Всі публікації щодо:
Олійник Борис

Дорога

(Уривки з поеми)

Розділ І. Начало

І

З глухих кутків діставши древні посохи —

Бамбукові, тернові, під горіх,—

Ішли філософи, брели філософи

Шукать начало пройдених доріг.

Ах, диваки, не знались вони з масами!!!

А поодинці упродовж сторіч

Ціпками Землю Торсали і мацали,

Щоб віднайти Дорогу всіх доріг.

А їм під ноги,

предметно і звужено,

Лягли жорстоко, точні і скупі,

Дороги куці від корчми до пужална

І від кошар старих —

на водопій,

Не мозком уподобані, обчислені,

А черевом проорані в черінь...

А їм же праглося знайти осмислене

Начало всіх осмислених доріг.

Ішли. Блудили.

Чи завжди блудили?

Шукали. Чи знаходили?

Дізнайсь.

Аж поки вічна таїна могили

Не воздвигала запитальний знак.

А ми над ними язиками клеплем!

Хоч інколи подумати б не гріх,

Що, може, сховані у їхніх склепах

Не лише кості,

а й гілки доріг...

Дороги йшли, врізалися з розгону

У племена, Помпеї, города...

Сивіли і відходили Платони,

І формули слідів

читав Сковорода.

Дороги йшли

на всі чотири сторони:

Ті — на Олімп,

а інші — в чорнозем...

Відходили філософи в історію,

А посохи відходили в музей.

І пилом осідав над ними час...

Так звідки ж ти,

Дорого,

почалась?

Балада про людину, у якої дорога не закінчиться

Василеві Симоненку

Розгнуздані коні

пророче іржуть,

Бо чують крізь мерзлу підківну іржу

Далеку дорогу,

Червону тривогу,

А може, й останню на світі межу.

Вже вітер над ними

заносить нагай...

Так де ж отой вершник

без страху й вагань,

Щоб прямо — галопом,

Потоп — так потопом,

Щоб чортові в зуби —

пропав а чи пан?!

Чи, мо' вже й не знайдеш

зі свічкою вдень?

Та ні, подивіться: аж он він іде —

Красивий, мов сокіл,

І духом високий,

І сяє опукло чоло молоде.

Аж це його вітер єхидно спиня: —

Чи знаєш ти, хлопче,

якого коня

Тобі серед поля

Вготовила доля?

Ударить копитами —

в душу стерня!

А він, посміхнувшись,

виходить на луг

І кида себе у сідло, як стрілу,

І прямо — галопом,

Потоп — так потопом,

І вигнувся кінь у стрибку,

наче лук!

Ой матінко-мамо,

не клич його в сни,

Бо вже ж того вершника не зупинить

Ні яром горбатим,

Ні затишком хати,

Ні богом, ні чортом,

ні віком труни.

О, як він летів

в бурелом напролом,

Аж сонце, захекавшись,

потім зійшло.

І біла сорочка

Здіймалась пророчо

У хрестик вишиваним білим крилом.

І повнилось серце його молоде

Такою любов’ю до чистих людей,

Що стало затісно

Йому у затінку —

І вибухло піснею з горна грудей!

Калинова крапля

скотилась з грудей

На ниви, на роси, на визрілий день.

І впала та крапля

На праведний прапор,

Чистіший і вищий за сонце руде.

Заквакали жаби:

„Догрався, дивак!”

Вужі пред’явили на тіло права.

Копали могилу...

І раптом спинились:

Кого ж їм ховати, як пісня жива?!