загрузка...

Шкільний твір

ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ
«Перед долею важкою голови не похилю» (П. А. Грабовський)

Видатний український поет-революціонер Павло Арсенович Грабовський усе своє життя віддав рідному народові. Його поетичне слово було міцною зброєю за найсвітліші ідеали людства.
Життєва доля Грабовського — це типова доля тих сотень і тисяч борців за свободу, яких переслідував і гноїв у тюрмах царський уряд.
Потяг з юнацьких років до «всього незвичайного та романтичного», розвинуте почуття справедливості і товариськості, бажання «піти на муки за народ», що стало, за словами самого Грабовського, «невідпорною потребою серця», привели його ще в роки навчання в Охтирській бурсі до участі в революційному народницькому рухові. З 1879 року, коли сімнадцятирічний Грабовський вступив до Харківської духовної семінарії, починається його безпосередня участь у діяльності народницької організації «Чорний переділ».
1882 року його було заарештовано і як «політичного злочинця» взято під нагляд царської охранки, а пізніше вислано до рідного села Пушкарного.
1855 року його беруть на військову службу, і тут Грабовський стикається з новим світом неправди і наруги над простою людиною, що викликало у нього рішучий протест і бажання розкрити жорстокість офіцерів щодо солдатів. Недовгою була служба в армії. За виступ на захист одного солдата, з якого люто знущався офіцер, Грабовського відправляють у далекий Туркестанський військовий округ. Проте по дорозі туди Грабовського наздоганяє депеша з наказом заарештувати і повернути назад, у Харків, де йшло слідство у справі його друзів — групи революціонерів-народників. Після дворічного поневіряння по тюрмах Грабовського відправляють на заслання у найглухіше місце Східного Сибіру, звідки Грабовському не судилося вже повернутися на Україну.
Ні важкий сибірський тракт, ні арештантські пересильні етапи, ні ув'язнення в катівнях — ніщо не могло зламати волю мужнього борця за щастя трудящих. 1889 року сталася Якутська трагедія — кривава розправа царських прислужників над засланими революціонерами. Разом із групою товаришів Грабовський написав проти неї гострий протест. Листівку розмножили й розіслали в різні місця країни. За складання й розповсюдження цього протесту поета знову заарештували й кинули до іркутської в'язниці, де він провів три роки. У цей час він багато пише, перекладає, надсилає у львівський журнал «Правда» свої твори, де вони вперше публікуються в 1890 році. З листів до Івана Франка видно, як вимогливо ставився Грабовський до творчості, говорив про недоліки своїх віршів, зумовлені відірваністю від рідного життя: «Я стою оддалік усякого літературного руху, я не маю зв'язку ні з ким з письменників українських, скільки вже років я не чую ні рідної мови, ні милого гуку, не бачу життя, що одне дає реальний зміст і щиро сучасні мотиви твору».
Проте у нестерпно важких тюремних умовах Грабовський пише свої полум'яні поезії, нариси, статті. І в гнітючій в'язничній камері поет не занепадає духом, відгукується на вияви громадсько-культурного життя в Україні. У березні 1892 року Грабовського і його товаришів було засуджено на чотири роки каторжних робіт, але пізніше каторгу було замінено поселенням у найвіддаленіших місцях Східного Сибіру.
Грабовського заслали до Вілюйського округу Якутської губернії. Сирість навесні і влітку, люті зимові морози швидко підірвали здоров'я поета. Певну відраду давала лише творчість. Грабовський тут укладає дві збірки оригінальних поезій і надсилає їх до Львова, де вони побачили світ під назвами «Пролісок» (1894) і «З півночі» (1896). У Львові вийшли дві книжки перекладів — «Твори Івана Сурика» (1894) і «З чужого поля» (1895). Тоді ж було написано й опубліковано у львівських часописах декілька статей, нарисів, нотаток.
Долаючи напади хвороби, яка особливо загострилася 1895 року, Грабовський прагне стежити за українським культурним життям, старанно перечитує все, що тільки можна було дістати. Він щиро дякує Борисові Грінченкові за надіслані книжки, цікавиться творчістю Михайла Коцюбинського і Лесі Українки, збірками фольклору, словниками української мови. У своїх публіцистичних статтях акцентує увагу на загальнолюдському змісті української національної культури.
Тяжко хворий поет 1896 року одержав дозвіл переїхати до Якутська. Через два роки він оселився в Тобольську, де почав працювати у газеті «Сибирский листок». Поет став душею місцевого інтелігентського товариства, любив гарну музику, прекрасно грав у шахи, своїм авторитетом навертав молодь до свідомого політичного життя. 1898 року вийшла остання його збірка поезій «Кобза». У письменника ще було багато творчих планів, задумів, але підірване царатом здоров'я поступово згасало.
У 1901 році за п'ять днів до смерті нетвердою вже рукою Грабовський пише останнього листа Борисові Грінченку: «Я тяжко занедужав, нема надії прожити зиму... Умираючи, накажу жінці передати Вам дещо з листів та недопалків... Бувайте здорові, та й сили писати немає більш. Незабаром сподіваюся смерті. України так і не побачу». 11 грудня 1902 року поета не стало. Проклинаючи «за катом ката», Павло Грабовський мучився «у нелюдській глуші» майже 15 років, а всього з часу першого арешту поневірявся по в'язницях і на засланні 20 років.
Увесь цей тернистий шлях пройшов він як герой, живучи й борючись, не схиляючи голови перед своїми катами.
Наприкінці свого страдницького життя нескорений поет писав: «Я виніс все... Кайдани та неволя ні світлих мрій, ні зваги не взяли; не здужала звалити зла недоля...» Усе життя Грабовського — приклад безмежної відданості народові, особистого самозречення заради волі народу й України.

загрузка...
загрузка...