загрузка...

МИКОЛА ПОТОРАКА

Микола Поторака

та його друзі.

 

 

 

 

УБН нашого часу

(біографічна повість)

 

 

 

Присвячується Україні.

Я сиджу перед монітором. Вже темно на вулиці. Щось зі мною не те, це відчуваю не лише я, це кажуть всі з ким я спілкуюся. Це не викликано тим що я пю багато, щи травку курю (я її і не курю), те, що рве голову - знаходиться на іншому рівні. Отсаннім часом змінилося моє сприйняття світу. Я завжди був націоналістом, але ця ідея виходить для мене на якісно новий рівень. Мені вже починає здаватися що мій націоналізм межує з фашизмом – і це мене вже лякає. Все що може врятувати мене від того, щоб не переступити цю межу – це кохання…і віра, велика віра у самого себе. Я є українцем, я належу до великої Країни. Який сенс мого життя? Що таке життя? Що робиться зі світом? Чи є кохання? Що таке націоналізм? Що таке УБН? Буде цей роман епохальним чи провальним?  Відповіді на ці питання може дати лише життя. Я, як елемент цього складного процесу, спробую дати відповідь також. Більш для самого себе ніж для читача.

Блідий екран монітору, грають Брати Гадюкіни і в моїй голові народжуються все нові і нові думки, і молю Бога щоб він дав мені сил це все записати…

Частина перша.

Передмова.

Україна – друга за розмірами країна Європи, старший брат Росії.

Буржуазія – клас суспільства, який має власність у результаті своєї діяльності.

Націоналізм – ідеологія та політика в основі яких лежить розуміння нації як найвищої суспільної цінності.

Я народився в Україні, всі по батьковій лінії були українцями, хоча я і не можу назвати їх етнічними українцями. Один дід був з-під Києва, інший з Донбасу, який, при всій моїй повазі до діда я не вважаю за Україною. У всякому випадку це вже не є Україною у тому розумінні, у якому це поняття розумію я. Після закінчення Другої Світової Війна (саме так на мою думку а не Вітчизняна, но то вже зовсім інша пісня), коли жінки загиблих радянських, у більшому випадку російських, офіцерів отримали так званий карт-бланш на вибір подальшої території їх подальшого проживання. Виходячи з законів логіки та інстинктивного прагнення до кращого, жінки маючи альтернативу у неспокійній Абхазії, холодній Росії та ще не відкритій Україні, обрали саме останню. Гарний, помірний клімат, добрі, наївні люди, плодюча земля – це все стало золотом для всіляких авантристів та масковських дочок. Я погано (каюсь) знаю історію свого роду по батьковій лінії. І не моя то вина, і не батька, тому я не можу зі сто відсотковою впевнінністю казати що мій дід – етнічний українець, хоча він і не підпадає під хвилю масковських дочок, але, все ж таки, знаючи пронирливість росіян я би не став зсилатися лише на данний історичний факт, який, авжеж не був єдиним.

Дідів своїх я практично не знав, але судячи з балачок вони не були УБН, вони не були етнічними українцями обидва. В них жила ота сама психологія малороса, а почуття чогось великого, відношення до Великої Країни в них не було. Ні я не виню їх. А у кого воно було? У шестидисятників,” бравих хлопців Бендери, бійців ОУН-УПА, але це все я відніс би скоріше до виключення. Так це було явище але…

Одно в моїх дідів забрати не можна – вони були справжніми Батьками та трудоголіками.

Але діди на мене, моє становлення не мали жодного впливу, як не мала і бабця з Донбасу яку я і не знав, яку і ніхто не знав. Мала вплив оця бабця, з Києва. Бабця досить колоритна, якщо навіть більше не сказати.

Бабця ця – є своєрідним символом Росії, її яскравим та класичним представником, але з певним домішом українського колориту. Ото про бабцю, мабуть, і почну розповідати. Саме вона так би мовити виховала мене (хоча це не зовсім вірне твердження), я провів з нею усе своє босоноге дитинство, і цей факт ледь не став для мене фатальним як для майбутнього УБН.

Бабця (дитинство).

Бабця моя (ото кажу я бабця, не подумайте що я її не поважаю, але і поваги особливої нема, просто то вже звичка така з універа) народилася під Москвою у селі з справжньою росєйською навіть (а не російською) назвою Пучіхіно. Взагалі, був я нещодавно у Москві, так ось коли туди їхав дивився у віконце і бачив назви сіл Савіно, Кошкіно, як на мене – то це справжній ідіотізм, ну як на мене – УБН. Хоча баба і народилася у цьому селі, це не був навіть райцентр, і знаходився він від Москви кілометрах у 50, вона до сих пір (хай все ж таки живе ще довго, бо не буде мені її вистачати) що це почті Маасква. Вона вважає себе маасківчкою, ну і нехай собі вважає – чим би дитина, у моєму випадку стара дитина, не бавилася, головне щоб не плакала та не кричала. Так ось це Пучіхіно було класичним прикладом старої матушкі Росєї, про яку нам ще Пушкін розповідав (з подивом прочитав, але і зрадів при цьому що люди в Україні більше читають Івана Драча ніж Пушкіна, це значить що не все так вже погано!) – дерев’яні, чорні будинки, зі свєтлицями та хлівами, корови на випасі, катанні на санях взимку та ночі у тих же хлівах влітку. Я не можу гарантувати що все написене нижче є правдою, це буде побудовано на розповідях моєї бабці, але будемо їй вірити. В мене назва Пучіхіно асоциюється з чимось таким добрим, домашнім, і           по-російські наївним, асоциюється з коровою такою, руденькою.

З самих малих років, як себе памятаю, у нас у квартирі ніколи не говорили українською, і це навіть не викликало хоча б якого подиву. Це знаходилося вже на рівні підсвідомості – живеш в СРСР – розмовляй російською. Яскравим прикладом, який врізався мені в память був такий випадок. Це було вже після розпаду Імперії – в перші роки Незалежності. Я знаходився у гостях маминої знайомої. Ця родина ніколи не була таким вже взірцем культури, навіть навпаки, але вони були люди із села що переїхали з переферії у столицю і тому охоче переймали нові, прогресивні течії. Однією з таких теч післяімперського була глобальна українизація, як зовнішніх так і внутрішніх граней життя. Ця родина вирішила не відставати від цієї прогресивної (я також вважаю це прогресивним і цілком це підтримую, але це Я сьогоднішній, а не Я десятирічної давнини) течії та почали розмовляти в родині виключно українською мовою (зараз за ними цього не наблюдається, що підтверджує їх переферійну, непостійну, нестійку культуру, яка не змогла координально змінитися навіть під впливом такого метрополісу як Київ). Перебуваючи у них у гостях, я та моя мамка від усього сердця дивувалися їхньої поведінці. Ні, ми не осуджували її, ми просто вважали це странним, трошки диким та жахливо провенційним. А що з цього дивуватися? Навіть зараз, коли вже ми святкуємо десяту річницю незалежності, у багатьох, якщо не у всіх, провінційних містах та містечках (навіть у тих що знаходяться під Києвом) вважається гарним тоном розмовляти російською, це ніби показує – що ось ти столичний. Це також не є дивним, все ж таки мало хто на селі (містечках) розмовляє українською мовою, навіть не на діалекті – розмовляють саме суржиком, і тому їм важко відрізняти українську від суржика (знову таки – брак культури), і для того щоб виділитися треба розмовляти російською, бажанно вимовляючи “Г” м’яко, на мааскальський лад, тягнути голосні.

Повертаючись до років СРСР, хоча загниваючого але ще живого. Живого – голосно сказано, скоріше вже у реанімації яку підтримували шляхом Перебудови та скорочення танкового озброєння, це була доля СРСР – як би його не накачували антибіотиками він був приреченний померти.

Жили ми у класичній хрущьовкє”, на п’ятому поверсі. Одні вікна виходили на парк, інші у двір. Перші роки мого дитинства за нашим домом відразу починався приватний сектор та сад, потім цього всього не стало – зараз там вже цілий мікрорайон, я якраз застав момент побудови великого Провенційного Вавілону під назвою Оболонь. Наш двір був звичайним двором, жили у ньому у своїй більшості лікарі та вчителя, якщо дивитися у пашпорт – росіяни та євреї. Перші роки мого життя пройшли як і у всіх – мамка з тятькою на роботі, бабця теж там я у дитячому садочку. Потім мамка пішла з роботи і бабця теж. Отако і жили. Всі мої друзі були чи євреї, звали їх Сашко та Ігорьок, вони не були братами, вони жили в моєму будинку, та дворова голота. Та я теж був голотою. Ото саме з віку десь років п’ять, коли я вже став щось розуміти і почалася складатися моя свідомість, яка не дуже була схожа на свідомість УБН через об’єктивні причини. Як себе памятаю, ніколи у нас не було розмов про Україну, ми не знали хто такі козаки (у мене до сих пір залишилася шапка червоноармійця) гралися ми у руських та німців, бешкетували, з плином часу наші розуми заповняли різні трансформери та зоряні війни – ми також йшли у ногу з нашим часом.

Телевізор ловив лише три канали – по вихідним тішилися Ну постривайта Діамантова рука”. Згадую класичний мультфільм, дуже колоритний про життя Пса, пригадуєте? Така собі енциклопедія Малоросії, саме такої а не України. Навіть через мультфільми нам показували, навязували думку про те що є лише Матушка Росєя, а Україна то так, анекдот. Отак ми і жили, не відчуваючи себе малороси, а відчуваючи себе великоросами. Розумієте, казати про те що пригноблювали на ось цьому рівні, рівні простого робітника, школяра чи дитини українську культуру не можна, бо культури української як такової і не було, її було винищено, навіть самих думок таких про те що ця культура десь там є, що за неї боряться, що сидять у тюрмах, не було і не могло бути. У нас було інше, ми пишалися червоноармійцями, Нікуліном, Гагаріном, морозивом за шіснадцять копійок.

А бабці була завжди ідея, така ідея що не давала їй спати та переслідувала її мабуть у вісні. Вона хотіла навчити мене грати на балалайці, у кожного свої причуди, кожний дуріє як хочеш, але цю дурь можна легко пояснити. Це була настольгія, страшна настольгія за минулим, за тими часами коли вона жила у Росії а не перебралася до такої огидної для себе України. Спочатку вона хотіла навчити свого сина, але той мабуть відіслав свою дурковату мамку куди подалі, потім вона чиплялася до мене але нічого путнього з цього не вийшло. І ось зараз, пускаючи сльозу вона скаржиться що так ніхто і не вміє грати на балалайці. Балалайка була би частинкою Росії тут, у Києві, це як та берізка в анекдоті коли мааскаль може радістно сказати:”Ну чісто рускій пєйзаж!

А ще були казочки про Росію. Ось що мені пам’ятається, така собі казочка яка як ніщо інше добре розкриває неосвідченність російського села. Ось нам смішно коли американці думають що по вулицям Москви гуляють ведміді, а ось моя бабця та її друзі вважали що посеред Вашингтону на конях їздять кавбої та індіанці.

Тоді я починав вже помічати, лише помічати, нічого більше, воно не відкладалося у моїй памяті, не створювало обрзів різних, не викликало думок. А чи були думки у радянської людини? Кажуть якщо обізяна думає, то вона людина. Але думати та мати думки, а головне вміти їх відстоювати зовсім різні речі. Наші думки я скоріше назвав би більш продвинитою формою природніх рефлексів та інстинктів. Взагалі, уся тоталітарна система передбачала те, що людина не повинна думати, за неї це робить Всесоюзний Розум Москви, людина є Тілом цього розуму, яке через рефлектори вловлює його сигнали та виконує їх безповоротньо. Якщо Тіло починало хворіти, особливо якщо це стосувалося нервової системи, коли, знаєте, бувають ноги чи руки чи ще щось не слухається, як це буває у старих людей, тоді для Тіла застосовували сучасні ліки та фізичні вправи, які допомогали Хворому вилікуватися та знову працювати. Це ще у брахманській Індії був такий поділ, коли брахманам відводилася роль Розуму, а іншим – різних частин тіла. Тоталітарна система сміливо використала цей старосхідний досвід, привнісши у нього свою родзинку та вдосконалівши його.

Став я помічати що живемо ми не так, я цього не усвідомлював, у мене не було про це думок, не було жодних негативних відчуттів – мені подобалося таке життя, але я на рівні підсвідомості, мабуть навіть на рівні отих сихим рефлексів та інстинктів, які дані людині природою, і які так і не зміг підкорити жодний Розум за всю історію існування людства. Я ось кажу що ми живемо не так, та хіба я знав що таке жити так? Це вже було пізніше…да ладно. Була така телепрограма, називалася здається “Будільнік” чи щось таке, дитяча програма така, так у цій програмі, у часи нашої славної Перебудови, також підкорюючись новим віїнням моди почали робити трансляції з США, показували їх життя, життя молоді, показували отой Діснейленд (був я там – нічого цікавого, всьо то казочки дідуся Панаса про це Казкове Місто, звичайний капіталістичний парк розваг), показували і здавалося що спеціально робили так, щоб ми, прості хлопці та дівчата, зі слабкою психічною системою та хворобливою уявою відчули як умога більший контраст між тим життям та тим життям яке нам показували, між сіренними буднями та вічною казкою. Залізна завіса у ті часи вже впала, чи то був один з кроків Горбачьова проведення Перебудови? Може він хотів нам показати що це не утопія, що ось будемо ідти вибранним курсом і у нас будуть Макдональдси, Мікі Мауси та Вічна Казка? Як кому, а мені ця демонстрація коштувала багато нервів. Пам’ятаю як плакав я ночами, усвідомлюючи що ми живимо зовсім не так, тоді я почав розуміти як це не так, не так це порівнянно із тим світом який нам показували, і він мені здавався ідеальним. Дурненький я був, і не здогадувався що скоро у нас не лише буде цей світ, що я буду боротися проти нього. Проводився тоді конкурс, так одним з призів ціїє передачі був…гамбургер! Як же мені кортіло скуштувати це чудо кулінарії! Скільки ночей я провів думаючи про це! А зараз я не ходжу до Макдональдсів принципово та беру участь в акціях Соціалістичної Партії та обкидую його яйцями, отакі парадокси.

А ще тоді зявилася Пепсі Колау таких невеличких 0,33 пляшечках. Це був прояв амереканізму але ось особисто мені щось це не доходило, я думав що це все наше. А то знав би, так пив би та заспокоївся що не скоро гамбургери поїм. Стасовно Колипамятаю привезли з-за кордони, зі Швейцарії, пляшечку їх води, ото була дегустація!

Усвідомлення проходило не лише на цьому рівні, вже тоді я починам помічати що то за падлюги – євреї. Я навіть не знав точно що вони євреї, і не обговорювалося таке у нас в родині, як то, ото єврей, то хохол, то мааскаль. Ні, такого не було, просто я знав що вони євреї і помічав відмінності у їх поведінці. Ці відмінності не здавалися мені негативними, але деякі з них мене досить дратували і здавалися безглуздими.

Із Сашком Зельманом ми були не дуже великі друзі, а от із Ігорьков я дружив і сильно. Врізався мені ось такий момент у память. Всі знають як жидовські батьки, особливо дідусі з бабусями люблють свою малечу. Одного разу ми гралися з Ігорьком у садку і дуже перемазалися травичкою, потім я чув з боку його бабусь приблизно таке:”Не грайся з Дмитриков, він поганий хлопець”. Вона боялася що я зіпсую її дітлаха. Ще бувало таке що його не відпускали кудись гратися, бо було чи піздно, чи далеко чи якось ще.

Щодо моєї бабці, то як я вже казав, вона відігравала велику, чи не визначальну роль у моєму вихованні. Спочатку я ходив у дитячий садок де також выдчувалися відбитки тоталітаризму. Одного разу я роблячи фізичні вправи випадково шаркнув ногою по землі і земля полетіла в очі вихователю. Я був відразу облаян та поставлен на увесь день у куточок. Моя бабця завжди забирала мене з дитячого садочку та вела у кахве їсти сибірськи пельмені та пити яблучний сік. Це стало нашою доброю традицією і залишилося в моїй памяті. Моя бабця це унікум, і з кожним роком її криша їде все більш і більш і ця її поведінка, я не можу сказати що вона нацик, але прожити з більше п’ятидисяти років в Україні, мати чоловіка українця і зберегти таку ненавість до цієї країни – яка сила духу, як глибоко закладена ідея. Вона завжди розповідала свої балачки які, пробачте, опускали Україну, так, нібито то були якісь анекдоти – весело сміючись при цьому у визиваючи сміх в оточення (жаль що до оточення не входили нацики української спрямованності.) Ось один з її улюблених жартів, який вона розповідала і буде ще розповідати. Коли вона їхала сюди з Росії, вона одружувалася на українці, один з її родичів, здається дядько, казав:”Нє єдь Валька! Нє уживьошся ти с хахламі!” Після цього слідував довгий сміх. Ще моя бабця дуже любила розповідати про своє перше враження від України. Одразу після одруження вона поїхала до батьків чоловіка у село Кашин що бід Білою Церквою. Перше що вона відзначає, так це що в Росії дома були отакі добротні, кріпкі, а тут – як кучка сами знаєте чого. Приїхавши в переферійну країну вона дуже дивувалася що у нас в хатках на пол стелять солому, і що він не дощаний. Як стверджує моя бабця – Росія зробила з українців людей, навчила їх культури, навчила будувати, навчила жити врешті решт, ну прямо таким собі Прометеєм Росія для нас стала, принесши нам вогонь та освітивши його яскравим світлом нам шлях у світле та велике майбутнє. Я можу собі уявити як її всі ненавиділи. Приїхала така собі пані зі столиці, із Росєї і ходить над всіми насміхається та вчить жити. Так воно і було, хоча доказів у мене на це немає, але знаючи характер бабці…

Бабця як вже казалося народилася в Росії і хоча представляла себе маасквічкою та такою собі пані, по справді була звичайною некультурною провінциалкою – такі всі москалі, це у них закладено генетично – думати про себе краще ніж вони є насправді. Взяти туж Росію як країну. Не треба бути політологом чи істориком, потрібно лише мати хоча б деяку уяву про логічні операції щоб побачити просту та зрозумілу істину – Росія утворилася пізніше за Україну, Росія утворилася тоді коли українці тікали від всепоглинаючого Золотого Ярма татаро-монголів на Схід. Я з трудом уявляю щоб янкі раптом почали кричати що вони старші браття англічан. Це є чистим бредом, який росіяни змушенні використовувати через свою тотальну імпотенцію. Це таке психічне явище коли істота, слабка істота, намагається створите таке собі марево про свою силу, і через свою слабкість ця істота прикривається цим щитом, який з себе нічого не представляє а є лише плідом хворої хвантазії даної істоти.

Бабця зухвало розповідала про свою нібито велику родину, хоча добитися відповіді до якого роду вона належить я так і не зміг.

Цікавим проявом тоталітаризму був дитячий садок, я трошки про це писав але зупинуся ще. Дитячий садок був для нас як тюрма – не увійти не вийти. Я здійснив одного разу те про що мріяла роками багато страждальців – я втік з нього. Я довго чекав на бабцю а потів взям та пішов сам. Наступного дня при бабусі мене лаяли так, ніби я втік не з садку а з країни, та не просто втік, а вивіз до ворожого капіталістичного табору дуже важливу інформацію про наше велике танкове озброєння, яке не зважаючи на тотальне скорочення залишалося ще дуже великим. Ото про танки згадую цікаву історію яку розповів мені вАкадемії наш викладач Історії Василь Чумак (він дуже прохав не звати його по батькові, так не прийнято на Україні). Під час перебудови він трошки працював в архівах і мав доступи до деяких секретних документів. Почувши про те що радянську танкову армаду скорочують на десять тисяч одиниць він, як справжній УБН яким він був вже на той час, був просто злючений. Приходить пан Василь до одного з політпрацівників і починає казати:”Що це таке! Та нас же голими руками Захід візьме! На що політпрацівник всміхнувся та сказав:”Та ти не бійся, в нас ще сто десять тисяч є”.

А щем був Чорнобиль – найжахливіша після Голодомору та війни 1941 року помилка Розуму. Як великий розум міг таке допустити? Це було викликане хворобою Тіла, не встигли його вчасно вилікувати. Чорнобиль мені запамятався так. Я був на фізичних вправх, було 27 квітня, за мною приходить бабця, і тут бачимо усі біжуть у противогазах, щось кричать, бабця почала волати Чорнобиль! Чорнобиль! Ми поїхали до дому, по дорозі зайшли до дитячого садочку та всім сказали новину. А потім були короткі збори та відбуття до Донбасу, історичної родини батька.

Я закінчив дитячий садок у 1989. Країна, я навіть не знаю що то була за країна, вже не СРСР но ще і не Україна, завмерла. Вона чогось чекала.

 

Падіння СРСР. Незалежність.

Після того як я пішов у перший клас, закінчився, на мою думку перший етап мого життя, не можна казати що кінчилося моє дитинство але я перейшов на якісно новий рівень. Це був 1989 рік, Перебудова йшла повним ходом але якогось посилення українизації, у всякому випадку я, не відчував. Школа моя перша яка носила номер 14 і знаходилася у десяти хвилинах хотьби від мого будинку була досить таки великих розмірів, вона представляла вже не ті старі-славні школи які були збудовані відразу після війни – компактні та затишні, ні, ця школа була велика з натяками на сучасність та продвинутість, і була побудована на греблі хвилі побудови Оболоні – біла, величезна, гигантоманська із власним стадіоном і без жодних зелених насаджень.

Як це не дивно але перше вересня я майже не памятаю. Та памятаю я те, що у школі процес русіфікації було продовженно. Досить явно. Прийшовши у перший клас я отримав “Букварь” і мене примусили вже на наступний день вчити на пам’ять гімн СРСР. Пам’ятаю як це було. Закінчився мій перший день у школі, прийшов до дому і до самої ночі вчив ці безсмертні рядки, які наступного дня з успіхом розповів на п’ятірку. Отакий перший день.

Українську мову та літературу ми не вивчали, зовсім. Ми вчили лише російську класику, українську ні.

Кумедно було коли я вчив класичні правила російськох мови “жи-ши” та “чу-шу”. Ці правила щось відразу погано увійшли до моєї дитячої голови і під час першого диктанту я написав не “шишка” а “шушка.” Зараз це сприймається лише із сміхом, але після того як я отримав за цей диктант “двійку” я плакав стримуючи удари ремня.

Мабуть, може це лише збіг обставин, але мені так здається – не розуміння російської мови було закладено в мене ще у ті часи. Трошки соромно це визнавати, але і зараз, навчаючись в академії, коли пройшло вже 12 років з того часу, я дуже слабко знаю саме письмову російську мову і роблю просто дитячі помилки. В одиннадцятому класі ми писали диктант про Пушкіна, по рівню він підходив до сьомого класу, так написавши його наступного дня я був викликан нашою вчителькою з російської мови, вона і плакала і сміялася одночасно. “Подивись що ти написав,” – сказала вона, я глянув та побачив що там стояла трійка, слабенька така трійочка. Вчителька спитала мене як я міг так написати, я лише мовчав. Тоді вона мені сказала:”Ти як єврей написав.” От так, я не єврей а диктанти з російської мови пишу як і вони. Може це мене з ними і ріднить? Як я знаю євреї також не дуже полюбляють мааскалів. Взагалі мене дуже часто звинувачували у тому що я єврей. Тут можна виявити дві причини цього одну субєктивну та одну обєктивну. Суб’єктивна – це моє проживання у досить таки насиченому євреями середовищі, об’єктивна – це взагалі схожість євреїв, українців та інших представників цивілізованого, європейського (куди я би відніс і США, як похідне від європейської культури) порівняно із росіянами, схожість проявляється у наявності серед перших ділової хватки, спритності, почуття власника та інших ділових, капіталістичних, УБН-івських якостей, що у росіян чи відсутне взагалі чи проявляється у більш помірних формах. Більшість якостей росіян – це простодушність, наівність, деяка тупість. Враховуючи те що суспільство на той час було русифіцироване та і є воно таким зараз хоча і меншому розмірі, а я все більше і більше був схожий не людину європейського зразка, ось тому я і здавався русофілам євреєм.

А ще запам’ятався мені наш класний керівник – молоденька, жлобкувата жіночка яка більше була схожа не на класного керівника а на піонерважату.

 Було бачно що ця жіночка скоріше за все живе на Оболоні та приїхала туди з одного з близлежащих сіл, у всякому випадку назвати її корінною києвлянкою було досить важко. Вона була з тих людей які більше створювали напруги, зважаючи на те що вона працювала з малюками а не з підлітками, і я би не назвав її методи виховання позитивними та передовими.

Школа наша, радянська, хоча і була дуже передова за такими дісциплінами як істроія, література але відставала від європейських зразків (тут вже школу США треба абстрагувати, бо вона стоїть зовсім у іншій інтелектуальній випуклості) у двох напрямках. Першим та найбільш важливим напрямком з точки зору моральності (про яку моральність може йти мова у країні в якій руйнують церкви?) були відносини учень-вчитель. На відміну від європейських зразків де ці відносини будувалися на засадах рівності та взаємоповаги, в нашій країні відносини нагадували середньовічну диктатуру, і як наслідок цього були постійні “повстання” учнів з-під ярма, хоча я сам не дуже приймав у цьому участь. Вчителя ставилися до нас не лише без поваги, іноді діло доходило до мордування учнів. Цей випадок ставався багато разів але найбільш чітко запамятався мені випадок у другому чи тритьому класі коли вчителька мордувала хлопця (правда за діло) по мордяці. Така поведінка була присуща більше єврейським вчителям, хоча їх і становила переважна більшість, інша частина була росіянами, переважно із східної чи центральної росії, українців як вчителів я згадати не можу. Нажаль. Це відноситься лише до моїх перших часів навчання, часів СРСР, я маю на увазі молодші класи, коли саме на цьому етапі дитина впитує усе як губка національно виховання зовсім не було. Іноді здавалося що вчителі перебрали не лише їх прямі функції (функціїї других батьків вже були відданні історично та закладені самою філософією радянської, слав’янської системи виховання) але й карно-поліцейські функції, які належали державі, але вчителі вважая себе мабуть виконавчою владою (що було істиною) перейняли себе без будь якого дозволу.

Інша відмінність, це, як відомо, слабка увага комютерному вихованню дитини.

Ще цікавим були взаємовідносини дівчинка-хлопець, якщо дивитися на молодші класи. Ще з дитячего садочка нам вбивали у голову що дівчина – то є майбутня матуся, її неможна бити, неможна на неї матюкатися. Дівчата знали цю політику. Вона могла тикати тебе сзаду пензлем, ти обертаєшся і отримуєш за це від вчительки. А якщо ти спробуєш образити дівчину, може бути як з тим помордованим хлопцем чи, що менш прииємно, до школи можуть бути викликані твої батьки. Так що думай юний друже перед тим як відповісти, чи не краще підставити другу щеку?

Так от роблячи невиличкий висновок із вищесказанного, треба додати ще одну маленьку деталь, такий собі мазок який зробить картину більш зрозумілою та соковитою. Знаходячись у такому оточенні, такому світі я не міг залишатися байдужим я не міг на це не реагувати. Але ось що странно, як для себе теперішнього я можу сказати що  за ці роки змінився на всі сто відсотків, справа у тому що у ті часи почався процес коли я став формуватися як росіянин. Я почав пишатися тим (таке маленька собі почуття, яке посилювалося із року в рік) тим що я напів-руський, тим що моя бабця росіянка. І хто знає як би воно було якби мене не звело з однією людиною. Може ця наша зустріч і відіграє лише суб’єктивну роль, може я би змінився і без цієї людини, бо час був такий нових ідей. Але зміни були координальні. Но на данному етапі та ще кілька років я не був українцев а був лише російським приблядком.

Після того як я пішов у перший клас у мене прибавився ще один приємний і у той же час дуже відповідальний обовязок – у мене народився маленький братик. Братика назвали Павліком тому що народився він на день Святого Петра та Павла. Саме його народження і було головною причиною того що ми були змушенні купувати нову квартиру та переїзджати від бабці. Після цього моє формування як особистості та як УБН набрало нової сили і, навіть, змінилося досить такі координально.

Незалежність я зустрів на Україні хоча і дуже далеко від Києва, в одному з закарпатських санаторіїв, приблизно у кількох кілометрах від словацького кордону. Санаторій той переживав тоді складні часи викликані переходом з державного фінансування, яке здійснювалося за рахунок лікування у саноторії працівників перечинського заводу, на власний рахунок. Враховуючи важку економічну ситуацію в країні, сподіватися на великий притік туристів було безглуздям. Тому у комплексі розрахованого на кілька сотен відпочиваючих знаходилося кілько родин та персонал який обслуговував наші потреби. У дні путча ми були фактично відрізані від навколишнього світу і жили чутками, новинами з радіоприймачів та телефонними дзвінками до Києва. Першою почала панікувати моя бабця, яка у той час була у Києві. Почувши про те що у Москву ввели танки вона почала голосити що танки увійдуть і у Києв, тобто їх чекали з хвилини на хвилину. Чутки про те що танки можуть у закарпаття були теж, але всі розуміли що це дурниці викликанні лише інформаційним голодом, неосідченністю місних аборігенів та їх та нашою переляканністю. Ото ми сиділи під вишнею у дворі і я шось пішов до кімнати, взяти попити сіку, коли включаю радіоприймач та чую що застрелився Крючков, уявляєте яке у мене було відчуття? Я був першою людиною на багато кілометрів яка почула про фактичну перемогу, я вибіг на вулицю та почав волати.

Прославленний концерт ми не бачили по телевізору бо у нас і телевізору не було. Після моєї звістки розмови пішли різні. Одні казали що це все, кінець цього безглуздя, інші казали що це навпаки сигнал до рішучих дій і вже війна поруч. Нам нічого не залишалося як чекати, з часом все почало налагоджуватися і ми повернулися до Києву. Я розповідаю лише те що бачив та пам’ятаю, і ось ці події засіли у голові погано. Та то не головне.

Отож у 1990 році я переїхав до нової квартири і ми почали жити окремо від бабці. Але, може цим це і було зумовлено, але знаходячись на відстані від неї я більше та більше сумував за старою, та і вона за мною також, тому кожна наша нова зустріч перетворювалася у довгі дискусії в котрих вона почала перетворювати мене на росіянина. Робила вона це свідомо. І самим великим свідченням цього є фраза, коли вже мій процес перетворення в УБН був незворотній, бабця це побачила і сказала наступне:”Як мені шкода що ти не наш, не руський.” Те що зробив я, це один з найбільш славетних вчинків які колись бачило людство, я попоров усіх і у першу чергу самого себе, скинувши із себе це кайдани русіфікації та обирнувши себе до сонця націоналізму.

 

Перші роки.

Ото ж монстр впав. Але впав він лише формально, бо усі проблеми які були такі собі чіткі та зрозуміли, за які файні хлопці із чубами сиділи та звали себе деседентами плавно перепливли із області фантастики у області реальності – у нашу підсвідомість. І як тарганів їх, ці проблеми та поняття маскальські які шопочать тобі про те що ти не вартий нічого, треба лише витравлять із мозоку. Чи вбивати, вбивати разом із мозоком бо ця хуйня, наче та болячка – гепідемія, поширюється між людьми заважаючи перетворенню нашої країни. Чи потрібне це перетворення? Бо для того щоб було якесь перетворення необхідно щоб було те що перетворювати. А хіба в нас воно є? Бо обєктом перетворення є люди які виступають у ролі підопитних звірів – з незмінними обличчами дикунів.

Брати уцих пацюків виривати їх говені мозги та топтати гріндерами? Чи може спробувати робити перевтілення?

Про перевтілення у перші роки незалежності йшлося дуже багато, вважаючи це дуже шляхетним, ультрамодним шляхом який би двигав нас до омріяної свободи мормурової – статевої та економічної. По телевізору крутили всяку хуйню із Західної Європи та Штатів ніби показуючи нам ту мету, світлу та омріяну мільйонами наших громадян, до якої ми повинні йти гордо піднявши голову та сяя очима.

Нам демонстрували хмарочоси, які потім були зруйновані як потворна згадка про минуле, минуле як було та залишається для нас світлою метою та майбутнім…хоча воно вже сховано у цинковій труні та закапано десь у могилі історії. А історія продовжує рушити своїми певними часами по колу повертаючись у філософію минулого, змініючись молекулярно в розумах все більше і більше людей та даючи розуміти неминучисть постхрестиянського суспільства.

Ніби гриби почалися зявлятися так звані шопи, чи як називали їх серед продвинутого народу – валютки. Вони вражали нас своїми яскравими обгортками, новим рінем обслуговання – самообслугованням та цінами. Памятаю як я купив собі там шоколадку за 5 баксів. Але ціни не були тут такими, що грали першостепенну роль. Головним був психологічний стан – ми сірі, загублені у світі постсовковські люди могли відчути себе хоч трошки, хоч знаходячись у стінах цих валюток представниками великої Європи, чи хочаб Штатів. Такий шик відчувався, коли ти виходив із шопа тримаючи у руках кольоровий пакетик у якоми лежали снікірси чи якась інша мура, ловлячи на собі заздрістні погляди твоїх менш багатих, а відповідно менш часливих товарищів. Хто не відчув це на собі, той наврядчи зрозуміє про що я кажу.


загрузка...
загрузка...