Всі публікації щодо:
Збанацький Юрій

Розумний шпак

У нашого начальника штабу був син Коля. Йому пішов тринадцятий рік. Він дуже просив, щоб дали йому зброю і зачислили бійцем в одну з рот. Та він був маленький на зріст, і батько не хотів передчасно робити з нього партизана-бійця.


Майже кожного дня Коля канючив:

— Тат, ну, тат. Я піду в розвідники.

— Ноги короткі, — відповідав батько.

— Ой, короткі! Дивись, он я сьогодні зайця спіймав...

Лукаво поглядаючи на батька, Коля виймав з-за пазухи маленьке зайча.


Та батька цим не здивуєш:

— Для цього в тебе ніг вистачить.

Коля дуже любив тварин і птахів. Не було дня, щоб він не приніс у штабну землянку якогось птаха чи звіринку. В куточку, де спав Коля, жили їжачок, білченя, ляклива куріпка і якось навіть з’явився товстий лінивий вуж. Вужа, правда, другого дня, прийнявши за гадюку, вбив прикладом гвинтівки вартовий біля штабу. Зате в Колі через день з’явилось втішне чуба те шпаченя.


Іноді батько дорікав синові:

— Хіба тобі бути бійцем? Ми тебе призначимо директором партизанського зоопарку.

Найпотішнішим серед усіх був шпак. До осені він виріс, став метким і лискучим. Коли всі птахи відлітали у вирій, Колин шпачок рвався на волю. А як настали холода і випав сніг, він заспокоївся. Цілий день просиджував шпачок на жердинці біля невеликого вікна. Він ніби прислухався до того, що робилось надворі.


До штабу весь день заходили командири, бійці. Вони чемно стукали в двері, і я тихо відгукувався:

— Зайдіть!

Одного разу я, мабуть, не почув легенького стуку. Коли стук повторився, я хотів був відповісти. Та в цей час над головою хтось не то проговорив, не то просвистів:


— Зайдіть.

В землянці більше не було ні душі, і я аж здригнувся. Поглянув угору — на жердинці сидів шпачок. На цей раз ще голос ніше він повторив:

— Зайдіть!

З цього дня у шпака був свій обов’язок. Зранку і до темряви він сидів на жердині і на кожний стук висвистував:


— Зайдіть!

Коля не міг нахвалитися своїм шпачком. Він всю увагу приділяв птахові, не забуваючи, правда, і про всіх інших своїх вихованців.

Нарешті, весною Коля став бійцем роти розвідників. Перед тим як іти в розвідку, він змайстрував шпаківню і приладнав її на самому вершечку молодої берези, що росла біля штабу.


Шпачок відразу полюбив своє нове житло і охоче оселився в ньому.

Роботи в шпачка було по самі вуха. Кружляючи навколо землянки, він ретельно виловлював мух. Разом з тим пильно стежив за кожним, хто підходив сюди. Тільки боєць чи командир легенько стукне в двері штабу, шпачок відразу ж гостинно запрошував:


— Зайдіть!

Однієї ночі ми залишили наше партизанське селище. Колі в цей час у штабі не було, і про розумного шпака всі забули.

Нам тоді довелося надовго залишити ті місця. Згодом за щоденними клопотами забули і про місце нашої зимівлі і про кмітливого шпачка.


Якось серед літа повернулись ми в знайомі краї. Проїжджаю чи неподалеку від нашого зимового табору, ми з начальником штабу заїхали до колишньої штабної землянки.

Все дихало тут пусткою. Стежки заросли бур’яном, сумували занедбані землянки. Ми підійшли до нашого штабу. Двері були підперті товстою палицею, і я обережно стукнув по ній ногою. В цей час над головою почулось:


— Зайдіть!

Ми побачили на березі, біля почорнілої від дощів шпаківні, нашого шпачка. Але він уже був не один. Тут господарювала моторна шпачиха і виглядали з віконечка маленькі шпаченята.

— Здрастуй, шпачок! — привітались ми.


— Зайдіть! — гостинно вклонився нам єдиний господар

давно забутої землянки.