Всі публікації щодо:
Тарасюк Галина

Москалі йдуть!

Маркіян Адальбертович пробудився від нежданої тривоги. Злякано сів, звісивши з ліжка товсті, у голубих кальсонах, ноги. Важкий, збрезклий, важко дихав, водив по вікнах важким каламутним зі сну поглядом.

За сірими світанковими шибами коїлось щось страшне: Цісар, мов скажений, рвав горло й цепа, від чого той так брязкотів, ніби на подвір'я заїжджали танками. А може й заїжджали?! Час непевний, з тим вічним колотом у Верховній Раді... може усе статися! З глибини пам'яті вдарив, мов на сполох дитячий спомин: сірий світанок, шум-гам, брязкіт зброї, мама кидається до вікна, хапається за серце: “Пресвятая Діво! Німці! Під хатою!”

Маркіян Адальбертович теж вхопився за серце, що вже калатало та в скроні било, як той дзвін, засовав механічно ногами по хіднику, шукаючи пантофлі та роззираючись по хаті за чимось замашним. Із кухні вибігла стривожена Юзефа Михайлівна, розсунула на підвіконні вазони, стала вдивлятися у сірий досвіток, вслухатися у рейвах на подвір'ї. Може, вже яка банда з розправою прийшла чи землю відбирати?! Чи, най Бог береже, знов депортація! Бо з тим вічним колотом у Верховній Раді усе ж може бути!!!

– Пріч з-перед віч, австріяко, окупантська мордяко, москалі йдуть! – почувся знадвору молодечий нахабно-веселий голос, і Цісар наразі знічено вмовк, а тоді дзявкнув, подзвонюючи ланцюгом, поскавучав вибачливо до буди.

Юзефа Михайлівна радісно ойкнула, засміялася і, схопившись, як колись мама Маркіянова, за груди, глянула на чоловіка очима, повними щасливих сліз і палкої мольби. На що Маркіян Адальбертович почервонів, люто швиргонув пантофлею під ліжко і, круто розвернувшись на 180 градусів, не просто ліг, а ще й вкрився коцом із головою, ясно показуючи, що мав москалів до одного місця.

Юзефа Михайлівна махнула на чоловіка рукою і кинулась відчиняти москалям, що вже вступали на поріг з піснею на вустах:

– А попід горо-о-гою яром-долино-о-го-го-ю

Москалі-і-і йдуть!

– Ой які ж бо го-о-ості до нас ідуть! Неждано, нега-а-адано... Які дорогі гості! Маркіяне Адальбе-е-ертовичу, вставайте, подивіться, які ж до нас гості в хату йдуть! – заспівала навстріч москалям привітальної.

Але Маркіян Адальбертович і не ворухнувся. Лежав під ковдрою, відвернувшись до стіни, сердитий, ворожий, як замаскована плащ палатками артилерійська батарея, готова вистрілити по москалях будь-якої миті.

– Е-е, як я бачу, москальським гостям у цій хаті не дуже раді, – помітив це, поріг переступивши, і ранній гість, невисокий опецькуватий чоловік років під сорок, ні до кого не звертаючись та з цікавістю роззираючись по хаті, ніби втрапив сюди вперше.

– Та раді, ще й які раді! – умлівала Юзефа Михайлівна, не знаючи, де дорогого гостя посадити, хапаючись то роздягати його, то роззувати. Але гість не роздягався й не роззувався. А кинувши валізу у кут біля дверей, нахабно походжав по світлиці та, розмахуючи руками, задирався:

– Не бачу, щоб раді! А де ґазда з хлібом-сіллю на рушнику, вишитім червоними та чорними нитками? Нема! У подушках сховався! А в тридцять дев'ятому, історія пише, він, три вершка від горшка, а москалів з хлібом-сіллю стріча-а-ав! А тепер – всьо? Власть помінялася? Маємо свою самостійну бульку і шлюс?

Замаскована батарея на ліжку заворушилася, ковдра сповзла, явивши москалям з подушок господаря.

– А от і наші ґазда, пан-господар з подушок виткнулись. І – здивувались.

Думали – вже й по клятих москалях! Ага! А вони – тут як тут! Непрохані! Неждані! Серед ночі знов у хату вступають, шляк би їх трафив!.. – розігрував якийсь лиш йому відомий спектакль москаль.

Маркіян Адальбертович спустив ноги з ліжка, засопів, наливаючись по самий сивий чуб сердитою кров'ю. Юзефа Михайлівна навпаки – залилася, як соловейко, щасливим щебетом:

– Та ждані, ще й як ждані! Але чого ж це ти, янголе наш, знову саменький? Чого ж це Машуня з Дашунькою не приїхали? Чого ж це вони нас цураються? Чи не всердились? Ми ж так скучили за ними!

– Звичайно, всердились! Ще й як всердились, ого-го як всердились! Кажуть, хахлів – ні на очі! Та й що нам, кажуть, християнам православним там, серед тих хахлів-уніатів робити? Хом'яків по їхніх незалежних бур'янах гонити, щоб кукурудзу не трощили?!

– Та й чого ж це?.. Та яких... Та що ж це ви так на нас?.. – не знала де посадити буйного москаля господиня. Маркіян Адальбертович навпаки, всім своїм наїжаченим виглядом показував, що ще трохи і душа його не витримає, а рука знайде оте саме замашне, за яким шукали по хаті його очі.

– О! Що я бачу! – скрикнув, мов ужалений, москаль, спинившись перед покуттям. – Та тут цілий уже іконостас, як у Соборі святого Юра! Петлюра, Грушевський, Бандера! Свій самостійний пан президент! А де ж Володимир Ілліч? Він же ж тут, бідачина, на цім місті, на цій білій стіні ще недавно висів! Ну-у, принаймні у ті дні благословенні, коли один комуняка, будучи колгоспним парторгом, гонив з-попід хат чужих дітей, аби не колядували, бо так його рідна партія вчила, а свого сина під оркестр духовий у плечі виштовхував у ті краї, де народився сам вождь світового пролетаріату, у Казань благословенну, приказуючи: їдь, синку, то теж твоя батьківщина – Радянський Союз! Га? Де той зараз комуняка, вірний ленінець? Нема! Одні патріоти у вишиванках! Навіть матня вишита хрестиком – от-такі ми патріоти!

Очі у Маркіяна Адальбертовича від гніву полізли на брови, і бідна Юзефа Михайлівна кинулась до чоловіка рятувати від інсульту, мімікою благаючи московського гостя змилостивитись над бідним Маркіяном Адальбертовичем. Але москаль нахабнів, як ті самі хом'яки в кукурудзі, про яких він щойно згадував.

– Їдь, дурню, виконуй свій патріотичний обов'язок, щоб твоєму батькові-комуністові не соромно було розгонити ще й чужих дітей по родной странє до самих до окраін аж до Курильських островов! Їдьте, хоч усі їдьте до тих москалів, а ми собі тут самостійну бульку набулькаємо...

– Не смій так говорити про... українську державу!.. – не витримавши святотатства, нібито спокійно, але з притиском, попередив москаля господар із ліжка.

– Державу? Га? Що? Де? Яка держава? Про яку державу, пане господарю, ви кажете? Та я теж їхав у європейську державу, цивілізовану, приїхав спеціально на виставку так званих новітніх технологій, щоб придбати для російського ВПК надточні гоніометри, а вони мені в очі тумана пруть! Одні брухт заржавілий двадцятилітньої давності тикають, інші – привезений в торбах закордонний секонд-хенд, невідомо на яких фірмочках склепаний! І це я мусив би купляти для оптичних при... приборів на тих танках, що в нас, в Росії, півсвіту купує! Я за голову схопився: та за кого ви мене маєте, хахли дурні?

– Так вам і треба, мілітаристи! Завойовники! Не буде самостійна Україна працювати на вашу військову промисловість! Не буде! От наша відповідь!

– Та яка самостійна Україна?! Де вона? Та ви ще живете в Савєтськом Саюзе десь початку сімдесятих! Та Росія на сто років вперед пішла і навіть не оглядається на вас!

– От і добре! І хай іде собі ваша Росія к...! І не оглядається! Але так ми вам і повірили! Ви ж так і чигаєте, так і чигаєте, щоб знов на триста років уп'ястися кігтями в наші груди і пити-пити кров нашу!.. Землі вам нашої треба!

– Та кому вона потрібна, ваша земля? В Росії он – не міряно її: з нафтою, газом, лісами, алмазами! Золотом! А у вас – одні хом'яки тріщать бур'янами! Кому ваша земля треба?! Хіба китайцям, щоб шашлики з хом'яків робити!

– То чого ви тоді блокади нам газові влаштовуєте, емісарів підсилаєте, федералізмом лякаєте, коли вам нічого не треба? Агресори прокляті! Ми ще вас!…

– Маркіяне Адальбертовичу! – вжахнулася Юзефа Михайлівна. – Що ви таке кажете! Та чи варта та Росія, аби ви так опускалися до неї?! Фе! Ви ж ніколи не лаєтесь!

– І що ж ви нам зробите? І чим? Пукалками з бузини? Ви ж свою зброю віддали американцям, думали, що вони за те вас в Європу пустять! А дулі з маком не хотіли? – від обурення москаль аж посинів. – Та вам... хахлам... та до тої Росії...

– Та замовкни ти на кінець з тою Росією, клятий шшшовіністе!

– Від націоналіста клятого чую!

– Нічого... МИ ще вам покажемо… От вступимо... так! Вступимо до НАТО...

– Вступите! Ви вже вступили... і то по самі вуха!

– Це ви! Це ви, москалі, вступили! От! По горло в...!

– Маркіяне Адальбер... то-товичу... Господь з вами! Ви гірше москаля... Де таке чувано?!

– Та ми вас... У баранячий ріг...

– Чим і з ким – в баранячий ріг? З цими гетьманами-отаманами?! З тими, що у Верховній зраді вашій засіли?! Кого ви собі чоловими обрали?! Та з половиною з них я вчився! Хіба ви забули, як отут-о, в цій хаті, за столом усі вони вряд сиділи? Комсомольських пісень співали: “а я єду, а я єду за туманом, за туманом і за запахом тайгі...” Але лиш один дурень поїхав за туманом. Ваш син дорогий! Усі решта – розсунулись тишком-нишком по обкомах і цеках, але – на рідній землі! Знаю я і потенціал їхній інтелектуальний і патріотизм знаю!.. При-спо-соб-лєн-ци! От вони хто! Чесних дурнів – у москалі брили та в орські степи слали, а мудрі собі тут рай робили... Гади! Ненавиджу... Усіх вас хахлів з вашими хом'яками ненавиджу! Бо ви – ніхто без Росії. От перекриємо вам газ і нафту, то прискачете тут же в пахолки проситися. Е-е, почекайте, іще не те буде! Ще повзти, повзти будете до матушки Расєї, до Москви білокаменной! І я ще до тої хвилини доживу! О, доживу...

– Не смій... богохульствувати! – захрипів Маркіян Адальбертович, намагаючись зловити верткого москаля за груди. Але Юзефа Михайлівна не давала: хапала Маркіяна за руки, а до москаля корчила жалібні міни, благаючи змилостивитись над старим чоловіком. Але безжального москаля це лиш розпалювало і наснажувало на нові знущання.

Врешті, Маркіян Адальбертович не витримав окупації та екскалації ворожого духу, відштовхнув дружину і, у чім був, тобто босий і в голубій нижній білизні, вискочив із хати. Наляканий озвірілим виглядом господаря, заскімлив у буді до решти дезорієнтований Цісар, а в кукурудзі за городом притихли нахабні хом'яки.

Маркіян Адальбертович пробігши від злості метрів двадцять стежкою, що вела до кукурудзяних паїв (так у селі називали розпайовані між людьми колгоспні поля), але, наштрикнувшись босою ногою на штурпак, сів просто на срібну від роси межу, проклинаючи усе на світі, а найбільше москалів.

Вискочив з хати і лютий москаль, але рвонув у інший бік – стежкою, яка вела теж за городи до кукурудзяних ланів, але через подвір'я сусідів Ходорківських.

– Юрчику, ти куди? Вернися? Прошу тебе, Юрчику, вернися! – лементувала услід москалеві Юзефа Михайлівна, не знаючи за ким бігти – чи за дурним молодим, чи за ще дурнішим старим.

– Пройдуся по рідних теренах та й вернуся! – не озираючись, все ще сердито відказав москаль і перестрибнув тин Ходорківських. За давньою звичкою, пробігаючи, протарабанив пальцями по шибі вікна, і радше відчув, аніж почув, як глухою тишею відповіла на його веселий стук порожня хата. Пару років тому, коли він заїжджав у село по дорозі в Берлін на міжнародний форум “Зброя і безпека”, обоє старші Ходорківські, Богдан і Оля, ще були, але вже збирався на заробітки, здається, в Чехію.

– А я б нікуди не їхав... Вчив би фізики дітей у школі... – обізвалась тоді в ньому ностальгія.

– Нема кого вчити, – зітхнув Богдан. – Цього року п'ятеро пішло у перший клас.

– Думаєш, нам так хочеться в найми? – образилась Оля.

Але попри все вони тоді гарно посиділи під зорями. Згадували університет, життя студентське, друзів...

– З наших чимало вибилося в люди... Пішли в партії, пробились до Верховної ради... займають високі пости в уряді і в адміністрації президента, –

Богдан перераховував імена успішних однокашників без заздрості, зізнався, що радів за них, думав, прийде нова генерація до влади, щось зробить... непогані ж хлопці... А вийшло... ще гірше...

– Зажди, не їдь, мені здається, якби я був тут, я б... Я б щось робив! Зачекай... Може і я повернусь... Зачекай!

Не почекав Богдан. Поїхав. Лишив дітей, хату... Тоді ще й хата була як хата... А зараз – ніби в ній років сто ніхто не жив. Хоча по калачиках на вікнах було видно, що ніби й жив, і живе... Водночас забур'янений, недоглянутий город і заросла травою стежка достеменно свідчили, що по них давно не ступала людська нога. Лілові квіти будяків, що соковито яріли у прижухлому вже сухостої, нагадали москалеві про російські простори, теж здичавілі і забуті людьми. На душі стало ще гірше і гіркіше, бо, коли всюди однакові бур'яни, то якого дідька він у тій Росії робить? Але що йому бідному робити, коли ці хахли, не спитавши його, відділилися, поставили кордони, і гоцкають собі на своїх помаранчевих майданах! А кацапи, туди їх розтуди, віддали бразди правлєнія інородцам і спиваються під гармошку на своїх просторах!

– Ну хахли! Придурки! Ну кацапи! Уроди! – женучи здичавілою вотчиною Ходорківських, батожив москаль усіх поспіль, як і годиться москалеві, ядрьоним рускім матом. Гнав і кричав доти, доки в кінці городу при самій кукурудзі, не перечепився та не врізався фюзеляжем у купу сміття, яке, як не печально, теж свідчило, що в цьому селі, куди його пригнала любов і ненависть, ще живуть люди. Живуть і смітять. От і вся їхня місія, їхню мать... цих людей! Бо скрізь вони однакі! А колись... колись же ж тут жили... українці... в цьому селі! Народ жив! Ґазди, господарі... А тепер – одні хахли... і хом'яки! Он як тріщать, твою ма-а-ать... Тнуть кукурудзу, аж за вухами тріщить. Як коні! Мутанти! Політичні до того ж. Бо після Чорнобиля їх не було. З'явилися після незалежності, як колгоспи розвалили... Ну хахли! Нема на них Путіна! Нє, Путін є! Путін якраз є. Бацькі на них нема – от кого! Живуть, як ці хом'яки... О бля! Мутант! Оце то мутант! Метра півтора... А пика!.. Наїджена... сита! За щоками – по відру кукурудзи. І два зуби скалить жовті, от-от цапне... Але очка добрі, жовтенькі, при самій землі. Дивиться лагідно на поверженого купою сміття москаля і питає:

– Ти откуда? Што, наші в Чортковє?

– Які наші? В якому Чортвові? І взагалі, що це за чортівня? – питає скоріше сам себе, аніж хом'яка-мутанта, з купи сміття переляканий москаль.

– Какая чортівня? Я тєбя спрашіваю, браток, наші уже... в... городє? Да ти нє боісь... Я – Вася... Кочкодавкін... Во-во-жжак... то єсть... во-л-жак... С Казані... Земляк Лєніна... Влд...дді... да, імєнно – Ілліча...

– Ти што, тварь хомячья, із-діваєшся?.. Ану брись! Брись, сказав, у свою кукурудзу, хом'ячище, щоб я тебе не бачив! Тьху! Чи я вже того... здурів, що хом'як до мене говорить? Ну хахли! Дожилися, що вже й хом'яки заговорили!

Лаючись на всі заставки, москаль намагався виборсатись із купи покидьків, стати на ноги, але не міг, бо сміття під ним розповзалося на радість хом'якові, який з цікавістю, присівши на задні лапи, спостерігав цю ганебну сцену, раз по раз озираючись та питаючи:

– Гдє ти... м... твою... хомяка відіш? У тєбя, шо, мужік, бєлочка?

– Яка бєлочка?! Хом'ячка в мене! Дай лапу! – мало не ридаючи від злості, попросив москаль хом'яка українською, і той зрозумів, встав і подав липку брудну лапу. Однак, навіть ставши на рівні, було видно по перекошеному виду москаля, не був упевнений, що в нього не почалися галюцинації чи божевілля з нервів.

– Ну, бббб... – бубонів москаль, обтрушуючись від торішнього листя і целофанових пакетів, – усе бббачив, та щоббб хом'як... вріст людини... та ще й російською бббаландив і Вася звався... І де він тут вввзявся?.. Коло рідддних джерел, на тер-тер...теренах... рідних?! О це ттттак! Ттреба-ба ж бббуло їхати ттаку дддалеч, з Росії, щоббб зустріти в кукурудзі москаля-хом'яка і здуріти на рідній землі?!

– Он де ти! А я всі поля вже оббігала – нема ніде! Думала взлостився і на станцію пішов! – з кукурудзи виходила Юзефа Михайлівна. Притрушена жовтим пилком дозріваючої волоті, була схожа на велику добру, але втомлену бджілку, якби не повні сліз очі і тремтячі губи, що все кривилися до плачу. – Я ж по голосу знайшла тебе, Юрчику, думаю, з ким це ти так рано бесіду ведеш у полі? А тут Вася! День добрий, Васю!

Москаль дивився на Юзефу Михайлівну, як причмелений. Думав, що вона все чула і все зрозуміла і тепер от підігрує йому, як здорова людина психічно хворій. От і до Васі вітається, хоч той Вася сидить тільки в його хворій від нервів уяві.

Але Вася таки сидів у кукурудзі! І на “добридень” відказував “здрастє”... Як справжній.

– Хто це? – спитав ніби між іншим москаль, не дивлячись на Васю.

– Та ж Вася! Ходорківського Богдана зять! Леся, найменша, з Росії звідкілясь привезла! – сповістила Юзефа Михайлівна. – Васю, а ти чого в кукурудзі із самого ранку? Дем'янчукова Зося жалілася, ніби ти в неї шульки ламаєш і на горілку в Горобчихи міняєш? Дивись, бо міліції здасть!

– Да ну вас, хахлов, к ... – мляво відреагував Вася.

– Що, що? Що ти сказав? – аж підскочив москаль, визвірившись на Васю. – Ти... Ти... Ти поганий москаль! Ти приліз на цю землю... На цю святу землю, живеш серед цих... добрих, прекрасних, не рівня тобі – людей, і ще смієш їх обзивати і посилати?! Та я там... піднімаю твою Росію!.. гарую на тттаких Вввась, як ти, а ти... Ти тут розкошуєш, серед цього раю, і навіть мови не вичив?! Та я! Та я тебе!..

– Юрчику, синку! Не треба, прошу тебе, не треба! – скричала Юзефа Михайлівна, кидаючись між двох москалів. – Що ж він винен?! Що ж ви винні одне одному?! Годі вже казитися! Ходімо до хати, бо знов поїдеш не поговоривши!

Юрко нехотячи відступився від Васі, що скулився в кукурудзі, прикривши голову руками. На душі було гидко. І соромно. Ну що він за людина? Кожного разу, їдучи сюди, зарікався не скандалити. А не міг! Не годен був стриматись! Тільки-но заходив у браму, як вибухала причаяна образа... бомбою уповільненої дії. На маму не мав гніву. Вона не хотіла, аби він їхав з дому, тобто з України. Батька вговоряла, але той, хронічно хворий на свій довбаний радянський патріотизм, як чесний комуніст, не міг допустити, щоб його єдиний син, випускник фізичного факультету, староста курсу та не поїхав за направленням аж у Казань!

“Партія сказала: “надо!” – комсомол ответіл: “єсть!” – товк Маркіян Адальбертович з такою стервозною впертістю махрового партійця, ніби від того, чи поїде його син рядовим інженером-оптиком військово-промислового комплексу у Казань, залежить доля всього Радянського Союзу! Нібито не міг він клепати оптичні приціли для танків і на Україні?!. Та не врятувала ця нікому не потрібна жертва Совєтской родіни. Союз все одно розвалився! І опинився він, Юрій Головатий, в чужій державі припасовувати оптичні приціли чужим танкам, які ще не відомо, чи не в рідні мішені його будуть цілитися... Не приведи, Боже, звичайно!

Образа на батька щоразу спалахувала таким гнівом, що його не могли погасити навіть мамині сирітські сльози. Вони тепер з мамою обоє сироти. Він – у Казані. Вона тут. І ніколи їм не бути разом. Бо його життя вже там, на тій землі, що стала батьківщиною його дітям... І тому йому так жаль мами, і себе, і... і важко дихати чистим повітрям рідної землі.

От і зараз: мама дріботить попереду, маленька, добра його мама, Юзефа Михайлівна, остання із того покоління сільських вчительок, які вміли бути матерями усім сільським дітям. Він тяжко ревнував маму до школярів, навіть тоді, коли виріс і поїхав учитися, навіть тепер... Але замість того, щоб погомоніти з мамою, він, старий уже і сивий, сам батько, варіює, як ображений пацан, доводить її до сліз... своєю проклятою, тричі проклятою образою... що життя так підло розділило їх, розкидало по світу...

– Що воно винне, той Вася? Його десь у Москві прибили, чи що, ходило, бідне, голодне, безпам'ятне... Леся ж ото пожаліла, приволокла. Як не є, каже, а коло хати усе-таки чоловік, господар. А з Васі такий господар, як з мене попадя. Але що робити, як сільські хлопці пороз'їжджалися... Та й дівчата... Де їх тільки нема, по яких світах наших дітей... Ой-ой, що за світ настав, – бідкалася мама за чужими, але душа Юрка чула: за ним мама побивається.

Коли заходили на подвір'я, побачив далеко на межі згорблену постать батька, призвідця всіх його нещасть. І серце стислось, але вже не гнівом, а жалем, бо що з нього візьмеш, коли він, як мовиться, по життю – патріот. Така батькова доля – бути патріотом. Тоді – Країни Рад, тепер незалежної України.

Тим часом холодна росяна трава, на якій сидів, остудила розпашілу голову незборимого патріота Маркіяна Адальбертовича. Злість поволі минала, а натомість приходило ще гірше – почуття вини. Притихлі, було, в кукурудзі хом'яки, відчувши шкурою загніченість Маркіяна Адальбертовича, знову нахабно затріщали, трощачи на пропало ще солодкі і соковиті стебла.

Хоч уже й зовсім розвиднілось, знахабнілі хом'яки, безстрашно, як москалі, приступали все ближче і ближче, вгодовані, завбільшки із доброго зайця, йшли на Маркіяна Адальбертовича з усіх боків. Тріск при землі був таким голосним і нестерпним, що здавалося, голова тріщить, як горіх волоський. Тож Маркіян Адальбертович з відчаю шукав довкіл себе грудомахи і жбурляв їх у сірий передосінній світанок, і тоді чувся тупіт, ніби городами час від часу пролітали кавалерійські ескадрони.

За цим лицарським заняттям і знайшла Юзефа Михайлівна свого чоловіка, змерзлого, нещасного, винного та самотнього... Тихо поклала руку на плече. Він підняв очі: Юзя. Стоїть, очі втирає.

– Ходи, – каже, – Юрчик уже заспокоївся. Плакав, казав, ой мамо, якби ви знали, як я втомився на тій чужині... Вже й діти там, а сюди тягне гаками... От сниться – і ця липа, і це небо...

Маркіян Адальбертович важко встав і пошкутильгав слідом за маленькою, кругленькою Юзефою Михайлівною, великий, вайлуватий, схожий здалеку на голубого іграшкового ведмедя.

На подвір'ї і в світі було тихо і навіть затишно. На дивані у світлиці, впавши головою у вишиті мамині подушки, спав, як убитий, одягнений-взутий Юрко. Старі, не змовляючись, тихенько поприсідали неподалік на лавиці і стали дивитися на сина. Надивлялися, знаючи, що завтра вдосвіта він, знічений, тихий, лагідний і добрий, знову покине їх і поїде “ у свою Росію, до своїх москалів”.