Героїчні сторінки „Велесової книги“

Нещодавно в курсі давньої української літератури з’явилася справжня перлина епічного зображення героїчної історії нашого народу — „Велесова книга“. Цікава доля цієї незвичайної книги. Вона була знайдена 1919 року полковником білої армії Алі Ізенбеком у поміщицькому маєтку селища Великий Бурлук Харківської губернії. Історія знахідки тісно пов’язана з нащадками козацького полковника Григорія Донця - Захаржевського, що були перебиті повсталими селянами. Алі Ізенбек вивіз „Велесову книгу“ до Бельгії і там намагався прочитати письмена на дерев’яних дощечках. З 1925 року над незвичайною книгою починає працювати Юрій Миролюбов - Лядський, український емігрант. Перший і найповніший переклад „Велесової книги“ за розшифровкою Ю. Миролюбова - Лядського був зроблений нашим сучасником Борисом Яценком, кандидатом філологічних наук з міста Ужгорода.

Твір був написаний на 74 дощечках, які були остаточно пронумеровані М. Скрипником за кордоном. У 1968 році упорядник писав: „Велесова книга“ дає тим, хто здатні почути й зрозуміти голос предків, надзвичайно багату змістом відповідь на запитання: „Хто ми? Чиї діти? Яких батьків?“

Отже, ця пам’ятка не є літописом, але насичена історичною інформацією. Ми бачимо розлогу картину походження слов’ян, історію утворення центрів Русі, битв, описи побуту й вірувань, світогляду народу. „Велесова книга“ глибоко розкриває героїчний характер русів, які гідно захищали рідну землю від ворогів. Загарбники ототожнювалися із силами зла, що виходять із теміні: „У темній ямі повзають і погрожують нам хворобами, маром -марою і кінцем життя всім“. На допомогу приходить бог світла, що розбиває мечем-блискавкою пітьму. Описані героїчні подвиги праотця Ора та його синів Кия, Щека та Хорива. Майже одночасно з Ором з’явилися в Криму та на північних берегах Чорного моря греки та хазари, з якими точилися криваві війни. Греки хотіли „за рахунок руського народу збагатитись“. До речі, автори „Велесової книги“ дорікають нашим пращурам, що греки надали „нам письмено своє, аби ми взяли його і розгубили свою пам’ять“. Аскольд, хрещений у греків, став знаряддям їхнього впливу на Русь. Його переконували, що руси — то розбійники.

Перемогами були відзначені й війни з римлянами, а полонені „трудилися на нас десять літ і одпущені були од нас“. У IV столітті тривалою й напруженою була війна з готами, яких Мезенмир вигнав за межі Русі.

Автори у найяскравіших фарбах змальовують героїзм, мужність, здатність до самопожертви русів, які давали клятву вірності народові та з гідністю дотримували свого слова. Воїн мав померти в бою, але не покидати поле бою. Зрадників карали нещадно:

Кара буде його тяжка, і рід викине його І в жалю не оплаче його, ім’я його забуде. А самі витязі прославлені будуть від родів До родів наших.

На відміну від літописів, у „Велесовій книзі“ заперечується факт запрошення варягів на князювання. Ні Аскольд, ні Рюрик не були бажаними в Русі. Автори „Велесової книги“ сумують, що міжусобиці послабили державу, руси втратили єдність. Через це народ став беззахисним перед ворогом.

Таким чином, „Велесова книга“ — сторінка нашої славної історії. Ця пам’ятка пробуджує у нас гордість за пращурів, що боронили рідну землю від ворогів. Борис Яценко підкреслював: „...наша історія розпочинається не з Аскольда, Рюрика чи Олега Віщого, приблудних вояків. Вона сягає в глибину ще приблизно двох тисяч років, які сповнені кривавої боротьби за виживання, честь і гідність народу“. „Велесова книга“ віддзеркалює правдиву історію та відкриває перед нащадками шлях у майбуття, дає вичерпні відповіді на питання, поставлені М. Скрипником.