Всі публікації щодо:
Олійник Борис
Дорога
(Уривки з поеми)
Розділ І. Начало
І
З глухих кутків діставши древні посохи —
Бамбукові, тернові, під горіх,—
Ішли філософи, брели філософи
Шукать начало пройдених доріг.
Ах, диваки, не знались вони з масами!!!
А поодинці упродовж сторіч
Ціпками Землю Торсали і мацали,
Щоб віднайти Дорогу всіх доріг.
А їм під ноги,
предметно і звужено,
Лягли жорстоко, точні і скупі,
Дороги куці від корчми до пужална
І від кошар старих —
на водопій,
Не мозком уподобані, обчислені,
А черевом проорані в черінь...
А їм же праглося знайти осмислене
Начало всіх осмислених доріг.
Ішли. Блудили.
Чи завжди блудили?
Шукали. Чи знаходили?
Дізнайсь.
Аж поки вічна таїна могили
Не воздвигала запитальний знак.
А ми над ними язиками клеплем!
Хоч інколи подумати б не гріх,
Що, може, сховані у їхніх склепах
Не лише кості,
а й гілки доріг...
Дороги йшли, врізалися з розгону
У племена, Помпеї, города...
Сивіли і відходили Платони,
І формули слідів
читав Сковорода.
Дороги йшли
на всі чотири сторони:
Ті — на Олімп,
а інші — в чорнозем...
Відходили філософи в історію,
А посохи відходили в музей.
І пилом осідав над ними час...
Так звідки ж ти,
Дорого,
почалась?
Балада про людину, у якої дорога не закінчиться
Василеві Симоненку
Розгнуздані коні
пророче іржуть,
Бо чують крізь мерзлу підківну іржу
Далеку дорогу,
Червону тривогу,
А може, й останню на світі межу.
Вже вітер над ними
заносить нагай...
Так де ж отой вершник
без страху й вагань,
Щоб прямо — галопом,
Потоп — так потопом,
Щоб чортові в зуби —
пропав а чи пан?!
Чи, мо' вже й не знайдеш
зі свічкою вдень?
Та ні, подивіться: аж он він іде —
Красивий, мов сокіл,
І духом високий,
І сяє опукло чоло молоде.
Аж це його вітер єхидно спиня: —
Чи знаєш ти, хлопче,
якого коня
Тобі серед поля
Вготовила доля?
Ударить копитами —
в душу стерня!
А він, посміхнувшись,
виходить на луг
І кида себе у сідло, як стрілу,
І прямо — галопом,
Потоп — так потопом,
І вигнувся кінь у стрибку,
наче лук!
Ой матінко-мамо,
не клич його в сни,
Бо вже ж того вершника не зупинить
Ні яром горбатим,
Ні затишком хати,
Ні богом, ні чортом,
ні віком труни.
О, як він летів
в бурелом напролом,
Аж сонце, захекавшись,
потім зійшло.
І біла сорочка
Здіймалась пророчо
У хрестик вишиваним білим крилом.
І повнилось серце його молоде
Такою любов’ю до чистих людей,
Що стало затісно
Йому у затінку —
І вибухло піснею з горна грудей!
Калинова крапля
скотилась з грудей
На ниви, на роси, на визрілий день.
І впала та крапля
На праведний прапор,
Чистіший і вищий за сонце руде.
Заквакали жаби:
„Догрався, дивак!”
Вужі пред’явили на тіло права.
Копали могилу...
І раптом спинились:
Кого ж їм ховати, як пісня жива?!