Всі публікації щодо:
Пукас Надія

Із книги Надії Пукас „Мій світочку”

Мій світочку

Мій світ такий багатий на красу,

Душа моя від нього все добріша.

Я скарб цей крізь життя своє несу,

І в цьому світі кожен день я інша.

То, мов метелик, на вогонь лечу,

То заховаюсь в покривало ночі,

То у задумі квіткою мовчу,

То розбудити світ піснями хочу.

Готова часом вітер цілувать,

Ласкавість дарувати гілці кожній.

То можу гнів у меч перекувать,

Щоб зло усе убити було можна.

У соняшнику тихо джміль заснув,

А той переступити хоче межу.

Мій світ такий багатий на красу –

Йому я до останку вся належу.

І я не ображаюся на світ,

Що тернами мені полоще ноги.

Забрав, мов з літепла,

мене з дитячих літ,

І так веде від отчого порогу,

Ллє клопоти на мене, мов з ковша,

І хвильки не дає на спочивання.

Завруниться неспокоєм душа,

Мов поле житом на крилі світання.

Ношу в собі праматері любов,

Старечу мудрість і дитинну радість,

Пурпур знамен і врочість корогов,

Полин зневіри і любисток правди.

Мій світ – то зойк пташини у росі,

Коли на неї звір лихий полює,

То радощі людей і їх печалі всі.

Мій білий світе!

Як тебе люблю я!

Ношу, мов плід, любов ту у собі,

Тулюсь до тебе, мов зоря до неба.

У світлій радості, у мовчазній журбі,

Мій світочку!

Завжди іду до тебе!

КИЛИМ ДОЛІ

Червоне – то любов,

А чорне – то журба.

Д.Павличко

Роки мчать, мов на крилах,

Літо, зима з вітрами.

Витчу я літ моїх килим

Різними кольорами.

Витчу з самого краю

Чорним печаль і тугу.

Синім – жур вишиваю.

Жовтим – розлуку з другом.

Сірим – зимовий вечір,

Радість в зеленім бачу,

В ружовім – цвіт-малечу

(Гарна ж вона, одначе).

Юність у білу нитку

В килимі вишиваю.

(Як пролетіла швидко –

Вже її не гукаю).

Руки моєї мами

Шию під хліба колір.

Отак всіма кольорами

Вишию свою долю.

Сонячним різнобарв'ям

Моє життя сплелося!

Лиш для твоєї зради

Кольору не знайшлося!

У НАС НЕ КАЖУТЬ ТАТОВІ НА „ВИ”

У нас не кажуть татові на “Ви”

І не цілують мамі руку діти.

То й сивими покосами трави

Лягає пам'ять на зів'ялі квіти.

Як болісно життя переливать

У пустодзвонний і дірявий збанок

І забуття дітей передчувать!

Помилуй, доле!

Господи, ізбав нас!

При матері –

дитина-сирота –

На тілі людства невигойна рана.

Адже страждає муками Христа

Покинута,

дітьми забута,

мама.

КАЛИНА

Коли тобі ще небагато літ,

І долі смак тобі ще не полинний,

Перед тобою весь широкий світ –

Ти посади під вікнами калину.

Як пишним цвітом зацвіте краса,

І ти сповитий чарами кохання,

Щоби не випила його роса,

Ти посади калину на світанні.

Коли тебе манить далека путь,

Душа летить в світи, не знає втоми,

Ти не клянися матір не забуть,

А посади калину біля дому.

Пройшли літа і обрій вже погас,

І ти озвавсь на тихий голос неба.

У твій останній надвечірній час

Цвіте калина спомином про тебе.

ДОЛЯ

Сідайте, Доле!

Ви ж з дороги.

У мене повно чистих лав.

Поставмо свічку перед Богом,

За те, що Вас мені послав.

Спочиньте,

покладіть торбину,

Зігрійтесь – за вікном зима.

На двох розмочимо хлібину,

До неї цукру в нас нема.

А ще тихенько заспіваєм,

А ще просушимо зерно,

Яке ми словом називаєм,

Щоб в дітях проросло воно.

Сідайте, Доле!

Так вже вийшло,

Що Ваш трудний тернистий шлях –

Не обрус самобранний вишитий,

Що руки й серце в мозолях.

Ми, як горох той край дороги:

Хто не захоче – не скубне.

Добридень, Доле!

Дяка Богові

за те, що вибрали мене.

КОЛИ МЕНЕ НЕ СТАНЕ

Коли мене не стане –

я не вмерла,

А відійшла тихенько на спочинок.

Отак, немов сліди зажури стерла

З лиця свого, мов доторки сніжинок.

Коли мене не стане –

не кажіте,

Що я могла б ще довго й довго жити.

А тих, кого покину, пожалійте.

Мені ж поставте свічечку у жито.

Коли мене не стане –

це не тому,

Що я з життям звела якийсь рахунок.

Бо я благословляю навіть втому,

Печаль приймаю, наче подарунок.

Коли мене не стане –

ви згадайте,

Що так відходять всі співці й поети.

Мене між трав, між квітів пошукайте,

Поміж пісень –

і там мене знайдете.

НЕ ЗАЛИШАЙТЕ КВІТКУ НА МОРОЗІ

Не залишайте квітку на морозі,

Бо кожна їй пелюсточка болить.

Не залишайте душу у тривозі:

Так її, бідну, можна спопелить.

Не залишайте квітку на морозі:

ЇЇ чуже тепло не зігріва.

Не покидайте друга у дорозі:

Йому потрібні ви, а не слова.

Не залишайте квітку на морозі:

Вона не дочекається тепла.

Так зірка плаче в місяця на розі,

Коли любов минулася, пройшла.

Не залишайте квітів на морозі

І слів прощання їм не говоріть.

Якщо не залишити їх не в змозі,

То краще вже ніколи не беріть.

СВЯТ-ВЕЧІР

Дванадцять страв на вечерю святу

Варили мама і хрестили кожну.

А ми дивилися на тайну ту

Й чекали, коли сісти було можна

За стіл,

накритий сіном і під ним.

Бо так було з правіку і понині!

Бо так було під світлом осяйним!

У сіні породила Мати Сина.

Молились тато.

Падала зоря.

Палахкотіли над кутею свічі.

На всі часи, у всіх календарях

Творилось таїнство, святе і вічне.

Збирається до столу вся сім ' я,

У сіні діти лускають горішки.

Уже дванадцять страв готую я,

І знову світ в цю мить стає безгрішним.

БУЛА ДОРОГА

Була колись дорога,

потім стежка,

А потім все травою заросло.

І одинокий місяць, мов сережка,

Повис над тим, що звалося селом.

То що, село?

Ці дві старенькі хати,

З яких уже ні диму, ні вогню?

Та ще хмарина тінь свою кудлату

Поклала на незорану стерню.

Живуть тут люди

(в місті син і дочки).

А їм вже трудно й стежку перейти.

А з лісу-бору молоді грибочки

В село до запитання шлють листи.

КИЇВ

Вгризаюся у Київ, як в граніт.

І день, і ніч скалу тоту лупаю.

З Троєщини до Золотих Воріт

Таким, як я, тут не належить паю.

Ти – велетень!

Ти – стоголовий змій!

Душа ж у тебе ніжна, як дитина.

Мій Києве! Мій батьку!

Зрозумій:

Поза тобою також Україна.

ЛИСТ У МАЙБУТНЄ

Зоря на чистому крилі

Нечутно догорає.

Мої праправнуки малі,

Я вам себе звіряю!

Свої пісні, свої слова

Лишаю вам за свідка.

Життя моє, як тятива,

Немов шовкова нитка.

Засудите?

Не в тому річ –

Я на суді щоденно.

Я зіткана із протиріч,

Мов береги зелені.

Я знаю радість і біду,

Льоди й вогонь гарячий.

Я то за поводом іду,

То, мовби кінь на скачках.

До вас я хочу доплисти

Крізь бурі, шторми, повінь.

До вас пишу свої листи,

Перо вмочивши в совість.

УМІННЯ ЖИТИ

Життя іде :

то фініші, то старти.

А доля чітко ритми береже.

Душа вже стала, як осколок Спарти

І як останній витвір Фаберже.

Та наперед загадувать не треба,

Минуле двічі хоронить не варт.

Щодня повідчиняйте вікна в небо

І не питайте мудрості у карт.

Не треба у ворожки ворожити,

На себе приміряти гороскоп.

А кожною хвилиночкою жийте,

Приборкайте скажений днів галоп.

Радійте сонцю, жайворонку в полі,

І як синичка перший сніг мережить.

І серця біль терпкий,

і ласку долі

Прийміть достойно, мудро,

Як належить.

Я НЕ СУДДЯ

Не судіть, то й не судимі будете.

Я не суддя тобі, мій світе!

Мені судити не з руки

Того, що натворили діти

І що зоставили батьки.

Суддею бути – річ невдячна:

Правічне ж бо:

„А судді – хто?!”

Були вже голови гарячі.

О, скільки крові пролито!

О скільки мрій знялись у вирій!

Ще й досі в серці передзвін.

Онуки винесуть нам вирок!

Чи буде справедливим він?

Чи буде виважена плата

За стільки страчених надій?

Я хочу бути адвокатом

Для тебе, рідний світе мій!

КВАПЛЮСЯ

Голосом б'юся об душі людей,

Прошуся на ніч до кожної хати,

Щоб заколисувать їхніх дітей.

Кваплюсь співати!

Нічки шкодую на плетива сонні,

З любощів буду мережива ткати.

Серце вкладу в твої рідні долоні.

Кваплюсь кохати!

Думка за думкою, слово за словом...

Діло за ділечком треба робити.

День мій згасає, ясний, пурпуровий.

Кваплюся жити!

ДУША НЕ КАМ'ЯНІЄ

Ніколи я не крокувала маршем –

Лиш тінню за хмаринами пливла.

В сім'ї – найменша,

у житті – найстарша!

Оце і все, що матінка дала.

Ніколи я Жар-птицю не шукала,

Ні під зорею, ні як день ясніє.

Собі я долю з каменю тесала!

Тому й душа моя не кам'яніє.

СВІТОСПРИЙМАННЯ

Не ображаюся на ворога:

На те він ворог –

щоб карати.

І не цураюся убогого:

Спішу, щоб милостиню дати.

Я дивакові не дивуюся,

Котрий від берега гребе.

Красивими я не милуюся:

Красиві люблять лиш себе.

Не заздрю гордим і високим:

Їх погляд завжди тільки в небо.

Тебе, що взяв любов і спокій,

Кляну щодня й молюсь за тебе.

СУДИЛОСЬ

Я проросла крізь роки й рубежі,

Як паросток крізь тріщину в асфальті.

Судилось

бути завжди на межі

Між злом й добром,

поміж омега й альфа.

Стою на протягах та на семи вітрах,

Що виють, б'ються об, скелясту, мене.

Я осідлала їх!

Віжки в руках

Тримаю міцно,

аж болять рамена.

Пасу їх на світанні в споришах

Та в подорожнику

при шляху битім.

І прислухаюсь,

щоб якась душа

Не застогнала під важким копитом.

То я до неї притулюсь чолом

І словом,

серцем зболеним зігрію.

Судилось

бути між добром і злом!

Судилось

нести до людей

н а д і ю

ВЕРТАЮСЯ

Вертаюся із молодих доріг!

Вертаюсь легка, чиста, неоружна.

Ніхто мене від лиха не беріг.

Вертаюся

із щастям неодружена.

Вертаюся –

у сріблі голова,

І хліб голодному в торбинці за плечима.

Та в луці ще напнута тятива,

Іще бринять мої пісні й слова,

Душа і серце –

до людей очима.

О, як нелегко в куряві доріг

Було не впасти ницьма, не спіткнутись!

Дороговказами ніхто не застеріг.

Та я щаслива:

є куди вернутись!

БЛАГОСЛОВЛЯЮ КОЖЕН ДЕНЬ

А дні мої

то мчать, немов зірки,

То їдуть возом, то чвалають піші,

То спогади карбують на віки,

То вицвілі, немов старі афіші.

Бувають дні, що пахнуть чебрецем,

Настояні „люби-мене” травою.

А то намокнуть затяжним дощем

І ввечері нема від них спокою.

То падають, мов переспілі груші,

При місяці в подолок синій ночі.

А то роз'ятрять, розтривожать душу,

І вже до ранку не склепити очі.

Та жодному немає вороття!

Хвилині, миті вороття немає!

Не лічу днів:

вони є суть життя –

Врочисто кожен день благословляю.

ПРИРЕЧЕНА

Я приречена на неспокій!

Інше навіть мені не сниться.

Знаю, буду такою,

поки

Моє серце гаряче б'ється.

Дуже жаль мені всіх спокійних,

Жаль до болю, до сліз, до гніву,

Що не знають хвилин тих рвійних,

Засівають спокоєм ниву!

Потім родить на ній байдужість

І підлота росте куколем.

Потім сила, міцна та дужа,

Не пройметься слабкого болем.

Неспокою цілющі соки

Поять душу на щастя й муки.

Я приречена на

н е с п о к і й

І віддам його в спадок внукам.

НЕ ЗАЙМАЙТЕ МОГО БОЛЮ

Не займайте мого болю –

Хай собі болить.

Не займайте мого серця –

Хай собі щемить.

Тільки зірку не гасіте:

Хай поспить земля.

Тільки дощиком посійте

Рано на поля.

Тільки дайте пташці співу,

Хоч кругом зима.

А для свого болю сили

Я знайду сама.

ХТО МАЛО ПРОСИТЬ, БАГАТО МАЄ

Хороші діти,

робота,

друзі,

Яскраве сонце на виднокрузі,

Моя посестра – весняна злива –

А ти питаєш, чи я щаслива!

Кохаюсь в пісні,

купаюсь в слові,

Під ноги трави,

та все шовкові.

Теплом зігріта батьківська хата –

А ти питаєш, чи я багата!

А що самотньо в'яну поволі –

Не можна ж стільки просити в долі!

Високу мудрість не кожен знає:

Хто мало просить –

багато має.

ЗАПІЗНО

Так щедро розторговувала весни,

Так рідко в землю кидала насіння.

Так певно думала: „Я ще воскресну!”

І не зважала на зів'яле зілля.

Пливуть тумани над землею, ніби

Понад чолом моїм зажура сива.

Уже в людей в коморі повно хліба,

А я свою лиш засіваю ниву.

ДЕ МЕНІ ДІТИСЬ

А мене люди у зубах носять!

Ой, мамо!

Чом поговори,

як трави, не косять?

Якби усе те жалось,

косилось,

Ото було би трави і силосу!

На зиму стачило б

і на літо.

Де мені дітись?

Куди себе діти?!

ТАКА ВЖЕ ВДАЧА

Така вродилась я,

таку вже маю вдачу,

Даровану, мабуть, від журавлів.

На людях закурличу – не заплачу.

Що людям до гірких моїх жалів?

Я понесу їх у глибоку осінь,

Напою срібною водою із струмка.

Залишу їх в гаю.

Гірка самотність...

А до людей прийду

усміхнена й дзвінка.

СІМ РАЗ МІРЯЛА

Сім раз міряла,

Раз відрізала –

Та й по живому.

Як жила я

І як я вижила –

Вже по тому.

Пізно каятись!

Нащо згадувать –

Спогад гіркне.

Від вуглинок

Почну запалювать

Нову зірку.

Нову пісню

Почну нанизувать,

Мов корали.

По життю йшла,

Як по карнизу,

Але не впала!

І не схибила,

І не зрадила,

Хоч на рівному

Часто падала.

І не скрикнула,

Хоч боліло.

Ой, чи так, чи ні,

А по-іншому –

Я не вміла.

ЩОДНЯ

Щодня!

Народжується день!

Велично, мудро, малиново.

Чи пада сніг,

чи дощ іде,

А він гуде!

А він гряде!

Він настає – життя основа.

Рожеву радість і біду

Всяк сущому розподіляє.

І я йому назустріч йду!

Щ о д н я

його благословляю!

ДУШЕ МОЯ

Не живу –

оживаю,

Свою душу назад вертаю.

Де ж ти, душе моя, блукала?

Я у нетрях тебе шукала.

Я гукала тебе, я кликала,

А ти, бідная, ледь не зникла.

Біля ватри чужої грілася

І до мене ледь не спізнилася.

Ти об камінь важкий спіткнулася,

Ледь зі мною не розминулася.

Я од вітру, від гроз пручалася,

Я з тобою уже прощалася.

Але дав Бог і ми зустрілися.

Поживемо –

ми ж не нажилися!

ДРУГОВІ

Де тепер Ви, мій добрий друже?

Навіть думкою Вас не кличу.

Телефон мій, за день натруджений,

Не обізветься голосом звичним.

У Ваших вікнах щовечір темно,

Тільки зірка загляне з неба.

Не плекаю надій даремних,

Сумно...

Важко...

А жити треба!

БІЛЬ

Було, дитиною поріжу пальчик,

То мама подорожника зірве

І мовить щиро так,

ні зерна фальші:

– Не плач, то до весілля заживе!

І я, що так завжди боялась болю,

Тулила все до ран цілюще зілля.

І по-дитячому просила долю,

Щоб швидше вже було оте весілля.

А над селом моїм дощі висіли,

І голови в саду схиляли квіти.

Не знала, що лише після весілля

По-справжньому буде мені боліти.

Стежки дитинства під стома снігами,

І навіть спогад в пам'яті зітерся.

Нема ні подорожника, ні мами,

Щоб зранене моє гоїти серце.

МОЄ СЕЛО

Моє село, колиско світанкова!

Дитинства недочитаний роман!

Любові першої листок кленовий,

Що з вітром полетів.

Мій талісман!

З тобою в серці я іду по світу,

До тебе лину, мов досвітня мла.

Я знаю, ти без мене можеш жити,

А я прожить без тебе не змогла б.

Не зможу без весни і зерносіву,

Без пісні солов'їної в гаю.

Тобі належать розум мій і сила.

Все, що взяла від тебе,

віддаю.

НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, МІЙ КРАЮ

Не забувай мене, мій краю,

Моя родима сторона!

Я місця іншого не знаю,

Де б цілий рік була весна.

Де б цілий день співали роси,

І вили гнізда солов ' ї.

Де б верби полоскали коси

У бистроплинній течії.

Не забувай мене, мій краю,

Мене в біді не залиши.

І серце, болями розкраяне,

В своїх долонях колиши!

АНТИТЕЗА

Збудити день вчорашній спомином –

І знов забути.

Помчати в завтрашній із дому нам –

І повернути.

Реставрувати в храмі фрески –

Й до глини стерти.

Із праху тлінного воскреснути –

І знов померти.

Широководную рівнину

Зробити полем.

Але щоб зрадить Україну –

НІКОЛИ!

ПАНІ НА МАЙДАНІ

Висока пані на Майдані!

Чи Вам не сумно там одній

Пливти в молочному тумані

Хрещатиком, по Прорізній,

Увись до хмар піднявши руки,

З вінком грайливим на чолі?

У інших діти є й онуки,

Вони –

ногами по землі.

А Ви все вгору, вгору, вгору...

Але до ніг прикутий стовп!

Мабуть, Ви знали радість, горе,

Можливо, чули про любов.

Можливо, Ви були між нами

І поцілунків знали смак.

Напевно, мали тата, маму...

Хто ж познущався з Вас так?

Хто Вас розп ' яв у піднебессі?

Над Вами сніг і холод злив.

Вам ані вмерти, ні воскреснути!

Хто долю Вам таку вділив?

Ви, кажуть, зірка і калина,

Над Вами круки й солов 'ї.

Якщо така в нас

Україна,

То дуже жаль мені її!

ІЗБАВ НАС ОД ЛУКАВОГО

А ви,

що падали і лестили, й лизали,

І вірнопроданими назавжди були,

Що й нам рекли з трибун – а не казали,

Чи вам ті зорі і тоді пекли?!

Квиток – на поїзд щастя перепустка –

Чи й так тоді його боялись ви?

А ваші душі, що відгонять пусткою –

Це прояв теж

„проклятої Москви”?

Ви народились й помрете

рабами

Продажництва, лакейства, глупоти!

Прошу я побілілими губами:

– Ізбав нас од лукавого й прости!

ВЕСЬ СВІТ – ТЕАТР

Весь світ – театр!

І я у ньому граю.

Одна з провінціалочок актрис.

Живу у грі.

По-справжньому – вмираю

У затінку натомлених куліс.

Ніхто не плаче і не аплодує,

Хіба що місяць визирнувши з хащ.

Ще вишенька в саду не погордує –

Рубіновий мені постелить плащ.

А я щодня виношу на Голгофу

Свою складну і непомітну роль:

Мелодії, прості слова і строфи –

До душ людських і до сердець пароль.

До біса партитури і суфлерів!

На авансцену йду!

В руках вогонь.

Злітає “Браво! Біс!”

навстріч з галери,

Для мене їй не жаль своїх долонь.

Моїм ім'ям афіша не сіяла,

Мить зоряна для мене і не сниться.

Пусте!

Лише б ніколи не стріляла

В спектаклях тих почеплена рушниця!

НЕСУЧАСНА

– Така несучасна,

Така немодна!

Не знаєш в бізнесі

Жодного толку.

В бійку кидаєшся,

Наче ти годна

Спинити,

Хто дурить

Відверто і ловко.

Нащо тобі совісті

Око недремне?

Кому ти пишеш

Ті свої вірші?-

– Не клопочіться

Про мене даремно:

Мої читачі

Ще під стіл ходять

пішки.

НАРОДЖЕННЯ СЛОВА

Я кожен вірш народжувала в муках.

На світ являла кожен, мов дитину.

Вони до мене простягають руки,

До сонечка лицем, мов цвіт калини.

На гріш пошани –

на довічний клопіт.

Голублю кожного, тулю до лона.

Щодня душа за них горить на попіл

І серце у тривожному полоні.

Той –

спокій зруйнував комусь,

розрушив.

Той –

припечатав злодія, хапугу.

А другий он коханням зцілив душу.

А той – знедоленому став за друга.

Якби й хотіла –

вже спинить не можу.

В нелегку путь я їх благословила.

Одних, як і мене, приймуть вороже,

В других для злету хтось попросить

крила.

Про спокій думати –

на все життя облиш,

Поки в ясну годину світанкову

У муках світові не запалиш

Нову зорю, якій наймення

с л о в о.

ДВА ДІДУСІ

Два дідусі сидять на призьбі

Такі білесенькі, як біль.

На них би одягнути ризи

За їх страждання, горе, біль.

За мудрість їхню –

їм корону б,

За святість –

німб намалювать.

Один із них стріляв зі схрону,

Щоб влучно другого вбивать.

Сидять, кібцем встромивши око

В спориш на стежці, на краю,

Пославши спогад у неспокій:

Душа ще досі у бою.

А навкруги погожа днина,

Мов дзвін, гуде травневий жук.

Одна на двох їм

Україна.

Один на двох у них

онук.

КОБИ-ТО ЗНАТТЯ

(Подільський говір)

Коби-то знаття,

Де правда, де гріх.

Коби-то знаття,

Що день принесе нам.

Ділилися люди,

Як стиглий горіх –

Під різні піддашшя,

Під різні знамена.

Сіяли сварку!

Коби-то знаття,

Що після неї –

Бійка до крові.

У всіх революцій –

Кволе дитя,

Бо це плід ненависті,

А не любові.

Сіяли жито!

Коби-то знаття,

Що вродиться в ньому

Стільки куколю.

А на майдані –

Розшарпаний стяг.

Коби-то знаття,

Що буде стільки болю!

Пам’яттю їй заплачу.

КАРТИНКА З ВОКЗАЛУ

Вокзал... Перон...

Прибув черговий потяг...

Коло вагонів черга, метушня.

Важливе все відкладено на потім.

Спалахують тут сварки, мов сушняк.

Комусь востаннє щось,

комусь уперше.

Розлуки слід, як хірургічний шов.

І наркоман стоїть, стовпа підперши.

Його вже поїзд в безвість відійшов...

БУРШТИНОВІ КРАПЛИНИ

Увечері, коли вже сам з собою,

На засув двері й можна йти до ліжка,

Для завтрашнього дня почистить

зброю:

З-за пазухи каміння,

З вуст усмішку.

* * *

Один був Авель,

Другий був Каїн.

А ми все третього чомусь шукаєм.

* * *

Одним – “не положено!”

Другим – “всьо мона”.

А як тоді з мудрістю Соломона?

* * *

Від злиднів духу, розуму і мислі

Попіднімалися у королі.

Витають в небесах.

Вже й там їм тісно!

А нам тут моторошно на землі.

* * *

А мені доля подарувала крила!

Ой леле!

Де ж мені їх тепер подіти ?

І по землі ступати несила,

І вже не можу в небо злетіти.

* * *

А ви мені навіть і не вороги!

Для мене ви просто ніхто і ніякі!

Не стачить ні підлості вам, ні снаги

Поставити душу мою на якір.

* * *

З любов'ю порівнюють кетяг калини.

Усе найясніше рівняють із сонцем.

А з чим порівняти забуту дитину,

Що в дитбудинівське зирить віконце?!

* * *

Клясти минуле – пресловута тема.

Ну, хто там ще з ораторів клятьби?

Сам дурень дурнем –

винна в тім система!

Її він проклинає і ганьбить.

* * *

Здавалося б, навіщо ноша та?!

Живи простіше:

діти, дім, робота.

А вірш – як власяниця до хребта.

Щодня звітуй йому:

яка ти,

з ким ти,

хто ти!

* * *

Гріхом карає,

гріхом карається.

А потім кається, кається, кається.

Просту задачку вдалось рішити:

Хто любить каятись –

любить грішити.

* * *

Якщо для будь-якої міні-влади

Ти розсипаєш похвальби рулади

І строчиш вірші, наче кулемет, –

Ти навіть не людина!

Тим паче – не поет!

* * *

Усі ці “альфи”,”беркути”,”омони”,

Вони ж не Богу служать, а мамоні.

А той, хто їх створити здогадався,

Душею він, кому,

кому продався?

* * *

І де взялася в українців риса –

Чи прищепив хто, чи прийшла сама:

Ввійти в історію старим Нарцисом

І длубатись у тім, чого нема.

* * *

Співать осанну лицарю удачі –

Не треба тут великого ума!

Не відвернутися, коли він плаче –

Таких співців у нас, пардон,

катма.

* * *

– То як ся маєш? –

часто так буває,

Цікавий в душу зазира мені.

– А як себе зернина почуває

На жорнах лютих в тихому млині?

* * *

Життя прожить – не поле

переходжувать!

А поле те, а полечко без меж.

Хто зрадив раз – удруге зрадить може.

Хто раз любив…

Це не одне і те ж!

* * *

– Скажи, веселий міхоноше,

Чого в очах блакитний сум?

– Все більше попиту на гроші,

Все менший попит на красу!

* * *

Дні неповторні,

Бринять, як валторни,

А ночі – чорні,

Всі під копірку.

Ой, гірко!

* * *

Були колись орли,

а зараз різні круки!

Готові клюнуть макове зеренце.

Злетілись на міцну державну руку –

А звідти недалеко вже до серця.

* * *

Минуле на „зелененькі” виміняли,

Пані Історію на панель вигнали.

Тепер над нами весь світ сміється:

Все в нас купується і продається.

* * *

Ганьба! Ганьба!

– Кого ганьбиш ти, русявочубий подоляк?

Ну, одягнув сорочку вишиту.

Ну, крикнув.

Жити далі як?

* * *

Ще, кажуть, страуси в пісок

ховають дзьоб.

Отак і ми –

в історію обличчя.

Вертаєм до палаців і трущоб

І боїмось, що хтось вперед покличе.

* * *

Давно Боги вже не спускались

На грішну землю з вишини.

А то б самі перелякались,

Що натворили тут вони.

* * *

Хотіла б нині я спитати

В Шевченка, Пушкіна, Толстого,

А чи могли б вони писати,

Щоб дізнавались:

– А для кого?

* * *

Не убий надію в сповиточку,

Дочекайся, щоби розцвіла.

Щастя треба пити по ковточку,

Як студену воду з джерела.

* * *

Зайшлася я дитинячим плачем,

Заходить сонце в надвечірній круг.

Здригнулось усамітнене плече,

Бо руку з нього зняв мій вірний друг.

* * *

Яку маєш зранку славу –

До вечора зносиш.

Та з поганої отави

Сіна не накосиш.

* * *

Уміти втішатись прожитим життям –

Значить, прожити двічі!

Ні перед минулим, ані майбуттям

Не соромно глянути в вічі.

* * *

О Боже, праведні твої діла,

Як прийде час, то я тобі сказала б:

– Ще не зробила всього, що могла,

Іще не всі пісні переспівала.

* *

Мені б лиш пташки спів,

мені б лиш небо зірне.

Та ще два береги, де річечка біжить.

Хоч день, та мій!

Хоч слово, але вірне.

Заради цього всього варто жить!

* * *

Облиш на завтра відкладати.

Досить!

Твоє залізо нині у вогні.

Те древо восени не плодоносить,

Яке не дало цвіту навесні.

* * *

Ця ноша і почесна і важка –

Плекати виноград і цвіт калини.

Що вдієш –

ти не виліпиш горшка,

Якщо для цього не замісиш глини.