїнському - одружитися з нею... Це ж не те, що “жениться на ней“,
розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка
рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як “жениться на ней“, - ти чуєш?
На ней, на... “
Ця ситуація змальована з м’яким гумором. Проте драматург вдається до гостро викривальних, нищівних художніх засобів, коли йдеться про міщанську обмеженість, тупість, засудження націоналізму. Об‘єктом Куліша стали процеси українізації “Українізації по-більшовицькому“ дає пророчу оцінку Мина Мазайло, серце якого “передчува, що нічого з українізації не вийде... а якщо вийде, то пшик з бульбочкою, - це вам другий факт...“ Бо справді, подібна акція - “ це туман, чорний туман, і все це минеться“. Так характеризує її цитатою з п’єси “Дні Турбіних“ тьотя Мотя з Курська. Завіса лицемірства і фальші закриває усі персонажі твору, сутність яких виявляється у ставленні до українізації. І яким би це ставлення не було - схвальним чи заперечним, з орієнтацією на русифікацію. М. куліш висміює обивателя як велике суспільне зло. Такі люди здатні найняти вчительку “правильних проізношеній“, поміняти прізвище, але вони залишаються духовними покручами, стверджує автор. Творячи такі образи, драматург акцентує увагу , що тільки глибинне знання вікових традицій народу, його культури, мови, повага до них,є запорукою здоров’я нації. М. Куліш вкладає в уста персонажам іронічні репліки на зразок :“ прілічнеє бить ізнасілованой, нежелі українізірованой“. Ці слова справляють трагікомічний ефект. Загалом діалоги, окремі репліки персонажів несуть велике навантаження саме з точки зору творення комічного. Коли Мазайло поветається із загсу, то ділиться своїми враженнями:
“Мазайло, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:
- Отак і отак1 Виберіть прізвище, яке до вподоби. Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
- Сіренєв!
Розов
- Тюльпанов...“
Цей діалог яскраво розкриває глупоту, убогість душі персонажів.

Гірка іронія М. Куліша актуальна і сьогодні, коли зовсім не безхмарно відбуваються процеси відродження української ментальності на справді демократичній, гуманітарній основі.