Мегазбірка найкращих учнівських творів

Проблеми людини в суспільстві, її знеособлення, свободи і неволі, особистості й натовпу, дійсності і мрії в оповіданні В. Дрозда „Білий кінь Шептало”

Твори Володимира Дрозда після своєї появи завжди отримували полярні оцінки: хтось їх критикував, пропонував „кинути написане в темний куток”, хтось знаходив в них щось оригінальне й неповторне. Причину такого ставлення до своєї творчості письменник пояснив сам: „Не хочу бути таким, як усі”.

Оповідання „Білий кінь Шептало” з’явилося у 1965 році. Сумнозвісні часи іастою”, які вимагали від кожного бути таким, як усі. Тогочасні радянські кришки не дали схвального відгуку на твір, бо в ньому письменник зачіпав важливу вселюдську проблему особистості в суспільстві, яка гостро стояла і у тогочасномуРадянському Союзі, де народилося прислів’я: „“Сірі” починають і виграють”. Відрізнятися від інших було і небезпечно, і безглуздо. Чесних поетів змушували замовкати — процвітали пристосуванці. Найрозповсюдженішою формою протесту проти режиму був шепіт незадоволення на численних кухнях країни. Панував тоталітаризм.

На початку своєї літературної діяльності Володимир Дрозд написав: „Завдання новітньої літератури нашої — формувати, пробуджувати духовне багатство індивідуальності, яка могла б протистояти будь-якому зовнішньому тискові”. Саме цю проблему формування особистості в умовах тоталітарної системи, проблему підневільного становища людини поклав письменник в основу оповідання „Білий кінь Шептало”. Темою твору стала алегорична розповідь про те, що може стати ся з людиною, якщо вона не використовує свого шансу бути вільною і стає покірною.

Оповідання „Білий кінь Шептало” з’явилося 1965 року, а в 1967 р. Дрозд написав продовження — оповідання „Кінь Шептало на молочарні”. Нині обидва твори добре відомі читачам і перекладені багатьма мовами, хоча у свій час отри мали несхвальні відгуки критики.

Центральним образом твору є кінь Шептало. Він молодий, гарний, гордий, з густою гривою та сильними стрункими ногами. Його горда крута шия, впевнена хода звертали на себе увагу, підкреслюючи незалежний характер.

Конюх Степан довіряв йому гнати на водопій інших коней — сірих, вороних і гнідих. І Шептало гордовито виконував це доручення.

Білий кінь працює в одному з господарств, виконуючи разом з іншими кіньми важку й обридлу щоденну роботу. Інколи йому доводиться зазнавати ударів батогом від конюха Степана та хлопця-підпасича.

Предки білого красеня були цирковими — „гарцювали на залитім різнокольоровими вогнями помості, і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи”. Він же виконує нестерпно принизливу для нього роботу, яка не має жодного відношення ані до краси, ані до мистецтва. Найкращі спогади коня пов’язані з дитинством, коли лошам-стригунцем весело бігав із матір’ю по квітучих луках, слухаючи її розповіді про дідів-прадідів. А потім з’явились люди, „зло мили” його, молодого і гордого, примусивши працювати на себе.

Шептало давно зрозумів, що треба лише вдавати „покірного і роботящого”, „розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним”, аніж бути скореним насправді. Обдуривши таким чином людей, білий кінь потроху здобував „щось від самостійності, від волі”. Це були незначні, з точки зору людей, вчинки, але для коня — справжні перемоги: то він рухався осторонь від інших — сірих, вороних, гнідих коней, то сповільнював ходу і тягнувся до соковитої конюшини, коли табун покірно тримався укупі. Одна думка постійно не давала йому спокою: чому це він, білий, породистий, розумний і волелюбний, має коритися рабській долі, зазнавати принижень, побоїв за жмутик сіна і короткий відпочинок у теплій стайні? Коня „повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай”.

Колись хлопчисько-підпасич своїми чіпкими руками пригнув голову білого коня й владно потягнув на себе. Шептало спершу ступнув кілька кроків і раптом болісно, „як ніколи досі, відчув свою неволю”. Хлопчаче „но-но”, поблажливий зверхній дотик роздратували Шептала — його пересмикнуло, з нечуваною силою „він шарпонувся, вирвав кінець повода, диво звівся на задні ноги”, його очі стріляли в цю мить страшними кривавими іскрами.

„Шептало легко опустився і помчав через гусячу царину в лугову синь”.

До пізньої ночі бігав кінь по лугах і яругах, насолоджуючись волею, яка „пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна”. Ще ніколи не бігалось йому так легко. Стомившись, він упав на спину і качався по м’який траві, подався до річки — попив води і скупався. Скупавшись у затоці, Шептало відчув себе таки сильним, як ніколи. Він знову заіржав, але тепер уже грізно, і пішов напитися. Стоячи у воді, кінь „побачив у водянім дзеркалі себе — незвично білого, аж до щему в очах”. Змивши із себе пил і бруд, він знову став білим красенем, а там, у стайні, був „бруднувато-сірим, попелястим” і звичайним, як усі.

Пішов дощ. Кінь від тягарем спогадів уже не йшов, він брів. Щось каменем лягало на груди. Білий кінь сахнувся, у заростях стало темно, мокро й сиротливо... Йому захотілося почути Степанів голос. Він дорікав себе за те, що втратив гордість, але його вабили село и владна Степанова рука. Він починає виправдовувати тих, хто його ображав і бив батогом, пояснюючи поведінку конюха і підпасича тим, що в стайні він, білий красень, нічим не відрізнявся від інших, бо був брудним и через це сірим. Шептало навіть відчуває провину перед Степаном. Ці роздуми змінили думки Шептала: кінь переконав себе, що з селом, конюхом і ненависним табуном його пов’язує міцний зв’язок, „довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки”. Але розірвати цей зв’язок він не може і вже не хоче. Отже, Шептало вирішує повернутися.

Він не хотів з’являтися білим. Білий кінь-красень-викачався у багнюці і став ніким, як усі, аби Степан не подумав, що він „хоче виділитися, показати норов”. Під колишнього прагнення волі і шляхетної гордості майже нічого не залишилося. Дорогою кінь Шептало розмірковує: „А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким... Недремно ж білим коням дано розум. Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім”.

Образ білого коня — алегоричний. У ньому автор зображує непересічну людину, яка не хоче приймати рабську долю, бути „як усі”, опирається „сірій” буденності, але зазнає поразки у цій боротьбі. Письменник показав, як під впливом буденності та суспільних умов яскрава, але слабка людська особистість втрачає індивідуальність, зраджує своїй мрії, пристосовується до оточення. Її розум і серце перебувають у постійній суперечці, людина все життя відчуває внутрішнє роздвоєння, що й стає причиною поразки, картину якої малює письменник в останніх рядках оповідання: білий кінь, повернувшись додому, не зміг потрапити на подвір’я, що для нього вже було зачинене, і тоді він „скільки зміг, просунув голому між двох жердин та й собі задрімав...”.