загрузка...

Юрій Ячейкін

      Юрiй Ячейкiн. Спалах понаднової зiрки

 

   Спочатку загальне захоплення небрехознавством,  пильна  увага  до  цiсу

найскладнiшоу,  але  i  найзахопливiшоу  галузi  галактологiу   мене,   як

засновника його,  лише  тiшили.  Адже  усе  це  переконливо  свiдчило  про

неабияку  популярнiсть  молодоу  науки.  Зi  мною  радилися   органiзатори

вiкторин  для  юних  космонавтiв,  менi  замовляли   космiчнi   кросворди,

запрошували до участi в науково-теоретичних конференцiях i охоче  залучали

до лекцiйно-пропагандистськоу роботи.

   I я сумлiнно визначав переможцiв вiкторин, складав кросворди,  з  якими

несила  було  упоратись   навiть   електронному   мозковi,   тлумачив   на

конференцiях темнi мiсця власних нотаток  про  уславленого  зореплавця,  а

лекцiу починав iнтригуючим вступом:

   - Коли вперше чусш розповiдi  капiтана  мiжзоряного  плавання  Небрехи,

факти  здаються  неймовiрними,  iдеу  фантастичними,  а   смiливi   задуми

нездiйсненними. Тому упередженiй людинi нема  чого  потикатися  навiть  до

азiв небрехознавства. А мiж тим, - врочисто пiдвищував я голос, -  капiтан

Небреха - найправдивiша  людина  у  Всесвiтi.  Такого  правдолюба  годi  й

шукати. Все одно не  знайти,  хоч  зроби  для  цього  спецiальний  перепис

населення усiх цивiлiзацiй незлiченних зiрок  Чумацького  Шляху.  Разом  з

тим, капiтан Небреха надзвичайно скромна людина, хоч слава його  сяс,  мов

зiрка першоу величини, по всiх кутках Всесвiту, - отут я притишував  голос

i мало не шепотiв, аби досягти приголомшливого ефекту: - Мiж нами  кажучи,

я не годен  пригадати  жодного  випадку,  щоб  мiй  друг  капiтан  Небреха

безсоромно похвалявся захопливими газетними звiтами  про  своу  карколомнi

звитяги або тицяв пiд нiс вiдривний календар з ребусом,  в  якому  були  б

вжитi його знаменитi мiж голоблями обох  Возiв  [очевидно,  Н.Е.Затуливухо

мас на увазi сузiр'я Великого i Малого Возiв] вуса!

   Словом, усе було б добре, якби не одна набридлива обставина. Варто менi

було з'явитися десь серед  людей,  як  мене  неодмiнно  волокли  до  гурту

цiкавих на отакому словесному зашморгу:

   - Скажiть, а це вiрно кажуть, нiби ви стали вiдомим по знайомству?

   Десятки i сотнi разi'в я докладно розповiдав iсторiю мого знайомства  з

капiтаном Небрехою. Десятки i сотнi тисяч разiв  я  цю  остогидлу  iсторiю

скорочував, аж поки вона вiд початку до  кiнця  не  вклалася  у  невиразне

мурмотiння:

   - Ум-гмг-мгу...

   Але коли мене запитали про це один мiльйон одна тисяча сто перший  раз,

витримка  зрадила.  Я  вирiшив  вiднинi  нiкому  нiчого  на  цю  тему   не

вiдповiдати. Мовчатиму та й годi!  А  щоб  мене  не  ославили  невихованою

людиною, написати i мовчки дарувати кожному допитливому оцю  повiстину,  в

якiй дано повну i вичерпну вiдповiдь на оте надокучливе запитання.

   Н.Е.ЗАТУЛИВУХО, небрехознавець.

 

 

 

 

      1. МИСЛИВЕЦЬ ЗА ФАКТАМИ

 

 

 

   У той час, а це було рокiв десять тому, я працював  у  найпопулярнiшому

на всiх планетах Сонячноу системи науково-художньому журналi  для  юнацтва

"Навколо Всесвiту".

   I ось одного разу головний редактор журналу викликав мене на розмову.

   "Пахне вiдрядженням!"  -  зрадiв  я.  -  Ех,  якби  на  Марс,  на  пару

марсiянських мiсяцiв. Вони ж удвiчi довшi, анiж земнi!"

   - Сiдай,  Никодиме,  -  сказав  наскрiзь  пропахлий  гранками  головний

редактор, з огидою вiдсуваючи од себе верстку свiжого номера.

   Я з обуренням спостерiг, що його червоний олiвець  добряче  погуляв  по

рядках мого фейлетону з Венери "Гiдропон чи гiдропонт?", чим вкоротив його

мало не наполовину. Та змовчав, бо саме у цей момент пригадував знайомих з

космопорту, щоб без черги придбати прямий квиток на Марс.

   Отут мене й ошелешив наш редактор.

   - Поудеш у вiдрядження,  -  прохрипiв  вiн,  зиркаючи  на  мене  поверх

окулярiв.

   - Куди? - жваво вклинцювався у розмову я.

   - Аж на Чорноморське узбережжя... Там, десь у районi Сухумi,  поселився

знаменитий мiжзоряний вовк, колишня окраса ордену космiчних командорiв,  а

нинi пенсiонер, капiтан далекого галактичного плавання Небреха. Вiзьмеш  у

нього iнтерв'ю не бiльш, як на сотню рядкiв нонпарелi [нонпарель - дрiбний

газетний шрифт].

   Тьху! Знайшов куди посилати -  на  Чорноморське  узбережжя!  Це  колись

журналiсти будь-що намагалися майнути туди у лiтню пору з  командировочним

посвiдченням i редакцiйними грiшми  у  кишенi.  А  тепер,  пiсля  того  як

опорядкували марсiянськi пляжi з дрiбним червоним  пiсочком,  Чорноморське

узбережжя - не дивина. Типове не те, як колись казали нашi пращури.

   - Про Небреху розповiдають, - неухильно катував мене головний редактор,

- нiби вiн катався верхи на кометi  i  пiдказав  самому  Iсааковi  Ньютону

закон всесвiтнього тяжiння. Словом, це людина, уславлена на цiлий Всесвiт.

А чи знасш ти, що вiн утнув уже отут, на Землi?

   Редактор  багатозначно  замовк,  а  тодi  з  трiумфом  повiдомив,  нiби

оповiдав про власнi заслуги:

   -  Узяв  та  й  порушив  вiковiчну   монополiю   аборигенiв   сонячного

Причорномор'я на торгiвлю лавровим листом! Нинi пакетик з листям не вартий

сiрниковоу коробки!

   - Як це йому вдалося? - мляво поцiкавивсь я.

   Я вiдчував, що редактор не запалить мене, навiть коли вихвалятиме героя

майбутнього  iнтерв'ю   найдобiрнiшими   епiтетами,   узятими   з   усього

словникового фонду.

   - А дуже просто! - охоче пояснив вiн. - Небреха  за  безцiнь  кинув  на

свiтовий ринок своу невичерпнi запаси лаврових  вiнкiв,  якими  увiнчували

його благородне чоло на незлiченних планетах ста дев'яносто трьох Сонць!

   Я добре розумiв, що оце  редактор  вмiло  намагасться  затягти  мене  в

тенета не дуже цiкавого завдання. Адже, якщо я навiть таг  ки  напишу  про

оту сенсацiйну аферу з  лавровими  вiнками,  вiн  уу  все  одно  без  жалю

викоренить з тексту своум червоним олiвцем. Тiльки виляски пiдуть...

   Час було рiшуче боронитися вiд його зазiхань на моу творчi плани.

   - А  чи  не  краще  вiдрядити  котрогось  iз  практикантiв?  -  зухвало

запропонував я. - Хай набувають досвiду на живому дiлi.

   - Котрогось iз практикантiв? - редактор  замислено  зiбрав  зморшки  на

лобi. - Нi, не можна,  -  нарештi  вирiшив  вiн.  -  Якби  мова  йшла  про

вiдрядження на Марс або хай аж на Юпiтер, я б  залюбки  пристав  до  твосу

пропозицiу. Але я побоююсь, що з цим вiдповiдальним  завданням  жовторотий

студент  не  впорасться.  Капiтан  Небреха  -   мiцний   горiшок.   Тiльки

досвiдчений мисливець за фактами, - редактор  явно  намагався  пiдсолодити

гiрку пiлюлю, - видлубас з нього iнтерв'ю рiвно на сто  рядкiв  плюс,  про

всяк випадок, п'ятдесят рядкiв запасу.

   Але я ще пручався.

   - А хiба не  можна  взяти  iнтерв'ю  по  телефону?  _  Швидко,  зручно,

економiчно...

   - I це говорить колишнiй газетяр,  а  нинi  працiвник  найпопулярнiшого

журналу? - жахнувся головний. - Як тобi не сором, Никодиме!

   Ну от, масш!

   Редактор клекотiв, i видно було, що  вiн  ось-ось  вибухне  повчальними

тирадами.

   - Про що мова? - хутко зголосивсь я. - Треба ухати - значить, поуду!

   Вулкан не вибухнув, але загрозливi димки ще курилися.

   - Ну, от бачиш, сам розумiсш, - бурмосився редактор. - Журналiст мусить

все побачити на власнi очi, в усьому переконатися особисто. Лише тодi  вiн

переконас наших  вимогливих  читачiв.  Вiрогiднiсть  -  ось  його  бойовий

прапор!

   Вiн на якусь хвильку замовк.

   - Про Небреху ходять казковi чутки, - потому мрiйливо  докинув  вiн.  -

Мовляв, саме iм'я капiтана забезпечус його друзям  лiжко  у  перенаселених

готелях на астероудах, гостинно вiдкривас вiконця адмiнiстраторiв вiдеорам

[вiдеорама - кiнотеатр з круговим екраном], коли всi квитки давно проданi,

i навiть викликас  доброзичливi  усмiшки  сусiдiв  на  комунальних  кухнях

штучних супутникiв...

   Так  би  одразу  казав!  А  то  завiвся  -  Чорноморське  узбережжя  та

Чорноморське узбережжя...

   Того ж  дня  я,  спецкор  журналу  "Навколо  Всесвiту"  Н.Е.Затуливухо,

вилетiв на пiвдень. Але я й  гадки  не  мав,  що  повернуся  не  спецкором

найпопулярнiшого на всiх планетах Сонячноу системи журналу, а  засновником

новоу галузi галактологiу - небрехознавства.

 

 

 

 

      2. ДИМ БЕЗ ВОГНЮ

 

 

 

   Катер м'яко зарився носом у прибережний пiсок.

   - От ми й прибули, - повiдомив моторист, виключаючи двигуна. - Дивiться

вздовж цiсу стежки нагору, i ви побачите капiтанову садибу. Iнших будiвель

тут немас...

   I справдi, стежка в'юнилася  мiж  скель  до  мальовничого  мiнiатюрного

садочка, з пишноу гущавини якого весело визирав бiлий будиночок з  широкою

верандою, заклечаною диким виноградом. Тут же, у  садочку,  мов  пам'ятний

монумент космiчним звитягам, височiла  латана-перелатана  ракета  капiтана

Небрехи. Отут вона востаннс стала на якiр земного тяжiння.

   Нараз я примiтив, що з капiтановоу садиби клубочиться густий  дим.  Вiн

сповивав будiвлю, виповзаючи сивими шатами з усiх шпарок.

   - Пожежа! - гукнув я, хоч полум'я ще не було видно. Та помилитися  було

неможливо. Здавна ж вiдомо: диму без вогню не бувас.

   Я гарячкував i квапив моториста:

   - Хуткiш! Де вiдро?

   Але моторист повiвся дивно.

   - Ет! - з цiлковитою байдужiстю  махнув  вiн  рукою.  -  Бачили  ми  цi

пожежi... Одного разу сюди цiла  "Ракета"  на  пiдводних  крилах  прибула,

повнiсiнька туристiв. Вони з моря побачили стовпчик диму i  давай  волати,

як ото ви зараз: "Вулкан! Вулкан!.."

   Моторист заплющив лiве око i прицiльно плюнув за борт у медузу.

   Я дивився на нього, як на божевiльного.

   Будиночок Небрехи вже ледь бовванiв крiзь щiльну  димову  завiсу,  коли

моторист вилiз iз свосу механiзованоу калошi i любесенько  почав  штовхати

уу назад у воду. Та ще нахабно попрохав:

   - Ану пiддайте з правого борту...

   Я мовчки вмочив  у  воду  рушник,  замотав  ним  голову  i  кинувся  до

капiтановоу садиби.

   - Не робiть дурниць! - гукнув менi моторист. - Повернiться  i  заберiть

своу речi!

   Тим часом я висадив  плечем  вхiднi  дверi  i  як  вихор  увiрвався  до

внутрiшнiх покоув земноу резиденцiу мiжзоряного мандрiвника.

   Дихати було нiчим. Будиночок вiд погреба до горища був  повен  диму.  Я

навпомацки пробирався уперед.

   I - весь здригнувся вiд фатального видовиська.

   Посеред вiтальнi у глибокому командорському  крiслi  сидiв  кругловидий

стариган у тiльнику. Голова його була похилена на синi смугастi груди.

   Я одразу впiзнав його - головний редактор завбачливо вкарбував  менi  в

пам'ять особливi прикмети знаменитого капiтана: гола, мов глобус,  голова,

хвацько закрученi пiд червоними, мов помiдори, щоками вуса, замiсть  лiвоу

ноги - протез.

   "Певно, учадiв, - розпачливо подумав я. - Ех, вiд ста  рядкiв  iнтерв'ю

плюс,  про  всяк  випадок,  п'ятдесяти  запасу  лишиться   десять   рядкiв

некролога..."

   Аж тут я угледiв у правому кутку його рота прокурену люльку,  яка  досi

жеврiла навiть у цьому позбавленому кисню примiщеннi.

   "Агау - подумки зрадiв я. - Видно, капiтан учадiв кiлька  хвилин  тому,

бо люлька ще не встигла згаснути у  цiй  отруйнiй  вуглекислiй  атмосферi.

Треба негайно витягти його на свiже повiтря!"

   Втiм, капiтан Небреха був, нiвроку, такий опасистий,  що  годi  було  б

намагатися винести його з палаючого будинку на  руках,  як  це  полюбляють

робити героу вiдеорам. Але тiсу скрутноу митi я рiшуче й енергiйно  начхав

на усiлякi церемонiу (знасте,  у  носi  вiд  диму  таки  добре  свербiло),

вчепився обома руками старому у комiр та й  поволiк,  мов  той  лантух,  з

цього димового пекла.

   Все було б добре, якби вчадiлий  раптом  не  виявив  ознак  життя.  Вiн

вибалушив на мене своу блакитнi очi,  на  якусь  хвилю  сторопiло  закляк,

нiби, замiсть розумноу iстоти, зненацька побачив якусь примарну потвору, а

тодi нараз почав героучно боронитися.

   - Ви що, здурiли? - згарячу вилаявсь я. - Пожежа!

   Та хоч я докладав  усiх  зусиль,  щоб  врятувати  потерпiлого,  капiтан

Небреха прудко випручнувся з моух рук,  блискавичним  рухом  захопив  мене

впоперек, i моу ноги вправно викреслили у повiтрi вiсiмку.  А  сам  вiн  з

несподiваною спритнiстю хоробро кинувся у самий вир.

   Я чув, як шалено заклацали вiконнi шпiнгалети i зарипiли рами.  Вiйнуло

свiжим повiтрям. А за хвилину роботяга-протяг висмоктав з хати геть  увесь

дим. Вiд нього не лишилося й гадки! Була пожежа та й нема...

   А капiтан Небреха, вiдсапуючись, повагом зарипiв на протезi до  крiсла,

осудливо зняв з мене  очима  мiрку,  набив  тютюном  люльку,  з  насолодою

запалив i хутко знову занурився у цiлковиту хмару. З отруйних глибин уу  я

й почув уперше його спокiйний, трохи хрипкий голос:

   - Оце, молодий чоловiче, i е так зване стихiйне лихо...

   Певно, я тодi мав  на  диво  дурний  вигляд  з  роззявленим  ротом  пiд

рушниковою чалмою на черепi. До того ж у цей момент вiдчинилися дверi -  i

на порозi вирiс моторист з моум нехитрим командировочним спорядженням.

   - Вашi речi, громадянине пожежнику, - з схидним осмiхом повiдомив  вiн,

взяв пiд козирок i вийшов.

   Я полегшено зiтхнув: на одного свiдка мосу нечуваноу ганьби  поменшало.

Та хоч як осоромився, а здорового глузду  не  втратив.  Професiйна  звичка

взяла гору, i я з неприхованою цiкавiстю запитав:

   - Капiтане, з вами можна спiлкуватися хiба що у  протигазi.  Навiщо  ви

отак страхiтливо накурюсте, та ще iз зачиненими вiкнами? Хiба вас в  школi

не знайомили з аксiомою, що курити шкiдливо?

   Капiтан  Небреха  вигулькнув  з  тютюновоу   хмари   i,   з   неабиякою

прихильнiстю дивлячись на мене, повiдомив:

   - Молодий чоловiче, а менi подобасться така неприродна  у  вашому  вiцi

допитливiсть.  I  справдi,  треба  мати  природний  хист   до   з'ясування

невирiшених проблем, щоб отак точно окреслити поле наукового пошуку.

   Я злегка вклонився на цей неочiкуваний комплiмент  i  подумки  привiтав

себе iз першим успiхом. Адже для журналiста багато  важить  симпатiя  його

спiврозмовника. А капiтан Небреха невгавав:

   - То вас цiкавить, чому я отак накурюю? Зрозумiло,  з  науковою  метою.

Оце намагаюся практично дослiдити (хай навiть цiною  власного  здоров'я!),

чи с хоч зерно iстини у прадавнiй  гiпотезi,  що  коли  у  хатi  пристойно

накурено, то можна просто у повiтрi вiшати сокиру.  Подумати  тiльки,  цей

примiтивний, як амеба, дослiд може  перегорнути  нову  свiтлу  сторiнку  в

iсторiу космiчноу навiгацiу! Хтозна, може, саме  тютюновий  дим  остаточно

розвiс завiсу над тасмницею антигравiтацiу? Але, як бачите, до кiнця  дiло

не довiв... Можливо, ще не досягнуто потрiбноу конденсацiу, а може, на цих

скелях бракус вiдповiдного атмосферного тиску...

   Тисяча рядкiв нонпарелi! Вже оце сенсацiйне повiдомлення про генiальний

за свосю простотою дослiд залюбки  можна  дати  пiд  невмирущою  рубрикою:

"Цiкаво знати, що..."

 

 

 

   3. СТО ПЛЮС П'ЯТДЕСЯТ

 

   - Ви, певно, з газети? - запитав капiтан Небреха, проникливо  позираючи

на мене. - Он з вашоу кишенi, мов газирi верховинця, стирчать самописки.

   - Берiть вище, - вiдрекомендувався я,  задоволений,  що  маю  справу  з

напрочуд спостережливою людиною. - Я спецкор журналу для юнацтва  "Навколо

Всесвiту".

   - Знаю цей журнал! - одразу  пожвавiшав  капiтан.  -  Вiн  завше  добре

iлюстрований. Щономера у ньому фотографiй бiльше,  нiж  сторiнок!  То  що,

будете фотографувати?

   Фотографувати?! А якоу вiн заспiвас, коли дiзнасться про сто плюс,  про

всяк випадок, п'ятдесят?.. А все-таки це ганьба! За  свос  космiчне  життя

капiтан Небреха зажив такоу всесвiтньоу слави, що й  розвороту  для  нього

було б замало. В iнтерв'ю  на  сто  рядкiв  не  обiймеш  навiть  назв  ста

дев'яноста трьох Сонць, що мали честь чути оглушливий гуркiт двигунiв його

ракети. Нi, це таки справдi ганьба! Адже навiть з неписьменними  на  перше

вересня газетярi записують бiльшi бесiди.

   - Фотографiй не буде, - категоричним тоном повiдомив я, почуваючи  себе

не репортером, а катом. - Обмежимося коротеньким iнтерв'ю  на  сто  рядкiв

плюс, про всяк випадок, п'ятдесят рядкiв запасу.

   - Сто плюс п'ятдесят, та  ще  про  всяк  випадок!  -  вражено  вигукнув

капiтан i з цiлком зрозумiлою вiдразою  глипнув  на  мене.  -  Та  я  вам,

добродiю, цю мiзерiю за п'ять хвилин набалакаю!

   Я блискавично вихопив блокнота i самописку, щоб за якихось п'ять хвилин

вiдбути цю невдячну справу.

   Гарноу ж думки буде про мене капiтан Небреха!  Але  чим  я  мiг  у  цiй

ситуацiу зарадити? Не посилатися ж на зарозумiлого головного  редактора  з

його червоним олiвцем...

   А знаменитий зореплавець, грiзно стуливши брови,  мовчки  вивчав  надра

свосу прокуреноу люльки. Звiсно,  образився  на  всi  сто  плюс  п'ятдесят

вiдсоткiв. А ви хiба не образилися б, якби загнуздали  у  космiчний  вiзок

комету, а вам не придiлили  б  i  пiвколонки  журнального  тексту?  Авжеж,

Небреха залюбки витурив би мене за дверi, якби йому  не  стали  на  завадi

загальноприйнятий закон гостинностi, а також закон про дрiбне хулiганство.

Вiд нього й не такi, як я, гарбузи качали.

   Так от. Капiтан  люто  сопiв  пiд  непосильним  навiть  для  флегматика

тягарем двох невблаганних законiв, а я не дуже  вдало  намагався  удавати,

нiби нiчого такого не сталося.

   Я поклав собi поводитися якнайприроднiше, так,  як  поводяться  у  домi

давнi знайомi, що ум господарi дозволяють навiть хазяйнувати на кухнi.

   Я звiвся на ноги i пiдiйшов до столу, на якому стояв чималенький глек.

   - Капiтане, де у вас вода? - запитав, зазираючи усередину  глека.  Ого!

Глек мiстив у собi пальцiв на п'ять пилу. Я пiдняв глек i жартома докинув:

- Що то значить - вiкувати без хазяйкиу Та нiчого,  цю  посудину  я  зараз

вимию.  Це  ж  треба  зiбрати  стiльки  пилюки.  Хоч   веди   археологiчнi

розкопки...

   - Молодий чоловiче, - мовив капiтан Небреха, i в голосi його  забринiла

неприхована зневага, - оцю, як ви зволили назвати, пилюку я збирав не десь

на земних путiвцях, а на Чумацькому Шляху. I, до речi, збирав буквально по

порошинцi. А там, коли здибасш хоч одну мiкроскопiчну  порошинку  у  цiлiй

кубiчнiй свiтловiй секундi, вважай, що тобi страшенно  поталанило.  Навiть

коли тебе природа з пелюшок обдарувала усiма талантами, - капiтан на  мить

замовк, а тодi ущипливо додав: - Пiднесiть у куб триста тисяч кiлометрiв i

спробуйте розшукати там порошинку. Це вам не голка  в  сiнi  i  не  макове

зернятко на пляжi. Та, гадаю, ви це  засвоули  ще  у  школi  на  уроках  з

астрономiу. Чи, може, я помиляюся?

   I вiн знову з обуренням пробурчав:

   - Сто рядкiв плюс п'ятдесят!

 

 

 

 

      4. УНIКАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ

 

 

 

   Я гарячково шукав порятунку. Ще один промах - i капiтан викине  мене  з

дому. Отут я й зауважив, що у вiтальнi немас жодного зображення  капiтана.

А мiж тим, по вицвiлих обоях так i ряснiли темнi плями. Певно, тут  колись

красувалися портрети, а потiм ух познiмали.

   Кажуть, що найкраща оборона -  це  наступ.  Я  вирiшив  перевiрити  цей

теоретичний висновок на практицi i з виразом щироу стурбованостi мовив:

   - На мiй погляд,  капiтане,  ви  даремно  знехтували  одвiчним  законом

переходу кiлькостi у нову якiсть.

   Як i слiд було чекати,  вже  перше  критичне  зауваження  змiцнило  моу

позицiу. Небреха насторожено зиркнув на мене:

   - Як вас розумiти?

   - Ви, капiтане, - впевнено повiв я навальну атаку, - познiмали геть усi

своу портрети. Я розумiю: вирiшили не докучати людям  власною  персоною  -

мовляв, скромнiсть бiльше прикрашас людину, анiж портрети. А що  з  усього

цього вийшло? Зведена до абсолютного  нуля  кiлькiсть  породила  негативну

якiсть. Тепер туристи можуть подумати, що ви з  надмiрноу  пихи  зневажили

ухню щиру повагу i цiлком виправдану допитливiсть. Не гаразд, капiтане...

   Я з присмнiстю спостерiг, як Небреха вперше за  час  нашого  знайомства

почервонiв. Це було помiтно навiть у субтропiчних сутiнках. Таки втрапив у

мою пастку!

   - Невже отак подумають? - стурбувався уславлений зореплавець.

   Я лише знизав плечима:

   - Звичайно! А як ще можна тлумачити це протиприродне явище?

   На тому розмова вщухла, i ми мирно полягали спати.

   А на ранок мене чекав сюрприз:  у  вiтальнi  висiв  блискуче  виконаний

портрет Небрехи. Капiтан був сфотографований на весь зрiст - вiд вусiв  до

протеза.  Його  iмпозантна  постать  дихала  непiдробною  величчю.  Прикро

тiльки, що це диво фотомистецтва Небреха почепив  догори  ногами.  Мабуть,

вiшав уночi та й переплутав, де у  нього  вуса,  а  де  протез.  Свiтло  ж

навмисне не вмикав, щоб мене не будити.

   Я негайно виправив його мимовiльну похибку i,  весело  мугикаючи  модну

мелодiю, подався голитися.  Але  коли  капiтан  Небреха  погукав  мене  на

ранкову каву i я зайшов до вiтальнi, то мало не  остовпiв:  портрет  знову

висiв догори ногами!

   - Капiтане, - вражено запитав я, -  навiщо  ви  чiплясте  портрет  униз

головою?

   У вiдповiдь Небреха суворо вирiк:

   - Бо я нiкому не дозволю фальсифiкувати iсторичнi подiу.

   Я розгубився.

   - Яка ж тут фальсифiкацiя? Хiба насправдi вашi вуса не зверху, а протез

не знизу?

   - На Землi це дiйсно так, - незворушно вiдповiв  капiтан.  -  А  от  на

планетi двоголових, звiдки я привiз на згадку цей унiкальний портрет,  все

було навпаки. Авжеж! Ви б нинi не мали честi бачити мос зображення  догори

ногами, а вченим не пощастило б спостерiгати  раптовий  спалах  понадновоу

зiрки...

   Я слухав його i мовчки пишався своум новим творчим успiхом. Адже  це  я

хитрими запитаннями примудрився викликати  Небреху  на  вiдверту  розмову.

Нiякий практикант такого б не устругнув.

   Тим часом Небреха присунув до себе люльку i гаман з тютюном, а я поклав

на столик (як я згодом довiдався, предмет настiйних зазiхань з боку  Музею

космiчних мандрiв) грубезний блокнот та авторучку, бо чисто забув про  отi

осоружнi сто плюс п'ятдесят. I правильно зробив: хiба ж вкладеш  розповiдь

капiтана Небрехи у прокрустове ложе куцого iнтерв'ю?

   Аж ось - нарештi! - мiжзоряний вовк упорався з люлькою,  звикло  оточив

себе димовою завiсою, звiдки й долинув його басовитий голос:

   - Передусiм, мушу зазначити, що  на  планету  двоголових  ми  натрапили

зовсiм випадково. Зважте, про неу й натяку не було у жодному з додаткiв до

зоряних каталогiв. Якби моя рiшучiсть зрадила менi хоч на хвилину, про  цю

заселену нещасними аборигенами планету й  досi  б  не  чули.  Мешканцi  уу

неспроможнi були навiть послати у простiр  сигнал  бiди,  бо  всi  сигнали

ламалися, як сiрники, i  уламки  радiохвиль  падали  на  мiсцеве  невидиме

свiтило.

   А,  мiж  тим,  честь  вiдкриття  цiсу  свосрiдноу  навiть  у  космiчних

розмаутостях планети приписують не менi з  Азимутом,  а  якiйсь  нiкчемнiй

обчислювальнiй машинi МОПСЗМ, якоу я зроду не бачив, бо вона давно  зiйшла

на порох.

   Та хiба ранiше не траплялися тотожнi прикрощi? Людство пам'ятас  доволi

аналогiчних ганебних непорозумiнь. Як ви знасте, вперше залучив до iсторiу

Новий свiт славнозвiсний капiтан Христофор Колумб. А що з того вийшло? Усi

тогочаснi запаси лаврового листу поклали до нiг Амерiго Веспуччi.

   Точнiсiнько  отака  iсторiя  трапилася  i  зi  мною.  З  тiсю,  правда,

вiдмiннiстю, що Веспуччi теж був вiдомим на всiх широтах капiтаном,  а  не

бездушною машинерiсю, яка за свос iснування здiйснила  лише  одну  справдi

корисну подорож - на звалище металевого брухту.

   Та, зрештою, не менi нарiкати на долю. Краще ось  послухайте,  як  воно

так сталося...

 

 

 

 

      5. МIЖ СЦIЛЛОЮ ТА ХАРIБДОЮ

 

 

 

   - Якось моуй ракетi, - почав капiтан свою розповiдь,  -  заступив  шлях

один з невiдомих велетнiв Всесвiту. Зiрка була така величезна,  що  в  неу

залюбки вмiстилося б з десяток сонячних систем разом з усiма орбiтами. Але

хоч  яка  вона  велика  була,  уу  нiхто  i  нiколи  не  бачив,  навiть  у

найпотужнiшi телескопи. Рiч у тiм, що через свою немислиму масу зiрка мала

таке  страхiтливе  тяжiння,  що  за  межi  його  не  мiг  вирватися  жоден

промiнець. Ось чому ця надмiрна небесна озiя була  вкрита  полем  тяжiння,

мов шапкою-невидимкою. Це було буквально небачене видовисько!

   Справа ускладнювалася ще ось чим.

   Навколо зiрки-невидимки оберталася велетенська  планета.  Щоб  ви  мали

певне уявлення про уу надреальнi розмiри, скажу  тiльки,  що  коло  по  уу

екватору точно дорiвнювало орбiтi Плутона.  Зрозумiло,  оце  "маля"  могло

накоути нам лиха не менше, нiж уу невидиме свiтило.

   Ледве мiй штурман Азимут дiзнався про оцi космiчнi Сцiллу  та  Харiбду,

як негайно виявив iнiцiативу - не чекаючи команди каштана, сiв обчислювати

гак на об'узд.

   Гак, нiвроку, виходив добрячий. Поки ми обминали б цi страховидла, iншi

мандрiвники спромоглися б злiтати аж у  сузiр'я  Скорпiона  i  повернутися

додому. Бiльше того - ще встигли б видрукувати  грубезну  книжку  дорожнiх

нотаток. Ну, а я вже був не  в  тих  лiтах,  щоб  задурно  марнувати  свiй

дорогоцiнний час. До того ж це  була  б  не  тiльки  тривала,  а  й  нудна

прогулянка, бо навколо гiгантiв на  цiлi  свiтловi  роки  не  крутилося  й

цеглини. Якщо поблизу вiд них колись i оберталися небеснi  тiла,  то  вони

давно шубовснули у бездонне черево зiрки-невидимки або  ж  потрощилися  на

гострих скелях циклопiчного сателiта. Словом, куди не кинь,  а  людинi  iз

здоровим глуздом справжнього дослiдника нiчого було робити на  спустошених

околицях цiсу понуроу системи.

   А штурман старасться!

   А штурман креслить!

   Я зазирнув через його плече на обчислення i  цiлком  щиро  похвалив  за

зразкову роботу:

   - Чудово, Азимуте! Чудово, мiй юний друже! Ти  робиш  неабиякi  успiхи.

Молодця!

   Вiд несподiванки i рiдкiсноу з мого боку похвали хлопець аж  зашарiвся,

мов красна дiвиця.

   Ну, поки вiн смакус присмнi для нього хвилини,  я  несхибно  просуваюся

далi сдино можливим у данiй ситуацiу курсом:

   - Атож! Коли ми повернемося з зiрок на матiнку-Землю,  твоу  обчислення

будуть правити за неперевершений шедевр штурманського мистецтва.

   Азимут аж танув пiд ласкавими променями майбутньоу слави.

   -  От  побачиш,  твоя  феноменальна  праця  прикрасить  сторiнки   усiх

пiдручникiв  для  космонавтiв,  а  дорогоцiнний  оригiнал  покладуть   пiд

кришталевий  ковпак  у  Музеу   космiчних   мандрiв.   Та   ще   оздоблять

застереженням - "Руками не торкатися". Я сам подбаю про це!

   - Дякую, капiтане, - нiтився вiд щастя мiй вiрний штурман.

   Отут я й наполiг:

   - Ось чому, друже, я тобi раджу  i,  бiльше  того,  наказую  -  негайно

заховати цей безцiнний скарб, щоб вiн (боронь нас вiд астероудiв!)  раптом

не загубився у космiчнiй безоднi. I щоб ти не чiпав його аж до  повернення

на Землю! Бо ж зникнення цього  документа  буде  непоправною  втратою  для

всiсу Сонячноу системи.

   Азимута  мов  громом  ударило  серед  космiчноу  тишi.  Вiн  застиг  iз

роззявленим вiд подиву ротом.

   Це була слушна нагода запалити люльку:  я  був  певен,  що  мiй  вiрний

штурман отямиться  не  ранiш,  як  за  хвилину.  I  справдi,  рiвно  через

шiстдесят секунд вiн збентежено прохрипiв:

   - А яким побитом ми зробимо гак без обчислень?

   - Який ще гак? - невинно поцiкавився я.

   Вiд цього запитання Азимут мало не збожеволiв.

   - Та щоб об'ухати оцей-от космiчний. тандем! - заволав  вiн  i  тицьнув

пальцем в iлюмiнатор.

   - А навiщо нам робити об'узд, - ласкаво запитав  я,  мов  лагiдна  мати

малу дитину, - коли ми залюбки проскочимо мiж ними?

   - Як так? - отетерiв Азимут.

   - А отак, - розжовую йому. - Сам мусиш знати: якщо планета не падас  на

зiрку, значить, сили тяжiння обох небесних тiл десь врiвноважуються, тобто

сходять нанiвець.

   - Ну, то й що?

   - А те, що мiж ними мусить бути хоча б вузенька протока, де тяжiння  не

виявиш навiть з аптекарськими вагами. Повна  тобi  невагомiсть!  Ось  цiсю

протокою нам i треба проскочити. Словом, сiдай та обчислюй  фарватер.  Але

врахуй, якщо ти схибиш хоч на одну тисячну свiтловоу секунди,  я  за  наше

життя не поставлю й холодного попелу з мосу люльки.

   Я демонстративно витрусив люльку i похмуро додав:

   -  У  цьому  випадку  ми  або  згоримо   в   одному   з   протуберанцiв

зiрки-невидимки, або ж оздобимо якусь скелю  планети  намистом  з  власних

кiсток.

   Та я даремно жахав мого хороброго помагача. Хлопець уже все второпав.

   - Капiтане! - захоплено вигукнув вiн. - Ваше вiдчайдушне  рiшення  буде

неоцiненним дороговказом  для  майбутнiх  навiгаторiв.  Я  не  маю  жодних

сумнiвiв, що на всiх зоряних картах цей шлях  назовуть  протокою  Небрехи.

Ваше iм'я стане поряд з iм'ям всесвiтньовiдомого капiтана Магеллана!  Адже

капiтан Магеллан теж не хотiв робити гак навколо мису Горн.

   Та хоч Азимутовi  й  властивий  був  дар  передбачення  (це  вам  кожен

засвiдчить!), цього разу  вiн  помилився:  усi  лаври  загарбав  триклятий

МОПС-ЗМ. Але про це скажу потiм...

   Невдовзi ми  вже  обережно,  мало  не  навпомацки,  просувалися  вперед

вузенькою протокою серед загрозливих гравiтацiйних течiй.

   Щоб  не  потрапити  зненацька  у  якийсь  небезпечний  вир,  я  наказав

штурмановi осiдлати бушприт посудини. Азимут цупко  тримав  у  протягнутiй

вперед руцi мiнiатюрнi ваги, вилученi з нашоу невеличкоу бортовоу аптечки.

Що поробиш, довелося скористатися  таким  недосконалим,  але,  погодьтеся,

незвичайним лотом, щоб ретельно  промацувати  кожен  сантиметр  фарватеру.

Якби штурман був дiвчиною або принаймнi  не  шикував  ошатними  вусами,  з

нього  тодi  цiлком  можна  було  б  писати  портрет  стародавньоу  богинi

правосуддя. Кращоу натури годi й шукати!

   Однак, хоч врiвноваженi сили тяжiння не спроможнi були збити коробку  з

курсу, все ж час вiд часу вони настирливо нагадували про себе.  За  бортом

раз у раз  щось  шарудiло  та  уривчасто  лускало,  нiби  якийсь  ненажера

невтомно колов волоськi горiхи.

   Певна рiч, я розумiв, що дiялося.

   За час мандрiв сучаснi  зорельоти  обростають  iржею  та  окалиною,  як

стародавнi каравели черепашками.  Моя  малолiтражка,  безумовно,  не  була

винятком, I от тепер, хоч яка мiзерна була гравiтацiя,  вона  робила  свос

дiло: лущила борти ракети. Воно загалом виходило непогано. Зрештою коробка

вислизне з цiсу пастки чепурною, як опiсля генеральноу чистки у  майстернi

бляхаря.

   Проте мене непокоула одна  моторошна  думка.  А  що,  як  сили  тяжiння

повитягають з обшивки  усi  цвяхи?  Коробка  ж  зруйнусться,  як  карткова

будiвля. Жах! Але цвяхи, нiвроку, трималися,  бо  я  завбачливо  позагинав

ухнi кiнцi. Аж тут сталося несподiване...

 

 

 

 

      6. ОББIЛОВАНА ПЛАНЕТА

 

 

 

   Нараз штурман шалено загупав ногою, нiби подорожував не  на  космiчному

транспортi, а на звичайнiй вантажнiй  машинi.  Отак  гупають  пасажири  по

кабiнi водiя, коли вимагають нагальноу зупинки.

   Ну, такому досвiдченому навiгаторовi, як я, це неважко було збагнути, i

я негайно схопився за важелi гальм.

   Коробка зависла непорушне.

   Я глянув у носовий iлюмiнатор i аж похолов: прямо по курсу бовванiла ще

одна планета! Вона неухильно сунула просто на нас.  Так  ось  чому  Азимут

вибивав по обшивцi п'ятами тривожнi дрiбушки!

   - Всi униз! - гукнув я. - Задраути люки!

   Азимута не довелося двiчi запрошувати.

   А планета невпинно насувалася, заступаючи нам шлях.

   Це було дивовижне небесне тiло, як i все iнше у цiй винятковiй системi.

Не те дивувало, що  навколо  планети  не  було  й  атома  атмосфери  (таке

часто-густо траплясться, вiзьмемо хоча б наш  Мiсяць),  а  те,  що  на  уу

поверхнi не було жодного горбочка, жодноу улоговини, жодного камiнця. Вона

була гладенька, як бiльярдна куля. А найдивнiше  те,  що  на  уу  поверхнi

можна було  побачити  усi  геологiчнi  нашарування.  Серед  вiдполiрованих

кварцових покладiв жовтiли жиловi вузли золотих  народжень.  Могутнi  шари

чорного антрациту ефектно виглядали поряд з бiлими мармуровими  плямами  i

брунатною мозаукою гранiту. Словом, надра планети  були  як  на  долонi  i

сяяли усiма вiдомими у природi кольорами. Для геологiв  це  був  би  сущий

рай.

   Проте на мене оббiлована планета  справила  гнiтюче  враження.  Це  все

одно, якби я побачив старого друзяку, з якого  живцем  здерли  шкiру,  аби

мати наочне приладдя для практичних занять  з  анатомiу.  Бр-р!  Моторошно

навiть думати про це! Азимут теж почав сiкти зубами.

   Атож, вскочили у безпрецедентну халепу! З "появою другого супутника усi

нашi розрахунки полетiли шкереберть.

   Щелепи у Азимута так дригонiли, що годi було йому вимовити  хоч  слово.

Але  мiй  хоробрий  штурман  не  розгубився  у  цiй  складнiй  ситуацiу  i

процокотiв морзянкою:

   - К-а-п-i-т-а-н-е, д-а-й-т-е з-а-д-н-i-й х-i-д!

   Загалом, це був би найбiльш розумний вихiд iз скрути, якби у  нас  були

повнi баки пального та ще парочка канiстр зi спиртом у запасi. Якщо оце ми

позадкусмо, у нас на подальшi мандри не лишиться й розведеноу краплi.

   I тут мене наче осяяло.

   Тисяча ефектiв Доплера! Адже планета котиться точнiсiнько нашим курсом,

тiльки у зворотному напрямку! Досить пришвартуватися до неу, i  вона  сама

вивезе нас без даремних витрат дорогоцiнного у мiжзiр'у пального.

   - Готуй, Азимуте, якiр, - наказав я, - будемо чiплятися до  планети  на

буксир.

   - Але ж на нiй нема за що вчепитися! - зойкнув вiн.

   Чого тiльки не робить з людиною розпач.

   - Хтозна, - незворушно зазначив я, - може, нема, а може, с. Ми ж бачимо

планету  тiльки  з  одного  боку,  i  твiй  висновок,  можливо,  виявиться

однобоким, адже ми ще не дослiдили  планету  всебiчно.  Раптом  на  другiй

пiвкулi ми побачимо цiлковиту антикартину?

   - А якщо не побачимо? - сумнiвався Азимут.

   - Що ж! На нашому рахунку буде  ще  одна  навколопланетна  подорож.  Ми

завершимо уу по паралелi, що збiгасться з нашим  курсом.  Тодi  нам  нiхто

нiколи не дорiкатиме, що ми  знехтували  прекрасною  можливiстю  дослiдити

оббiловане  небесне  тiло.  Така  нагода  навiть  менi  вперше   у   життi

траплясться.

   - I, певно, востаннс! - зловiсно вирiк штурман.

   Але моум наказам скорився, бо, зрештою,  важити  життям  хлопець  звик.

Адже вiн ще зi шкiльноу лави прямим курсом пересiв на борт мосу  посудини,

отже, навiки позбувся шкiдливого впливу з боку надто обережних  капiтанiв,

яким не судилося й поблизу ходити навколо справжнiх пригод.

   Сказано - зроблено.

   Ми повiльно рушили вперед, назустрiч неминучому. Сталевий трилапий якiр

волiкся на ланцюгу  по  гладенькiй,  немовби  обточенiй  на  велетенському

верстатi, поверхнi планети.

   Час плинув, а в нашому становищi нiчого не мiнялося. Ми  вже  завернули

за обрiй, а якiр так само безрезультатно волiкся  за  нами,  мов  кресало,

висiкаючи  iскри  з  рiдкiсних  копалин.  Хай  йому  бiс!   Невже   дiйсно

справдиться  похмурий  гороскоп,  складений  штурманом  на  грунтi  точних

обчислень? Визнаю, мене тодi, вели вперед не обчислення, а добре розвинена

iнтууцiя, без якоу  нема  чого  чiпляти  нашивки  мiжзоряного  навiгатора.

Вiдомо ж: знайшов не знайшов, а помацати можна. I мушу зазначити,  якби  я

зi свосю iнтууцiсю забарився ще на  хвилину,  вiд  унiкальноу  цивiлiзацiу

двоголових лишилися б самi  скоцюрбленi  кiстяки!  Авжеж!  Ще  хвилина,  i

космiчна холоднеча безжально перетворила б планету на найвеличнiший, але i

найпохмурiший пантеон...

   А сталося ось що.

 

 

 

 

      7. ВИБУХ КУЛIНАРНОГО ВУЛКАНА

 

 

 

   Несподiвано просто пiд нами могутнi шари кварцового  сланцю  загрозливо

настовбурчилися, а потiм закопилилися угору. По  новоутворенiй,  сдинiй  в

одноманiтному ландшафтi планетi-гулi побiгли зморшки трiщин. Ми й оком  не

встигли клiпнути, як ця патологiчна пухлина вибухнула.

   - Капiтане! - заволав на все горло Азимут, нiби я одвiку був  слiпий  i

глухий. - Пiд нами дiючий вулкан!

   Так, що не кажiть, а штурман  мав  рацiю.  Справдi,  на,  здавалося  б,

мертвiй планетi вибухнув  вулкан,  просто  над  кратером  якого  непорушне

зависла ракета, бо я встиг  натиснути  на  гальма,  щоб  не  проминути  це

рiдкiсне видовисько. Але що дивно -  з  отвору  у  чорне  небо  летiли  не

кам'янi брили, не геологiчне начиння i не бризки магми.

   Може,  ви  менi  не  повiрите,  але  вулкан  обстрiлював  на&у  коробку

стiльцями, волохатими пальмами  у  дубових  дiжках,  чарками  i  фужерами,

саксофонами i кларнетами. Наввипередки з барабаном летiла добряча миска  з

паруючими варениками у сметанi.

   - Оселедець,  iкорка,  крабчики,  баличок,  огiрочки,  книга  скарг!  -

сторопiло впiзнавав я.

   Мимоволi складалося враження, нiби  пiд  нами  вибухнув  не  пересiчний

вулкан, а один з найкращих у Всесвiтi ресторанiв.

   У цей iсторичний момент Азимут тiльки того  й  надумав,  що  безсоромно

збрехати, хоч ми вже з  мiсяць  сидiли  на  самiй  хлорелi,  заливаючи  цю

сухiврю набридлою пастою:

   - Капiтане, щось у мене зовсiм зник апетит...

   А вулкан невтомно  бомбардував  нашу  коробку  добiрними  стравами.  На

обшивцi шкварчала ясчня, лiпилися пампушки з салом, крученики  i  галушки,

репались закоркованi  рожевими  борошняними  шапками  глечики  з  запашною

печенею, по  iлюмiнатору  котилися  гарячi  хвилi  борщiв,  капуснякiв  та

солянок.  А  коли  з  кратера  вервечкою  випурхнув  десертний  асортимент

медяникiв, коржiв з маком, сухих вин i срiбних кавникiв, я не витримав:

   - Тисяча комет! Чи не час зачинити цю корчму на переоблiк?

   Анi секунди не вагаючись, я рiшуче взявся  за  важелi.  Правда,  Азимут

патякав пiд руку:

   - Капiтане, хiба ж ви ревiзор або торгiнспектор?

   Ясна рiч, хлопець вiн молодий i поки що навчився лише вiдкорковувати. А

от вчасно закорковувати - такого професiйного досвiду вiн ще не набув.

   Я й показав йому на практицi, як  це  розумнi  люди  роблять.  Ввiмкнув

кормовi дюзи i майстерно кинув ракету сторчака у  невгамовне  жерло  цього

всепланетного рогу достатку. Коробка, мов голка масло, прошила густу сумiш

холодцiв, шнiцелiв,  заливних  асортi,  тiстечок  i  нарештi  заскреготала

обшивкою по стiнках кратера. Дiрка  виявилася  як  на  космiчний  корабель

шита.   Коробка   вмить   надiйно   закоркувала   кулiнарний   вулкан,   i

безгосподарське розбазарювання харчових продуктiв одразу ж припинилося.

   Азимут перший визирнув у iлюмiнатор, щоб зорiснтуватися (я ще  порпався

бiля пульта управлiння), i раптом почав реготати, мов навiжений.

 

 

 

 

      8. СВIТ ДОГОРИ НОГАМИ

 

 

 

   Картина справдi була безглуздою.

   Щоб вам був зрозумiлий наш стан, я наведу такий приклад. Припустимо, ви

вирiшили продовбати пiдлогу,  щоб  вiльно  спiлкуватися  з  сусiдою,  який

мешкас поверхом нижче. I от ви успiшно завершусте свою благородну  справу,

просовусте голову в отвiр  i  несподiвано  з'ясовусте,  що  продовбали  не

сусiдову стелю, а його пiдлогу, i що  насправдi-  сусiдова  пiдлога  -  це

стеля, а стеля - це пiдлога. Що ви вистромили носа не бiля люстри, а  бiля

стоптаних виступцiв хазяуна, який височить над вами. Якоу ви  були  б  про

себе думки? Хiба може пiдлога з обох бокiв бути пiдлогою? Хiба може просто

пiд вами мешкати ваш антипод? Що б ви зробили, побачивши отаке? Певно,  не

гаючи анi секунди, викликали швидку допомогу з психолiкарнi, аби позбутися

й найменших сумнiвiв...

   Точнiсiнько отаке диво сталося  з  нами.  Тiльки  нас  вiд  найближчого

пункту швидкоу допомоги вiддiляла бозна-яка безодня видовжених, як нудьга,

парсекiв!

   Наша коробка височiла собi серед дiжок з рудими вiд пилу пальмами,  якi

можна побачити хiба на задрипаному вокзалi. Але ми зовсiм не вiдчували, що

звисасмо зi стелi униз головою разом з порудiлими пальмами, крiзь  плетиво

яких Виглядали ще й столики з паперовими квiтами i пляшками пива.  Словом,

за усiма ознаками ми вистромилися з пiдлоги,  хоч  сподiвалися  на  цiлком

протилежне. Та про науковий бiк цього феноменального явища я розповiм  вам

трохи згодом...

   Так от, виглядасмо ми з ракети посеред абсолютно порожньоу зали (я  маю

на увазi повну вiдсутнiсть вiдвiдувачiв) i зачудовано лупасмо очима.

   Коли це рипнули дверi, i в  щiлину  обережно  просунулися  двi  голови,

схожi одна на одну, як двi краплi води або  ляльки  масового  виробництва.

Вибалушилися вони у чотири  ока  на  нашу  заюшену  вулканiчними  наудками

ракету, зойкнули у два роти i моментально, напрочуд синхронно зникли.

   Атож! Не самi ми тодi дивувалися...

   Ну, а про те, що трапилося наступноу митi, я й словом не прохоплюсь. Не

тому, що хочу щось ганебне утасмничити, а тому, що  менi  самому  стас  на

завадi власна природжена скромнiсть. Знасте, воно не бажано, щоб на додачу

до мосу заробленоу важкою звитяжною  працею  всесвiтньоу  слави  видатного

мiжзоряного розвiдника я зажив ще й жалюгiдноу слави безсоромного,  хоч  i

цiлком об'сктивного хвалька.

   Однак приховувати факти космiчноу ваги  було  б  нiчим  не  виправданим

злочином  перед  iсторiсю.  Якщо  я  мовчатиму,  буде  закреслено  одну  з

хвилюючих сторiнок зустрiчi двох цивiлiзацiй.

   Ось чому я вам вiд себе нiчого не розповiдатиму, але, аби  не  завинити

перед iсторiсю, процитую правдивий репортаж, видрукуваний  наступного  дня

на перших шпальтах усiх газет нововiдкритоу планети. Зрештою,  не  я  його

писав. До того ж ви й самi могли б його розшукати у  тамтешнiх  пiдшивках.

Та подорож туди довга. Отже, будемо вважати, що  я  просто  заощаджую  ваш

дорогоцiнний час.

 

 

 

 

      9. ОДНОБЕЗГОЛОВИЙ ГЕРОЙ КАПIТАН НЕБРЕХА

 

 

 

   Цей вiкопомний документ про зустрiч двох високорозвинених цивiлiзацiй я

вкарбував у пам'ять випадково. Рiч у тiм, що вiн мiстив у собi для  свiжоу

людини стiльки тасмниць i загадок,  що  доводилося  ще  i  ще  раз  уважно

вчитуватися у  текст.  I  коли  я  зачитав  до  дiрок  триста  сiмнадцятий

примiрник газети, виявилося, що я можу декламувати той репортаж, як вiршi.

   Ось послухайте:

 

   IМ'Я КОСМIЧНОГО ГЕРОЯ - КАПIТАН НЕБРЕХА!

   ПЛАНЕТА ТАОТI У КРИЖАНИХ ОБIЙМАХ СМЕРТI!!!

   ДИВЕРСIЯ У "ТЕЛЯЧIЙ РАДОСТI"!

   ЛЕГЕНДАРНИЙ ПОДВИГ БРАТIВ ПО РОЗУМУ!

   ??? НАШI РЯТIВНИКИ - ЗЛОЧИНЦI???

   100 000 ПОВНОЦIННИХ ПАР ГОЛIВ ВIТАЮТЬ НЕКОМПЛЕКТНИХ ГЕРОтВ!

   ОДНОБЕЗГОЛОВИЙ КАПIТАН ДАр IНТЕРВ'Ю!

   КАПIТАНА НЕБРЕХУ - НА СКРИЖАЛI IСТОРIт!

 

   Ви, як журналiст, певно, вже збагнули, що усе це лише заголовки або, як

кажуть газетярi, "шапки". Як бачите, мене тодi  буквально  закидали  отими

"шапками". А ось вам i текст:

   "Мiльйони   таотян   i   таотянок    стали    вчора    свiдками    двох

всесвiтньо-iсторичних  подiй,  якi  ще   позавчора   здавалися   абсолютно

неможливими. ухнiй взасмний природний зв'язок очевидний навiть чотириокому

немовлятi, бо, якби не космiчна  катастрофа,  ми  не  були  б  свiдками  i

нечуваноу в iсторiу планети одностайностi в обох головах кожних  таотянина

i   таотянки.   Тiльки   завдяки   цiй   другiй   унiкальнiй   за    своум

суспiльно-iсторичним  значенням  всепланетнiй  подiу   обидва   заiржавiлi

казанки  дзеркального  БББ,  директора  ресторану  "Теляча  радiсть",   не

опинилися на персональних кiлках.

   Вiд учора обидвi голови кожного  аборигена  перетворилися  на  суцiльнi

вмiстилища найвишуканiших подяк Однобезголовому Кульгавому Титановi  Думки

капiтановi Небресi.

   Вчора, о 15 годинi 00  хвилин  59  секунд  за  середньопланетним  часом

сталася найстрахiтливiша в  iсторiу  планети  найвищого  гатунку  космiчна

катастрофа!

   Планета опинилася у крижаних  обiймах  неминучоу  смертi!  ту  холодний

подих вiдчули всi уста!

   Якби наш уславлений  рятiвник,  бувалий  у  бувальцях  мiжзоряний  вовк

капiтан Небреха запiзнився хоч на хвилину,  ви  б  нинi  не  читали  вашоу

улюбленоу газети. Жах!

   Повторюсмо:  якби  герой  запiзнився  хоч  на   хвилину,   ми   б   усi

перетворилися на крижанi бурульки. Бр-р! Аж досi космiчний  мороз  (-273С)

по шкiрi дере!

   А трапилося ось що.

   Безтямний директор ресторану "Теляча радiсть"  дзеркальний  БББ  (читай

Балабон, Будяк i Баран) обома своуми бездумними макiтрами, яким  насправдi

бiльше пасус назва порожнiх  глечикiв,  дожився  до  безмежно  iдiотського

вчинку.

   Ця уособлена ганьба високорозвиненоу цивiлiзацiу таотян, цей  анахорет,

який своуми обома заплiснявiлими iнтелектами годен  змагатися  хiба  що  з

мильними бульбашками, надумав не мало - не багато,  як  поглибити  пiдвали

ресторану, аби завше мати пiд свосю загребущою  рукою  широкий  асортимент

харчових продуктiв.

   Ясна рiч,  циклопiчнi  сили  всесвiтнього  тяжiння  без  усяких  зусиль

розiрвали послаблену злочинними дiями  оболонку  планети,  через  що  наша

цивiлiзацiя мало не провалилася у чорну безодню!

   Безжальний космос вже простягав до нас смертельнi пазури!

   В одну мить середньопланетна температура впала (страшно  подумати!)  на

сiм тисячних градуса. Бр-р! Аж досi мороз (-0,007ь) по шкiрi дере!

   Але  цiсу   трагiчно-катастрофiчно-страхiтливоу   хвилини,   коли   всi

зацiпенiли вiд космiчного холоду, нагодився однобезголовий брат по  розуму

капiтан Небреха. Анi секунди  не  вагаючись,  легендарний  герой  Всесвiту

вдерся на своуй старенькiй ракетi у  згубну  дiрку  i  надiйно  закоркував

фатальну пробоуну у борту планети. На превелике горе, космiчна  катастрофа

минулася без  людських  жертв:  ресторан  саме  було  зачинено  на  обiдню

перерву. А з численних  фейлетонiв  нашоу  газети  давно  вiдомо,  що  всi

працiвники цього першорядного закладу громадського харчування пiд  страхом

неминучоу i болiсноу смертi ходять усти додому, оскiльки бояться отруутися

ресторанною ужею. Як бачите, суворе дотримання правил  технiки  виробничоу

безпеки вже в котрий раз милус цих злодiув!

   Та не будемо вiдволiкати себе вiд iсторичноу розповiдi увагою до карних

елементiв.

   Коли схвильований натовп репортерiв, фотокорiв, представникiв  радiо  i

телебачення, а також численних зiвак  ринув  на  мiсце  вiкопомних  подiй,

перед ними у всiй своуй  нехитрiй,  але  величнiй  красi  постала  радiсна

картина.

   В iлюмiнатор, майже впритул одна до одноу, визирало двi голови!

   Усi присутнi з гордiстю  усвiдомили,  що,  нарештi,  сповнилося  свiтле

пророцтво вiтчизняних генiув, корифеув, академiкiв, доцентiв,  кандидатiв,

а також кандидатiв у кандидати наук: сдина, придатна до  життя  у  космосi

розумова формацiя - це цивiлiзацiя двоголових iстот.  Адже  лише  за  умов

непримиренноу  принциповоу  суперечки  двох  голiв  народжусться  несхибна

iстина.  Однобезголова  ж  формацiя,  позбавлена  дiалектичного   розвитку

суперечок, як прояву здорових  неантагонiстичних  протирiч  i  втiлення  в

однiй живiй iстотi боротьби протирiч - цiсу однiсу  з  найбiльш  загальних

закономiрностей розвитку природи, суспiльства  i  фiлософського  мислення,

приречена на неминучi  помилки  та  хиби,  якi  неодмiнно  зведуть  уу  до

безтямного рiвня тваринного iснування.

   Але - о, яке гiрке розчарування! - з ракети випорснула не одна,  а  двi

особи.

   Мов передгрозова тиша запала над  приголомшеним  натовпом.  Невже  нашi

героучнi  рятiвники,  на  честь  котрих  найкращi  поети   вже   шкрябають

зворушливi оди, а найвидатнiшi композитори кладуть ух  на  урочистi  хвилi

нот для сольного двоголосу з оркестром, звичайнi космiчнi  волоцюги,  яким

за жорстокий розбiй на галактичних трасах вже встигли  вiдтяти  по  одному

злочинному баняку?

   Ви б тiльки бачили ух! Менший з них на вигляд був мальованим пiратом  -

кульгав на залiзному протезi i  пихкав  спецiальним  приладом  з  отруйною

речовиною, яка лише й дас тiсу радостi, що прокуренi легенi i катар горла.

Друге одоробло у розчахнутому до пупа  комбiнезонi  теж  надто  нагадувало

закоренiлого у жахливих пiдступах розбещеного флiбустьсра i тому також  не

викликало як позитивних емоцiй, так i великих симпатiй.

   Та - о, яке щастя! - невдовзi з'ясувалося, що на планетi Земля,  звiдки

прибули космiчнi мандрiвники i де вони мають постiйну мiжзоряну  прописку,

усi аборигени вiд природи однобезголовi. Якась дивовижна  примха  еволюцiу

прирекла ух на розумове калiцтво. Але земнi тубiльцi  з  мужнiстю,  гiдною

кращоу долi, нiколи навiть не пiднiмають  дискусiй  про  комплекс  власноу

недосконалостi. Вони мовчки  несуть  крiзь  тисячолiття  свос  страхiтливе

прокляття  еволюцiу.  Ось  чому   у   них   так   поширена   i   популярна

загальновизнана аксiома: одна голова - добре, а двi - краще. Правда, у нас

вона, на вiдмiну од землян,  мас,  як  вiдомо,  суто  судово-процесуальний

характер.

   Та не будемо вiдволiкати  себе  вiд  iсторичноу  розповiдi  хай  навiть

цiлком слушною етнiчно-космiчно-фразеологiчною розвiдкою.

   У присутностi 100.000 повноцiнних жителiв столицi, якi разом тримали на

плечах поголiв'я з 200.000  одиниць,  капiтан  Небреха  дав  представникам

преси iнтерв'ю, сповнене,  як  на  одну  голову,  свосрiдноу  мудростi  та

деякого iнтелектуального забарвлення.

   На запитання, що йому найбiльше сподобалося на Таотi, капiтан Небреха з

вишуканою гiднiстю тонкого дипломата вiдповiв :

   - Передусiм дозвольте  вiд  iменi  усiх  землян  та  землянок  передати

найпалкiший привiт та найкращi побажання  усiм  таотянам  i  таотянкам.  А

тепер з присмнiстю вiдповiм на ваше  запитання.  Поки  що  менi  найбiльше

сподобався чудовий вибiр мiсцевих страв, якi я мав нагоду  побачити  ще  у

космiчному просторi i якi, на жаль, i досi не смакував...

   - Правду каже! - вiддано присднався до  капiтанових  слiв  його  вiрний

штурман Азимут.

   На запитання, як вiн розцiнюс власний героучний подвиг, капiтан Небреха

з винятковою скромнiстю зазначив:

   - На мосму мiсцi так вчинив би кожний гуманоуд, варто  йому  було  б  з

мiсяць посидiти на самiй сухiврi з хлорели.

   Але давалася взнаки перевтома, викликана нелюдськими  зусиллями,  щедро

покладеними на терези щасливого майбуття  планети.  Коли  капiтан  Небреха

вiдповiдав на запитання,  чи  завжди  Землю  населяли  самi  однобезголовi

iстоти, у його словах вже виразно бринiло легке роздратування:

   - Нi, не завжди.  Колись  поряд  з  людьми  спiвiснувало  могутнс,  але

нерозумне плем'я Змiув  Гориничiв,  кожен  представник  якого  мав  власне

поголiв'я вiд трьох до дванадцяти голiв. (Оплески). Окрiм них, -  пiдвищив

голос мiжзоряний вовк, - по рiзних кутках планети мешкали  ще  посiмейства

Драконiв, якi теж пишалися своуми численними головами. (Тривалi  оплески).

Але замiсть спiвiснувати у мирi та дружбi, дiлити з сусiдами хлiб та сiль,

вони намагалися усе запхати у своу численнi горлянки. Та  ще  зазiхали  на

чужi харчовi запаси. Ось чому усi вони були без жалю поголовне скаранi  на

горло.

   - Правду каже! - пiдтакнув Азимут.

   Як i слiд було чекати, пiсля цих слiв всi посунули до  бенкетноу  зали.

Харчу було  -  уж-наудайся.  Вино  лилося  водоспадами.  Нiхто  нiчого  не

шкодував для наших дорогих гостей: однаково пiсля космiчноу  катастрофи  з

"Телячоу радостi" все розкрадуть i спишуть на стихiйне лихо. Пiсля веселоу

гулянки, яка вдалася якнайкраще, усi гуртом пiшли писати.золотими лiтерами

iм'я Небрехи на скрижалях iсторiу. Цей масовий культпохiд  супроводжувався

натхненними спiвами  i  танцями.  З  вiрогiдних  джерел  повiдомляють,  що

церемонiю вшанування космiчних звитяжцiв буде завершено пiслязавтра.  Того

ж дня "Телячу радiсть" закриють на переоблiк".

 

 

 

 

      10. ДЕТЕКТИВ I ГАНГСТЕР

 

 

 

   Отакий це був репортаж. Я його передав так, як вiн був написаний. Слово

в  слово.  Навiть  не  скоротив  деяких  неприсмних  для  мене  натякiв  i

порiвнянь, бо я нiколи не займався облудним окозамилюванням.

   Як би там не було, а цей репортаж давав  багато  поживи  для  роздумiв.

Передi мною постала сила  питань.  Чому,  наприклад,  у  мене  з  Азимутом

склалося враження, нiби ми не встромилися в планету з космiчного простору,

а виборсалися з уу надр, хоч тубiльцiв цей  дивовижний  факт  анiтрохи  не

бентежить? Або: яким  робом  цивiлiзацiя  таотян  могла  б  провалитися  у

Всесвiт? Знову ж таки, чому одностайнiсть думок вони святкували на тому  ж

рiвнi, що й порятунок?

   рдине, що менi здавалося цiлком зрозумiлим i виправданим,  це  нечувана

радiсть, яка охопила аборигенiв, коли  вони  дiзналися  про  зустрiч  двох

цивiлiзацiй. Але мене вона хоч i тiшила, та я уу не подiляв. Адже коли  ми

з Азимутом закоркували ухню планету, то одночасно надiйно ув'язнили  в  уу

надрах самi себе!

   Та я не втрачав надiу порятуватися з цiсу всепланетноу пастки. Перш  за

все слiд було ближче познайомитися з тутешнiми свiтилами  науковоу  думки,

аби з'ясувати, що вони своуми двома iнтелектами можуть нараяти. Однак  вже

перша вiдверта розмова примусила мене насторожитися.

   До наших послуг приставили такого собi  симпатичного  хлопця,  на  iм'я

XXX. Хлопець як хлопець, мав лише непримiтну за умов Землi ваду - носив на

плечах тiльки одну голову. Але в умовах Таотi це одразу впадало в око.

   Слово за слово, i невдовзi я з'ясував, що  колись  вiн  був  знаменитим

приватним детективом надзвичайно щасливоу  вдачi.  Та  кiлька  рокiв  тому

покинув небезпечну службу i з того  часу  лише  й  мав  того  клопоту,  що

байдики бити. Отож, коли  прибули  ми,  громадськiсть  планети  завбачливо

згадала про однобезголового детектива i приставила його  до  нас  на  весь

термiн перебування з вiзитом. Ясно, що це було зроблено тiльки  для  того,

щоб менi з Азимутом не муляла весь час очi власна неповноцiннiсть.

   Хлопець був дещо ледачий, трохи вайлуватий, сдине, коли  пожвавлювався,

це в обiдню пору. ув вiн, зрозумiло, за- двох, а  пив  за  трьох.  Остання

обставина викликала в Азимута серйознi пiдозри, i якось вiн менi  тихенько

висловив своу жахливi припущення :

   - Капiтане, а може, XXX тутешнiй виродок? Може, вiн од роду мав не два,

а три баняки, а потiм йому зайвi стесали?

   Я тодi присоромив Азимута як мiг:

   - Ех, Азимуте, а якби в тебе голову вiдтяли,  якоу  б  ти  заспiвав?  З

усього видно, було нашому детективовi  непереливки.  Певно,  потрапив-таки

мисливець у зуби вовкiв! От бандюги i затаврували  його  найособливiшою  з

усiх тутешнiх прикмет.

   I що ви думасте? Незабаром з'ясувалося, що  думка  мого  штурмана  йшла

вiрним курсом i що його пiдозри не були безпiдставнi!

   Одного разу розкошусмо ми з XXX в гамаках (Азимута,  звiсно,  нема,  бо

вiн поклав собi познайомити чарiвних таотянок з найкращими зразками земних

народних усмiшок), я неквапом палю люльку, а колишнiй детектив, ясна  рiч,

солодко куняс.

   - Ха-ха-ха! - погукав його я.

   Вiн лiниво, як кiт бiля теплоу груби, розплющив одне око.

   - До ваших послуг, капiтане...

   - Що, хлопче, - руба спитав я, - побував у руках злочинцiв?

   Отут засвiтилося й друге його око.

   - Помилястеся, капiтане. У руках державного ката!

   Я аж пiдскочив.

   - Як? Детектива та до ката? Як це так сталося?

   - Але з умовою: тiльки мiж нами...

   -  Будь  певен!  -  заприсягаюся  я,  бо  мене  аж  розпирала  природна

допитливiсть.

   Я нашорошив вуха i почув  моторошну,  сповнену  глибокого  внутрiшнього

драматизму iсторiю.

   Був час, коли сiромаха носив на плечах, як i всi комплектнi  громадяни,

двi братнi голови: XXX i дзеркальну копiю XXX. Тiльки й рiзницi  було,  що

iм'я першого читали спереду, а iм'я його брата назадгузь. Щоб  не  плутати

голiв-близнюкiв, значить.

   Ви вже знасте, що XXX (його iм'я  вимовлялося  як  Хоробрий  Хлопець  i

Хваленик) був  детективом.  Але  XXX  (читай  Харцизяка,  Хапун  та  ще  й

Халамидник) був злодiсм! Двi братнi голови, подiленi  соцiальною  прiрвою!

Уявлясте ситуацiю: одна голова замислюс i здiйснюс зухвалi пограбування, а

друга уу викривас. В одноу суд конфiскус  усе  добро,  друга  купасться  у

нагородах та ще одержус десять вiдсоткiв вiд награбованого...

   Для XXX, як детектива, настало райське життя.  Щоб  впiймати  на  мiсцi

злочину мазурика, йому  в  буквальному  розумiннi  не  треба  було  далеко

ходити, бо нещасний злодiй XXX кроку не мiг зробити без нього.

   Бандит змушений був розробляти просто-таки карколомнi плани. Наприклад,

одного чудового ранку вiн торохнув рукояткою пiстоля по  кумполу  братньоу

голови, а тодi ще нап'яв на заюшену макiтру цупкий брезентовий  мiшок.  На

той випадок, якщо детектив опритомнiс.  Адже  крiзь  мiшок  вiн  все  одно

нiчого не побачить, отож не зможе i свiдчити на судi...

   ...З шаленою швидкiстю по вулицях столицi летить автомобiль  зловiсного

темночервоного кольору. Перехожi злякано витрiщують по двi  пари  очей  (а

деякi й по чотири, якщо в окулярах) i полохливо туляться до стiн будинкiв.

Машина минас одну вулицю, другу, третю. Нарештi - фешенебельна Центральна.

Бiля найбагатшого ювелiрного магазину  з  машини  вискакус  запаморочливий

злодiй. Один качан його - у чорнiй масцi, другий - у чорному мiшку. Руки у

чорних рукавичках стискають чорний кулемет. Бандит вдирасться до магазину.

   - Хе-хе-хе! - погрозливо  кричить  вiн  i  пiдкреслюс  свiй  лаконiчний

виступ красномовною кулеметною чергою.

   Присутнi голови хутко зрозумiли цей прозорий натяк: хто розтулить рота,

проковтне кулю!

   Ось вона, казкова здобич - на  десять  мiльйонiв  коштовностей.  Злодiй

зривас з другого качана грубезний мiшок, аби було куди  напихати  ювелiрнi

скарби. Та це була фатальна помилка...

   I знову цей щасливчик XXX, що так несподiвано  став  мiльйонером,  раюс

собi по найкращих ресторанах, а бiдолашний XXX вiдбувас  суворе  покарання

на водi i гливкому хлiбi.

   Та останнс пограбування скiнчилося  для  XXX  трагiчно.  Хитрий  злодiй

розробив пiдступний план: випотрошити найбiльший банк, коли детектива  сон

зморить. Навiть не чекаючи слушноу нагоди, вiн нишком опоув братню  голову

снотворними спецiями i взявся до банкiвських сейфiв. Але коли напакував аж

два чемодани  золотих  цеглин,  то  помiтив,  що  XXX  навiть  не  дрiмас.

Виявлясться, ця гнида, щоб не  заснути,  заздалегiдь  насмокталася  чорноу

кави i спостерiгала за пограбуванням вiд початку до кiнця. Але мовчала, бо

мала намiр заробити на вiдсотках другий мiльйон...

   Ну, суд та дiло.  На  засiданнях,  зрозумiло,  вiдбувасться  традицiйна

дискусiя. Адвокат доводить,  що  одна  голова  добре,  але  двi  краще.  А

прокурор обгрунтовус думку, що в  даному  випадку  буде  краще  з  однiсю.

Вирекли : вдiлити зухвалому грабiжниковi XXX персональний осиковий  кiлок,

а  сумлiнному  охоронцевi  законного  порядку  XXX   десяту   частку   вiд

награбованого у банку, що становить пiвтора мiльйона готiвкою.

   Як вiдомо, вiд зали суду вже недалеко й до площi страт.  Прийшов  день,

коли XXX повели червоною дорiжкою до  лобного  мiсця,  вкритого  червоними

штуками першосортного сукна. Все було червоне. I кат у червоному  балахонi

i червоних каптурах, що спирався на грубезну червону сокиру. I  кошик  для

вiдтятих злочинних голiв. I осиковi кiлки, на  яких  отi  голови  востаннс

шикуватимуть.

   Кат  звично  потягнув  приреченого   до   вiдполiрованоу   шиями   його

попередникiв плахи. Та на якусь мить завагався...  Головибрати  були  такi

подiбнi, що... Якщо й переплутасш, все одно нiхто нiчого не помiтить...

   До того ж цей бовдур - детектив XXX, жалiючи мене (як-не-як, а на  двох

одне тiло), розчулено бовкнув:

   - Не сумуй, брате... Ти довго не страждатимеш...

   Це поклало край ваганням ката... Як i слiд було чекати, нiхто нiчого не

помiтив...

   - Тисяча небесних шкаралупi - вжахнувсь я, прошиваючи  очима  юного,  а

вже однобезголового таотяйина. - Виходить, ти... злодiй?..

   - Так, капiтане... Звичайна судова помилка...

   Невдовзi ми з Азимутом переконалися, що вiн справдi отой XXX, а не  той

XXX: у мене без слiду зникла запальничка, а  в  штурмана  сдина  краватка.

Злодiя годi було й шукати. Адже за ним давно не  пильнують  невсипущi  очi

детектива.

   Втiм, не це було найжахливiше.

 

 

 

 

      11. ДВI ГОЛОВИ ДОБРЕ, А ОДНА КРАЩЕ

 

 

 

   Менi спало на думку: а що, коли цей свiт не такий вже й  досконалий?  А

що, коли двоголовi  iстоти  дожилися  до  повного  безголiв'я,  хоч  це  й

виглядас  парадоксально?  Адже  якщо  кожна  голова  аборигена  веде  свос

незалежне, суверенне життя, мас своу уподобання, своу схильностi i звички,

свiй самобутнiй характер i свiтогляд, тодi кожного таотянина  чи  таотянку

роздирають непримиреннi протирiччя.

   Воiстину, за таких умов права рука не знас, що робить лiва.

   Невдовзi я з прикрiстю переконався, що мав  рацiю.  З  вченими  планети

через отой антагонiзм голiв неможливо було нi про  що  домовитись.  Бо  на

кожне запитання я одержував одразу двi  вiдповiдi,  що  заперечували  одна

одну.  А  найстарiший  академiк  планети  взагалi   вiдмовився   зi   мною

розмовляти. Одна його голова, бачите, сповiдувала теологiчну теорiю, буцiм

людина с божевiльний дух, заточений у тiлесний гамiвний скафандр, i  через

це сприймав мене як потворний фантом, створений  його  хворобливою  уявою.

Друга його голова теж борсалася в iдеалiстичних  уявленнях.  Вона  вважала

реальнiсть власним  сном,  лихим  маренням,  а  тому  вважала  недоцiльним

вступати у будь-який контакт з навколишнiм оточенням.

   У  нас,  на  Землi,  iснування  такого  феноменального,  чистоу   води,

iдеалiста було б неможливе, бо йому, бiдоласi, таки доводилося б  вступати

у контакт. Хоча б для того, щоб наустися. А так вiн  спокiйно  паразитував

за рахунок  фiзiологiчних  зусиль  братньоу  голови,  яка  насправдi  була

божевiльним духом у скафандрi.

   Я  вже  зовсiм  було  занепав  духом  i  втратив  усякi   надiу,   коли

познайомився з мiсцевим корифесм ППП (вiн був не просто Педагогом, а ще  й

Професором, звеличеним обов'язками Проректора найбiльшого унiверситету).

   Це  було  виняткове  наукове  свiтило,  бо  природний  антагонiзм  його

поголiв'я базувався не на iнтелектуальному грунтi протилежних гiпотетичних

марень, а на елементарних морально-побутових збоченнях. Рiч у тiм, що його

братня голова ППП (у вимовi аборигенiв це звучдло як П'яндига, Паливода  i

Плутяга) була ерудитом лише в однiй, але надто широкiй галузi - де,  коли,

з ким i пiд що випити.

   Отож, коли професор був порiвняно тверезий, з  ним  цiлком  можна  було

порозумiтися. На жаль, це траплялося не часто. До того ж  йому  перiодично

доводилося лiкуватися вiд суто алкогольних захворювань.

   Щоб ви мали повне уявлення про те, з якими труднощами я збирав потрiбнi

менi вiдомостi, наведу одну типову бесiду. До того ж  зважте,  що  аби  не

принизити неувагою жодного  з  iнтелектуалiв,  менi  одночасно  доводилося

вести складнi розмови на  академiчному  рiвнi  i  хилити  чарки  на  рiвнi

пропащого гультяя.

   Наприклад, якось увечерi  ми  торкнулися  проблеми  часу  як  однiсу  з

основних форм iснування матерiу. Професор почав з яскравого прикладу, який

наочно демонстрував вiдноснiсть наших убогих мiрил як часу, так i матерiу.

   - Згадаймо старовинну притчу, - iз святим вогнем фанатика вiд  науки  в

очах почав  професор.  -  Скупий  питався  у  бога:  "Господи,  великий  i

всемогутнiй! Що для тебе мiльйон рокiв?" - "Одна мить", - вiдповiв бог. "А

мiльйон золотих?" - "Один грiш". - "То подаруй менi, бiдному,  о  господи,

отой грiш!" - "Добре! - зголосився бог. - Зачекай лишень одну мить..."

   Професор необережно зробив  ефектну  паузу,  якою  негайно  скористався

другий, непутящий ППП.

   - Так  вип'смо  з  цiсу  нагоди  одну  краплю  у  морi!  -  з  удаваною

врочистiстю проголосив вiн i рукою майстра  одним  ударом  вибив  денце  у

добрячого барильця з палянкою.

   I що ви думасте?  Вже  за  якихось  пiвгодини  обидвi  голови  доходили

тотожного iнтелектуального рiвня i починали хвацько ревти пiсень.

   Але, скажу я вам, загалом слухати цей свосрiдний дует було цiкаво.

   Окраса науковоу думки,  корифей  i  академiк  ППП  тоненько  i  жалiбно

виводив:

   - По опеньки ходила...

   А шибайголова ППП кричав з шинковою фамiльярнiстю:

   - Цитьте!

   - Козубеньку загубила, - з  непiдробною  щирiстю,  iз  сльозою  журився

дiйсний член усiх вищих наукових закладiв.

   - Цитьте! - правив свосу закоренiлий п'яндига i з  повними  келихами  у

руках лiз цiлуватися на будершафт.

   Професор пручався як мiг:

   -  Вiдчепися,  препоганий,  цiлуватись  незугарний.  Ох,  ох,  ох,  ох,

цiлуватись незугарний...

   Тодi  у  гультiпаки  гнiвом  iскрили  очi,  i  вiн  грiзно   попереджав

Професора:

   - Ой уставай, козаченьку, та тiкай!

   - Ти на мене славоньки не пускай! - цiлком слушно обурювався Професор.

   А потiм вони вдвох починали верзти вже суцiльнi харки-макогоники...

   Нi, що не кажiть, двi голови, звiсно, добре, але, про мене, одна краще.

Навiщо носити на плечах тягар двоголових протирiч,  коли  iнодi  з  однiсю

головою не даси собi ради?

 

 

 

 

      12. ДОВIЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ СОНЦЯ

 

 

 

   Поступово картина iсторичного розвитку планети, яка насправдi виявилася

iсторiсю духовного занепаду аборигенiв, вимальовувалася. З кожноу зустрiчi

з обома ППП я виносив крихту знань, з  котрих  терпляче  лiпив  гармонiйну

мозауку припущень та узагальнень.

   Коротко моу науковi розвiдки звелися ось до чого.

   Мiльйони рокiв тому таотяни нiжилися пiд ласкавими променями  мiсцевого

велетенського свiтила i лиха не мали. Життя тодi було  надзвичайно  легке,

бо страхiтливе тяжiння Сонця зводило майже нанiвець тяжiння планети.

   У яскравому, блискучому вбраннi, майже невагомi,  як  пушинки,  таотяни

пурхали, мов дивогляднi метелики, в теплому блакитному  океанi.  Закоханi,

ледве торкаючись, ходили босонiж  по  квiтах.  Пенсiонери  розкошували  на

бiлоснiжних м'якеньких хмарках, а вiтер, заколисуючи, пестив ух i тихенько

спiвав чарiвних пiсень. Тодi можна  було  загортатися  у  барвистi  паруси

Сонця, коли воно сiдало край неба, сповивати немовлят у пухнастi  сутiнки,

щоб добре спали, а люльку чiпляти на рiг молодика.

   Так, це був чудовий час, коли щастя було  близьке,  як  веселка.  А  до

веселки тодi можна було добiгти i одягнутися  у  шати  сонячного  спектра.

Малюки над усе полюбляли кататися з радiсноу, як свято, веселчаноу гiрки.

   Довго чи коротко отак тривало, коли це одноу ночi  астрономи  помiтили,

що до кордонiв ухньоу Сонячноу системи наближасться велетенський  астероуд

в кiлька сот кiлометрiв у попереку. Вченi негайно зрахували його курс i  з

жахом пересвiдчилися, що космiчний заблуда неодмiнно  порушить  кордони  i

таки  наробить  непоправного  лиха,  гуляючи  по  беззахисних   внутрiшнiх

орбiтах, аж поки не шубовсне у циклопiчне черево центрального свiтила.

   Отодi вперше далося взнаки химерне двоголiвя таотян.

   Однi вченi голови доводили, що слiд вжити енергiйних технiчних  заходiв

для захисту планети вiд ворожого вторгнення. Вони  пропонували  розтрощити

кам'яну озiю автоматичними ракетами, добре натоптаними вибухiвкою,  ще  на

далеких приступах системи.

   Але другi розводили хибну фiлософiю, нiби усе, що робиться,  на  краще.

Словом, усе буде так, як на роду записано, а вiд долi свосу не втечеш.

   До того ж знаходилися такi розумники,  якi  оцей  фразеологiчний  туман

змiцнювали утопiчними жахами i принадами.

   "Якщо ми потрощимо астероуд, - похмуро пророкували вони, -  то  ми  цим

безглуздим вчинком тiльки накличемо нещастя на  власнi  дурнi  голови.  Що

станеться? А ось що. Уламки астероуда неодмiнно  впадуть  на  Таотi.  Мало

того, що своуми жахливими  ударами  вони  завдадуть  незлiченноу  шкоди  i

призведуть до всепланетних стихiйних лих i катастроф, так внаслiдок оцього

космiчного бомбардування наша планета ще й поважчас. А тодi що? А тодi вже

неможливо буде  безжурно  пурхати  у  небеснiй  блакитi,  винiжуватися  на

бiлоснiжних хмарках i йти з коханою по пелюстках до веселчастого щастя".

   "А що ми матимемо, коли зовсiм не чiпатимемо астероуда? - торочили далi

цi легковажнi голови. - Тодi вiн стане третiм супутником нашого свiтила  i

почне обертатися навколо нього по все вужчих орбiтах, аж поки  ця  спiраль

не доведе його до фатального кiнця. Внаслiдок Сонце неодмiнно поважчас,  а

наше життя на планетi вiдповiдно ще бiльше полегшас. Прекраснi, захоплюючi

картини майбутнього нинi нi у казцi розказати, нi пером описати..."

   Поки по всiй планетi вирували науковi дискусiу, час собi йшов. Астероуд

спокiйно перетяв кордони Сонячноу системи,  закружляв  у  скаженому  темпi

навколо свiтила, а потiм цей  космiчний  вир  засмоктав  його  у  бездонне

термоядерне черево зiрки.

   Отут i сталося лихо.

   Життсдайне Сонце згасло.  Назавжди.  Страхiтливе  тяжiння  ламало  його

власнi променi, як сiрники, i вони безсило опадали назад у  пекучi  обiйми

кошлатих  протуберанцiв.  Чорним  зловiсним  колом  зависло  над  вжаханою

планетою Сонце  на  тлi  чорного  похмурого  неба,  поцяцькованого  блiдим

срiблом далеких зiрок.

   Життя на планетi справдi надзвичайно полегшало.  Щоб  пересвiдчитися  у

цьому, досить було шпурнути у небо камiнь. Навiть коли це була дуже  важка

брила, вона вже нiколи  не  поверталася  на  планету.  А  коли  без  слiду

позникали деякi необережнi лiтуни, пурхання у  повiтрi  якось  само  собою

припинилося.

   Але справжня панiка охопила таотян лише тодi, коли вони  дiзналися,  що

планета поступово втрачас атмосферу.

   Смерть  дивилася  на  приречену  планету  холодними  очима  Всесвiту  i

стискала серця крижаними пазурами.

   Почалася перебудова планети. Тубiльцi, як це було  за  первiсноу  доби,

повернулися у печери i заходилися закопуватися усе глибше в  теплi  надра.

Почали  будувати  пiдземнi  житла,  пiдземнi   заводи,   пiдземнi   штучнi

плантацiу, пiдземнi мiста. Але перед тим як назавжди заховатися  у  надрах

планети, аборигени востаннс зiбралися на уу поверхнi. Вони вiдокремили вiд

гурту апостолiв надто пам'ятноу теорiу "Чим гiрше, тим  краще"  i  сказали

ум:

   - Вiд долi не втечеш...

   А тодi розшукали утопiчних горе-пророкiв i запитали ух:

   - Розiб'стеся чи не розiб'стеся?

   А пiсля того жалюгiднi залишки атмосфери розiтнули вигуки:

   - Качати ух! Качати!

   Що було далi, людинi з фантазiсю не  важко  уявити.  Скажу  тiльки,  що

жоден з апостолiв не втiк од долi свосу, i вони живими поринули на небо.

   Поступово планета втратила останнiй  атом  атмосфери.  А  тодi  тяжiння

узялося й за саму поверхню. Спочатку воно прибрало пилюку,  потiм  злизало

пустелi, а тодi заходилося обточувати планету, як бiльярдну кулю.

   Пiдземнi ж роботи йшли своум чином. Зайвий грунт  таотяни  викидали  на

поверхню, звiдки вiн негайно ринув у космос. I нарештi  настав  час,  коли

планета  Таотi  перетворилася  на  геометричне  поправну   кулю,   порожню

усерединi.

   Ясна рiч, планета втратила власне тяжiння  i  не  падала  нi  на  чорне

свiтло, нi на другий супутник-велетень лише тому, що уу  орбiта  проходила

якраз на межi знешкодження ухнього взасмного притягального впливу. Тяжiння

вiдчувалося лише з боку невидимого свiтила або гiгантського супутника. Ось

чому так зручно було ходити по внутрiшнiй сферi цiсу дивовижноу планети.

   Тепер вам зрозумiло, чому коли ми з Азимутом встромилися у планету, нам

приверзлося, нiби ми вистромилися?

 

 

 

 

      13. КОСМIЧНА ВЕРТУШКА ГЕРОНА

 

 

 

   Я мав необережнiсть познайомити з iсторичною давниною свого  постiйного

супутника по космiчних мандрах, мого вiрного штурмана Азимута. Краще  було

б, якби я цього не робив. Хлопець зовсiм скис. Це все одно,  якби  я  йому

прочитав вирок з найвищою мiрою покарання i без права оскарження.

   Менi аж в очах щипало, коли Азимут журливо мовив:

   - От i не попаде шедевр штурманського мистецтва пiд кришталевий  ковпак

Музею космiчних мандрiв. Вже нiколи не робитимуть гак земнi навiгатори,  i

нiколи не попливуть зорянi  кораблi  протокою  Небрехи.  А  ви,  капiтане,

казали...

   На жаль, Азимут мав рацiю. З яких тiльки халеп ми видряпувалися, з яких

тiльки тарапат рятувалися, а в таку пастку не потрапляли!

   Цього разу я й сам почував себе, як старий нещасний див,  ув'язнений  у

закоркованiй пляшцi. З тiсю лише вiдмiннiстю, що корком  була  моя  власна

ракета.

   Звiсно, ми могли будь-якоу митi сiсти у ракету i майнути свiт  за  очi.

Але цим егоустичним вчинком ми прирекли б на неминучу  загибель  дивовижну

цивiлiзацiю двоголових.

   I так невесело, а тут ще Азимут докучав  своуми  тужливими  теревенями.

Вiн менi не дорiкав, нi. I не звинувачував. Але  вiд  цього  я  ще  бiльше

вiдчував свою провину. Це ж я, а не хтось  iнший  занапастив  його  молоде

життя!

   - Чого, власне,  цiй  клятiй  в'язницi,  що  мас  нахабство  величатися

планетою, бракус? - просторiкував штурман. - рдиного  -  поля  тяжiння.  А

тяжiння ж можна створити штучно. Дайте менi порожню бляшанку, i я  уу  так

розкручу, що  вона  буде  обертатися  навколо  ракети,  як  навколо  свого

свiтила!

   I тут мене наче осяяло.

   Я глянув на Азимута, та побачив, що хоч  хлопець  i  висловив  блискучу

технiчну iдею, сам же  пустив  уу  повз  вуха.  От  що  з  людиною  робить

недоречний розпачi

   - Вертушка Герона! - радiсно  вигукнув  я.  -  Так,  це  буде  космiчна

вертушка Геронау

   - Якого ще Герона? - вирячився на мене Азимут.

   - Герона Олександрiйського, - охоче  розтлумачив  я.  -  Старогрецького

вченого i механiка. Вiн вiкував i робив винаходи ще до початку новоу ери.

   - Ага! - тiльки й мовив штурман.

   З його тривожного погляду я зрозумiв, що вiн мас мене за божевiльного.

   - Заспокойся, Азимуте, - втiшив його я. - Твiй капiтан  ще  не  втратив

глузду. От зараз ти  сам  сказав:  щоб  надати  предметовi  тяжiння,  слiд

примусити .його обертатися навколо свосу осi.

   - Правильно, - погодився Азимут.

   Знову ж таки, чого цiй планетi бракус?

   - Поля тяжiння.

   - Так от, щоб створити це поле, слiд розкрутити планету, як дзигу!

   - Але ж це иемож...

   - Не поспiшай з висновками, хлопче! Пригадай, ще у школi, на  уроках  з

фiзики, робили такий дослiд. Брали  скляну  кулю,  зсередини  порожню.  По

екватору  кулi  симетрично  вiдходили  коротенькi,  загнутi  в  один   бiк

трубочки. Через оцi трубочки наливали у кулю воду i починали грiти  уу  на

вогнi.  Вода  перетворювалася  на  пару,  яка  з  силою  виривалася  крiзь

трубочки, i куля починала усе швидше i  швидше  обертатися  навколо  свосу

осi! Оце i с так звана вертушка Герона. Чому б отаку вертушку не зробити з

цiсу злощасноу планети?

   - Капiтане, ви - генiй! - вражено прошепотiв Азимут. - Кращого генiя  й

не знайти!

   Хоч в очах хлопця свiтилося непiдробне  захоплення,  однак  мусив  його

засмутити. Я, знасте, не прихильник  усiляких  перебiльшень,  навiть  коли

вони вживаються у ювiлейних промовах.

   От я й зауважив по-батькiвськи штурмановi:

   - У своух визначеннях, Азимуте, завжди слiд бути точним i справедливим.

Якщо я i генiй, то не найкращий, а принаймнi другий пiсля Герона.

   Що не кажiть, а молодь завжди слiд вчити на власних прикладах. Особливо

скромностi...

   Рано-вранцi, ще чорти навкулачки не бились, я вже кульгав до помешкання

Професора ППП, бо другий ППП  до  вiдкриття  гастрономiв  у  нашi  розмови

нiколи не втручасться.

   Азимут поважно нiс сувiй з проектом Герона-Небрехи  i  всiсю  технiчною

документацiсю.

   Професор слухав мене, як школяр. Сидiв тихо i вiд захоплення аж тамував

подих. А я викладав проект навiть без перерв на перекури:

   - ...Таким чином ми одразу матимемо планету з власним полем  тяжiння  i

власною атмосферою - пара,  що  розкрутить  Таотi,  оточить  уу  блакитним

шаром! А що таке пара? Це кисень! Це водень! Це хмари! Це дощ! Це  рiки  i

озера! Це нарештi моря i океани( Незабаром космiчний  пил  вкриб  поверхню

оббiлованоу планети i утворить гори та долини!  Нове  життя  пустить  своу

квiтучi паростки!

   - I можливо, дiйдуть до нас тодi сонячнi променi? -  тремтячим  голосом

запитав професор.

   - Можливо, - мовив я, з повагою зиркнувши на нього. Таки у професора  е

голова, коли дотямив аж до Сонця.

   Наступного дня вiдбулася всепланетна вчена  рада.  На  порядку  денному

було одне питання: треба обертатися,  щоб  врятуватися.  Пiсля  грунтовноу

доповiдi проект поставили на голосування. Чи варто казати, що вiн  пройшов

переважною бiльшiстю голосiв, хоч майже усi делегованi радники  обмежились

запеклими науковими дискусiями серед власного поголiв'я?

   Голосувало лише четверо. Пiдняли по двi руки,  як  тут  заведено,  я  i

Азимут. Вiддав свiй голос наш вiдданий друг i непiдкупний патрiот  проекту

Професор ППП. Навiть його братня голова подала свiй голос "за".

   Його,  бачите,  спокусила  реальна   можливiсть   першому   проголосити

вiкопомний  тост,  що  неодмiнно  ввiйде  в  усi  шкiльнi   посiбники   та

хрестоматiу:

   - Хай свiтиться Сонце, хай згине пiтьма!

 

 

 

   14. СПАЛАХ ПОНАДНОВОт

 

   - Оце, власне, й уся iсторiя, - мовив каштан Небреха, вже в котрий  раз

занурюючи свою  почорнiлу  люльку  в  гаман  з  тютюном.  -  Якби  я  тодi

запiзнився   хоч   на   хвилину   або   якби   менi   зрадила   природжена

винахiдливiсть...

   I, замiсть продовжувати,  капiтан  красномовним  рухом  сунув  до  рота

люльку. Мовляв, якби не вiн, проти цивiлiзацiу двоголових  не  варто  було

ставити й холодного попелу з його люльки.

   Вечорiло. Розчервонiле  сонце  збиралося  прийняти  традицiйну  морську

ванну. Мiж потемнiлими скелями принишкли голубi сутiнки.

   Нiч навальне насувалася глибокими гiрськими ущелинами.

   Капiтан Небреха мовчав, замислено позираючи  на  море.  Вiд  берега  до

самого крайнеба бiгла червона дорiжка. З-за  обрiю  пiднiмалося  чорне  на

фонi велетенського червоного диска вiтрило.  Та  чи  бачив  Небреха  його?

Гадаю, що нi.

   Вiн подумки милувався зараз нiким не баченими свiтами i прислухався  до

нiким не чуваних голосiв. Може, оце зараз десь далеко-далеко Професор  ППП

у колi згуртованих навколо  пивноу  бочки  друзiв  свосу  братньоу  голови

дiлиться зворушливими спогадами про легендарного мiжзоряного мандрiвника.

   - I що ж, воно засвiтилося? - запитав я.

   Небреха нiби прокинувся:

   - Що засвiтилося?

   - Сонце нещасноу i багатостраждальноу планети двоголових.

   - Справдi! - повернувся капiтан Небреха на фiнiшну пряму  розповiдi.  -

Безумовно, воно засвiтилося, але, слiд  визнати,  надто  рано.  Якби  воно

засвiтилося вже пiсля нашого з Азимутом повернення,  все  було  б  iнакше.

Тодi цей рiдкiсний навiть  на  незбагненно  безмежних  просторах  Всесвiту

випадок увiйшов би в усi  пiдручники  з  астрономiу  i  нинi  про  природу

понаднових зiрок нiхто б не сперечався.

   А так  що  вийшло?  Надрукували  в  якомусь  маловiдомому  академiчному

вiснику куценьку iнформацiю пiд назвою "Ще один вагомий доказ":

   "Нова  Модель  Орбiтальних  i  Параболiчних   Спостережень   серiу   ЗМ

несподiвано довела свою високу надiйнiсть i чудову мобiльнiсть. Вперше  за

всю iсторiю iнтелектуального життя  планети  було  вiд  початку  до  кiнця

зафiксовано  яскравий  спалах  понадновоу  зiрки  у  досi   порожньому   i

малоцiкавому кутку неба.  Успiх  МОПСа-ЗМ  -  це  ще  один  вагомий  доказ

безумовноу переваги чiтко налагодженого електронного спостерiгача з  добре

охолодженим аналiзатором над емоцiйно неврiвноваженою бiлковою iстотою".

   Зрозумiло, головним i вiдповiдальним редактором того  вiсника  теж  був

кiбер, на iм'я МЕР-2>5, або Модель Ерудита Редакцiйного серiу 2>5.

   Ну, тут, ясна рiч,  слiдом  за  спалахом  понадновоу  зiрки  спалахнула

чергова  наукова  дискусiя.  Кожен   намагався   висунути   якусь   власну

запаморочливу гiпотезу, яка б пояснила, звiдки беруться понадновi зiрки  i

чому вони так швидко втрачають колiр. Гiпотез на  науковiй  нивi  тодi  до

того  вродило,  що  по  всiй  Землi  не  вистачило,  аби  ух  надрукувати,

перiодичних видань.  Але  слiд  визнати,  що  ух  взагалi  можна  було  не

друкувати, бо всi вони були так само далекi вiд iстини, як я оце зараз вiд

своух шкiльних рокiв.

   А спалах понадновоу зiрки, коли його спостерiгати мало не впритул,  це,

скажу я вам, фесричне видовище з неповторною кольоровою гамою i свiтловими

ефектами ще доби первiсного хаосу. Як ви знасте, сонячний  промiнь  -  це,

власне, спектр променiв  рiзного  зафарбування,  кожен  з  яких  мас  свою

довжину. Отже, с променi коротшi, а с й довшi. Коли вони плинуть невпинно,

це непомiтно.

   Але коли вони стартують одночасно, то мчать до фiнiшу наввипередки.

   I от уявiть собi чорне зоряне небо з чорним велетенським колом.  I  ось

коло починас ледь помiтно синiти... Невдовзi  над  вами  спалахують  синi,

блакитнi, фiолетевi, зеленi, помаранчевi i жовтi сонця... А небо  мiниться

в усiх розмаутостях неймовiрних кольорових сполук.

   Коли ми з Азимутом нарештi прибули на Землю, спалах свiтила  Таотi  вже

давно забувся.

   Отож, коли я про нього заговорив,  всi  почали  кривитися,  нiби  я  ух

почастував кислицями:

   - Та ми це давно знасмо! Нам той спалах ще сто двадцять сiм рокiв  тому

набрид! Що за манери у цих невихованих  навiгаторiв  -  повертатися  бозна

через скiльки  столiть  i  розповiдати  давно  вiдомi  речi!  I  коли  вже

заборонять отi осоружнi космiчнi мандри?

   Я  тiльки  й  спромiгся  довести,  що  час  вже  списати  на  перетопку

механiчного МОПСа-ЗМ разом з його приятелем МЕРом-2>5.

   З того часу я не звертаю на кабiнетних розумникiв жодноу уваги.  Навiть

не дивлюся в ухнiй бiк. Хай собi  патякають  про  недоцiльнiсть  космiчних

подорожей. Я знаю свос. Я знаю, що  як  спалахне  понаднова  зiрка,  треба

лаштуватися в дорогу. Хто-хто,  а  я  вiдаю,  що  зiрка  не  спалахне  без

технiчного втручання високорозвиненого iнтелектуала.

   Подумати  страшно,  що  сталося  б,  якби,  замiсть  мене,  на  планету

двоголових потрапив кабiнетний теоретик, далекий вiд космiчноу практики!

   Без сумнiву, вiн безповоротно втратив би сдину голову...

   Капiтан Небреха й не помiтив, як перейшов до теоретизувань.

   - Капiтане, - делiкатно зупинив його я, - хай вас скривдили, але ж хiба

це пiдстава вiшати свiй власний портрет догори ногами?

   - А чому б нi? -  хитро  примружився  Небреха.  -  Адже  в  порожнистiй

планетi я фотографувався, стоячи на пiдлозi, яка насправдi була стелею!

 

 

   Головний редактор журналу для юнацтва "Навколо  Всесвiту"  люто  гортав

мiй пухкий рукопис.

   - Навiщо вас, мiй надто здiбний колего, посилали?

   Коли редактор отак  нещадно  громив  когось,  вiн  завше  переходив  на

надзвичайно ввiчливе "ви".

   У цi хвилини марно було б шукати чемнiшоу i вихованiшоу людини.

   - Дозвольте, добродiю,  потурбувати  вас,  певно,  недоречним  у  данiй

ситуацiу запитанням, - шпетив вiн мене добiрними  зворотами.  -  Дозвольте

запитати, яке у вас було завдання? Будьте такi  ласкавi  i  погодьтеся  зi

мною: вам було дано завдання привезти сто рядкiв iнтерв'ю  плюс  п'ятдесят

рядкiв запасу. А  ви  чим  зволили  порадувати  старого  редактора?  Цiлою

документальною повiстю! Цiкаво,  колего,  де  ви  усе  це  надрукусте?  Iз

глибокою   скорботою   мушу   вам   сповiстити:   тiльки   не   в   нашому

найпопулярнiшому на всiх планетах Сонячноу системи журналi!

   Що менi лишалося? рдине: заснувати нову захоплюючу галузь  галактологiу

- небрехознавство.

   Що, як бачите, i було мною сумлiнно зроблено.


загрузка...
загрузка...