Всі публікації щодо:
Нечипоренко Валерій

Народичі-92

Від публікатора:

Народичі були відомі з 1545 року як одне з набільших людських поселень у незайманому поліському пралісі. На початку технічної цивілізації за 25 кілометрів від Народич проклали залізницю, аа наприкінці індустріальної ери неподалік збудували Чорнобильську атомну електростанцію. Після ядерної мегакатастрофи на цій станції Народичі стали мирною Хіросімою, символом радіаційної трагедії України. В нашій реальності через 6 років після катастрофи у Народичах відбулася так звана кочова революція. Зараз на місці Народицького району - Велика Руїна з поодинокими хуторами самоселів. Доля народичан поки що невідома. На сьогоді це питання є найбільшою проблемою ментальної науки. З духовних свідчень про долю новоутвореного Народицького народу збереглася лише поема “Народичі-92“, 10-річчя якої ми цими днями відзначимо. (Деякі критики вважають цей твір текстом лібретто реп-опери). Автор твору невідомий. Всі інші твори тієї доби або разом з народичанами перейшли до іншої реальності, або в роки Великого Мовчання були понищені цензурою. У поемі є кілька незрозумілих транскрипцій звичайних слів і кілька так званих “темних місць“. Фантастичними, скажімо, вижаються швидкі політичні метаморфози деяких персонажів поеми та пояснення цих метаморфоз впливом чорної радіації. Очевидно, невідомому авторові для опису Чорнобилю забракло засобів реалізму... Однак, не будемо вдаватися до коментувань і спроб пояснити “темні місця“. Нехай читач сприйме цю поему такою, якою вона дійшла до нас через ці довгі роки нелегких духовних змагань за наші людські права.

“1. ...лона рухалась і рухалась. Вперед! Не вміщуючись на видноколі. Від горизонту і до горизонту простяглась колона чадна. Хлопці, що об'ххали її з кінця в кінець, казали, нібито вона займає шляху сім каме. У два ряди. То значить всього буде всіх чотирнадцять.

... Попереду - сержанти молоді на синьо-жовтих, на патрульних, з мигалками. А іноді й сирени вмикали на всю міць своїх сержантських вух.

... А за патрульними бульдозери на тралах на про всяк віпадок тягли. Завали розбивати. Мо'доведеться?

... Але вже Коростень проїхали. І все спокійно. Ніхто їх не стрічав. Не видко було ані синіх, ні зелених. Мундирів. І бронежилетів.

... Лиш мирні обивателі збігались. Здивовано допитувались: “Що таке? Куди вас гонять? Знову там рвонуло?!“

...Із кузовів їм підлітки кричали: “А ми й самі так вирішили. Нам набридло! Гайда із нами!“

... Та коростеньці не були готові відкочувати в кращії краї. Щоб на таке відважитись, самому треба вибухнути раптом. Як той реактор, паскудством нашим перегрітий.

... Отак от вибухнути і поїхать. Усім разом. Машинами. Комбайнами. І тракторами. І кіньми. Сінокосилками.

... І душами своїми все ж відірватися від рідної землі, від річки Уж, від назв сивин санскриту, від снів дитинства...

2. ...Лишилися в містечку й ближніх селах з десяток стариків, не схильних вже до змін, і два пожежники з червоною машиною, і лікар із районної лікарні, закиданої благодійними шприцями, та медсестра кохана з ним. Та замполіт міліції остався з пістолем вірним. Бо не зміг поїхати й лишити рідне місто на розкрадання татарві радіаційній - мародерам. Сміялися із нього: “Що ж, служи, служако!“ А він служив, і був спокійним. Він добре знав: його сержанти, хлопці хвабрі. Хоча й п'яниці. Колону проведуть як нитку через килим - акуратно.

3. ...Колона рухалась. Поглянути здаля - навчання у військових.

...Колона рухалась, звиваючись шляхами Полісся тихого, ураженого тихо, уночі. І край, страждалець мовчазний, своїх страждальців тихо відпускав.

Години зо три їхали уже. Рушали на світанку, худобу напоївши і повантаживши у “скотовози“. Години зо три вже в дорозі. Попереду - Житомир. Там - начальство. Йому вже встигли стуктути. “Тук-тук. Так-так. Революнець відбувся. В Народичах...“ “...А хто організатор?“ “...Невідомо“.

...“Організатор мас, звичайно, неформали“. Так думає начальство кавуняче. І вже телефонує злякане начальство до Києва. І до Москви.

4. ...“Ну, що ж, нехай!“ - собі міркує мовчки від радіації зробившись неформалом народицький партійний секретар. Він теж - без роздумів, одразу! сказав, що піде із народом. І весь райком - помолоділи після катастрофи, бо старші бонзи швидко повтікали - секретаря цього підтримав. І з ним пішов “на кращиї місця“.

... І ось у вантажівці, в будці жерстяній, трясеться секретар і б'ється на вибоїнах об касу та архіви, як дід його колись на фронті бився об ящики снарядні. Трясеться, б'ється секретар, а дід його покійний із неба дивиться і вперше онука свого починає поважать.

... “Ну, що ж! Нехай зустрінуть, - каже вголос той секретар партійний. - а ми їх обійдемо. Об'їздною“.

...“Та ні! Не перестрінуть, - сержантик півником кричить. - Не стрінуть! Побояться. Це ж ганьба. На цілий світ. І тут їм не Тбілісі“.

...“Я на “Свободу“ дав вже матерьял. Тепер весь світ за нас уболіває. На вертольоті прилетять кореспонденти“, - сказав сержантик перегодом. Він у міліції тепер, був замполітом, а в Русі - першим активістом

5. ...Змінилося усе в Народичах і в душах. Сержант - і раптом замполітом. А мер містечка сам себе звільнив за те мовчання... Тої ночі. Тепер він представляє у колоні “Зелений світ“. І бідкається, бідолаха, що дуже вже вона чадить.

... Та що там мер? Ще гірше сотворив революнець кочовий: два сивих видставних майора, що на війні “За Сталіна!“ кричали, тепер без втоми, наче грамофони, все криють, криють матюками і Сталіна, і Горбачова - в душу мать їх, в душу мать! А три патлатих, жовторотих, дивись як репетують: “Ми потеряли Прибалтику й Закавказзя!“ Вони то “потеряли“. Ах, сопливі! Кричать фронтовики їм: “...Вашу душу мать!“

...Ой тяжко. Смішно. Ось вона - Руїна. А все кричать. І вся кричать своє. Народичі - копієчка розмінна на мітингах і на нарадах, і цих, і тих, і третіх, і десятих. І всі кричать: “Поможем! Тільки ми! Тобі! Ти - наш! Ти слухай нас. А тих не слухай“.

... Народичі, обмануті й забуті, і згадувані тільки в роковини, в останній тиждень квітня, раз на рік, Народичі все вірили й чекали. Чекали визволення з чорної біди.

6. ...А діти зір втрачали. Слепли. Катаракта, дідів покинувши, взялася зіниці немовлят туманом затулять. Народичі все ждали. І мужчин, які могли бика звалити і трактор розібрать за півгодини, мужчин сільських дворянське горе валило з ніг - те горе називалось остео-хондроз.

... Було там все. Дитина, хвора раком, помирала в матері і батька на очах, а лікарі розводили руками: “Не знаємо, що це. Не можем розпізнать, який то рак її спалив, яку таку заразу нову нам радіація принесла“.

... Було там все. І молодиці боялись народити щось не те. “А раптом вродица калєка? Он у колгоспі ж народилос телятко двоголове“.

... Народичі все ждали. Сотні не діждали. Або і тисячі. Бо хто ж їх рахував?

7. ...знайдеш “зачинщика“. Тепер і не згадаєш, хто першим прокричав: “Та ну їх к бісу! Що ті “гробові“? Аби нам рот закрити. Що ті обіцянки? Програми довгі - не ліквідації - переливання з порожнього в пусте. І знову у порожнє. Порожнє, наче той, без совісті Кавун. У купі із Щербицьким.“

... “Та ну їх всіх! - на сходці так рішили. - Рятуймося самі. Самі ж ми щось та можем. Принаймні, маєм право. Ми ж люди все ж, а не худоба! Чому ж тримаємо себе в кошарі і вирватись не можем? Чому себе прип'яли прописками і паспортами? Бамажками з гербами і лозунгами про перебудову...“

8. ...Скорбота тверднула у щитовидці, росла тривога й нила, як печінка. Надія ж... танула, як танув у садках, в садках і школах сміх дітей. Хвороби росли чортополохом у легенях і кров'ю хоркали дівчата чорноброві.

... Тепер вже не знайдеш хто першим все придумав. Та може й не було такого. Можливо це промовив не хтось один - не рухивець. не апаратник. не “зелений“. Напевно, души, души розхворілись і разом вихлюпнули: “Ну їх к бісу!... Самі поїдем! всі! У світ за очі!..“

9. ... А дали війшло все так тихо. швидко, дружно, неначе в добрій казці українській. Зібрались ввечері, погомоніли і повантажилися дор світання. Взяли весь одяг, кицьок не забули, собак, худобу, дощо із врожаю... Книжки? Книжок узяли мало. Тютюнника та Симоненка. І “Кобзаря“, звичайно. І про Мавку казку. А інши всі? Та хай їх роздеруть ті мародери п'яні на свої потреби...

10. ... Колона рухалась, зайнявши шість ка-ме. Вже Черняхів про.хали, також спокійно. Ні агітаторів не видко, ні військових. Дорога вив'юнилася в широке поле. “Перехрестись, куме. Кінець Поліссю“.

... Колона рухалась. Попереду мигавки з веселими сержантами ДАІ. А слідом райлікарня на колесах - всі сім машин з хрестами на бортах. Червоними, від горя не зчорніли... А за лікарнею повільно і спокійно - комбайни, трактора, соломовози, підводи дідівські, пожежні всі цистерни з водою власною питною, “Техпомощь“ - будка з рацією й штабом. із бунтивим штабом нового народу, народу нового, первісно-кочового.

11. ...Колона йшла. Ледь-ледь землі торкалась. Колона йшла. Всн набирала швидкість. “Дивись на карту. Ось уже гряниця...“ “Невже ж покинем рідну Україну?“ ...Покинули Як мачуху лихую. А може не лихую, а безвільну. Обплутану. запльовану, німу.

... Колона йшла. І сили вже не стало на цьому світі, щоб її спинить. Завали на дорогах тут безсилі. Безсилі і десантники в комбезах з лопатками саперними. Безсилі...

... По горам і по водам йшла колона. І заніміла Ойкумена: “Невже ж дійдуть до краєчку землі? Невже перейдуть в іншу імовірність? В реальність іншу? Чи ж такеє буде?“

... Збулося все ж. Усе ж вони дійшли. Дісталися. Й відважилися далі. І далі ще. В дорогу поясом згорнули Космос. І Шлях Чумацький на колеса намотали.

12. ... Колона йшла. Зайнявши шисть ка-ме. Шість парсеків. І шість все-світніх років.

... Ви бачили, як люди покидали наш світ широкив і юдольській? Як люди врешті розшукали надію у далеків Позамежжі?

... Не тут. Не серед нас - у Позамежжі.

...Зовіть тепе...“