УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

ЧАРІВНІ КАЗКИ

ОХ

(літературна обробка Оксани Іваненко)

Колись було не так, як тепер: колись усякі дива робилися їм світі. Розкажу вам казку про лісового царя Оха, який він був.

Колись-то давно, не за моєї пам'яті, — мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, — жив собі убогий чоловік з жінкою, І у них був одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо той одинчик! Ні за що — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів із двадцять, а він усе на печі сидить — ніколи її не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться... Батько й мати журяться:

— Що нам з тобою, сину, робити, що ти ні до чого не здатний?

Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно упас хліб переводиш!

Так йому не до того: сидить та просцем пересипається...

Журились-журились батько з матір'ю, а далі мати й каже:

— Що ти, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, і така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав чи найняв, може б, його чужі люди чому вивчили.

Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув день зо три та й утік; зліз на піч — знову просцем перегинається.

Батько побив його добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись). Так він і звідтіля втік. Батько знов його побив і оддав Ковальству вчитись. Так і там не побув довго — втік. Батько бідкається. Що робити?

— Поведу, — каже — вражого сина, ледащо в інше царство, може, де найму, він відтіля не втече. — Взяв його й повів.

Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Притомилися трохи; а над стежкою стоїть обгорілий пеньок. Батько й каже:

— Притомився я, сяду одпочину трохи. — От сідає на пеньок та й каже:

— Ох! Як же я втомився!

Тільки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.

— Що тобі, — пита, — чоловіче, треба од мене?

Чоловік здивувався: де воно таке диво взялося? Та й каже йому:

— Хіба я тебе кликав? Одчепись!

— Як же не кликав, — каже дідок, — коли кликав!

— Хто ж ти такий? — пита чоловік.

— Я, — каже дідок, — лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?

— Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.

— Ні, кликав, ти сказав: Ох!

— Та то я втомився, — каже чоловік, — та й сказав: ох!

— Куди ж ти йдеш? — питає Ох.

— Світ за очі! — каже чоловік. — Веду оцю дитину наймать — може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома — що найму, то й утече.

— Найми, — каже Ох, — у мене, я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то коли пізнаєш його — бери, а не пізнаєш — ще рік служитиме в мене!

— Добре, — каже чоловік. — Рік — не вік!

Ударили по руках, чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.

От як повів його Ох та й повів, аж на той світ, під землю, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої; а в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все... А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!..

— Ну, сідай же, — каже Ох, — наймитку, та попоїси трохи!

Мавки подають йому страву — і страва зелена! Він попоїв.

— Ну, — каже Ох, — піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.

Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить. Ох звелів наносить дров, положив на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова... Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна углина і випала з того попелу. Ох тоді і сприснув живущою водою, — наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох знову звелів дрова рубати, той трохи порубав та й знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, углину сприснув живущою водою — наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втретє, та знову живущою водою сприснув углину — і з того ледачого парубка став такий моторний та гарний козак, що ні задумать, ні згадать, хіба в казці сказать.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько його йде за і НІКІМ. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого, сів та:

— Ох!

Ох виліз з того пенька та й каже:

— Здоров був, чоловіче!

— Здоров, Ох!

— А чого тобі, чоловіче? — пита Ох.

— Прийшов, — каже, — за сином.

— Ну, йди, як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш —

ще рік служитиме.

Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати; Ох взяв Виніс мірку проса, висипав — назбігалось до біса півнів! Ну, пізнавай, — каже Ох, — де твій син?

Чоловік дивився-дивився — всі півні однакові: один у один — не пізнав.

— Ну, — каже Ох, — йди ж собі, коли не пізнав: ще рік гній син служитиме в мене.

Чоловік і пішов додому.

От виходить і другий рік; чоловік знову йде до Оха. Прийшов до пенька:

— Ох! — каже. Ох до нього виліз.

— Йди, — каже, — пізнавай!

Увів його у кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не впізнав.

— Іди собі, коли так, додому, твій син ще рік житиме у мене.

Чоловік і пішов журячись.

Виходить і третій рік. Чоловік йде до Оха. Йде та йде — аж йому назустріч дід, увесь як молоко білий, і одежа на ньому біла. Здоров, чоловіче!

— Доброго здоров'я, діду!

Куди тебе доля несе?

Йду, — каже, — до Оха виручать сина.

— Як саме?

— Так і так, — каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.

Е! — каже дід. — Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.

Та я вже, — каже чоловік, — і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер... Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?

— Знаю! — каже дід.

Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я вам цілий вік дякуватиму. Бо все-таки який він не був, а мій син, своя кров!

Слухай же, — каже дід, — як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та оскубуватиметься, то твій син.

Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька: Ох! — каже.

Ох і виліз до його і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталась їх сила-силенна і все один в один.

— Пізнавай, — каже Ох, — де твій син? Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій.

От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та оскубується. Чоловік і каже:

— Ось мій син!

— Ну, вгадав! Коли так, то бери.

Взяв перекинув того голуба, — став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обіймає його, цілує... Раді обидва!

— Ходім же, сину, додому. — От і пішли.

Йдуть дорогою та й розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було, — син розказує; то батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:

— Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний... Служив ти три роки, та нічого не заробив!

— Не журіться, тату, — все гаразд буде. Глядіть, — каже, — тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас, то ви мене продайте за триста рублів, — тільки продавайте без ретязя: от у нас і гроші будуть, розживемось!

Йдуть та йдуть, — аж ось на узліссі собаки ганяють лисицю: так ганяють, так ганяють, лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.

— Се твій хорт?

— Мій!

— Добрий хорт! Продай його нам.

— Купіть.

— Що тобі за його?

— Триста рублів, без ретязя.

— Нащо нам твій ретязь — ми йому позолочений зробим. На сто!

— Ні.

— Ну, бери всі гроші, — давай хорта. — Одлічили гроші, взяли хорта, — давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

Йдуть та йдуть, батько й каже:

— Що нам, сину, цих грошей, — тільки що хазяйством завестись, хату полагодить...

— Не журіться, тату, буде ще. Тут, — каже, — тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом; я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублів; без шапочки.

От йдуть полем, — паничі випустили сокола на перепела; сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом, так зразу і насів того перепела. Паничі побачили:

— Це твій сокіл?

— Мій.

— Продай його нам.

— Купіть

— Що тобі за його?

— Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.

— Ми йому парчеву зробимо...

Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили и л о сокола за перепелицею, а він як полетів, та й полетів, та Перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

— Ну, тепер ми розжились трохи, — каже батько.

— Чекайте, тату, ще буде. Як йтимемо через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте: дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.

От доходять до містечка, аж там ярмарок. Син перекинувсь конем — і такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитами землю вибиває! Тут понаходилось купців — торгують.

— Тисячу, — каже, — без недоуздка, то й беріть!

— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! Дають п'ятсот.

— Ні!

А це підходить циган, сліпий на одне око:

— Що тобі, чоловіче, за коня?

— Тисячу без недоуздка.

— Ге! Дорого, батю: візьми п'ятсот з недоуздком!

— Ні, не рука, — каже батько. Ну шістсот... бери!

Як узяв той циган торгуватися, як узяв, — так чоловік і шага не спускає.

— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком,

— Е, ні, цигане, недоуздок мій!

— Чоловіче добрий! Де ти бачив, щоби коня продавали без уздечки? І передать ніяк...

— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.

— Ну, батю, я тобі ще п'ять рублів накину, — тільки з недоузком.

Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривні стоїть, а циган дає п'ять рублів. Взяв і оддав. Запили могорич; пішов чоловік додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган, — то Ох перекинувся циганом.

Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари... От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на степу, а сам пішов у хату.

— Не втік-таки з моїх рук, вражий син! — каже жінці.

От у обідню пору бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувся і собі щукою та давай ганяться за тим окунем. Тільки нажене, то окунь відстовбурчить пірця та хвостом повернеться, щука й не візьме... От-от вона дожене та:

— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!

— Коли ти, кумонько, хочеш балакати, — каже окунець щуці, — то я й так чую!

Знову що нажене щука окуня та:

— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!

А окунець відстовбурчить пірця та:

— Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!

Довго ганялась щука за окунем — та ні! Не догнати! Підпливає той окунь до берега — аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі. Царівна побачила та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:

— Який я, таточку, гарний перстень найшла! — Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!

Коли це через якийсь там час доповіли царю, що прийшов купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов:

— Що тобі треба, дідусю?

— Так і так: їхав я, — каже Ох, — кораблем, віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?

— Так, — каже цар, — моя дочка знайшла.

Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо мені, каже, і на світі не жить, як не привезу того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився:

— Оддай, — каже, — дочко, — а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай!

А Ох так просить:

— Що хочете, те й беріть у мене, — тільки оддайте мені перстень!

— Ну, коли так, — каже царівна, — то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю... Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по усій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював... А одна пшонина закотилася під ноги царівні,— він тієї пшонини і не з'їв. Як поклював, та в вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі...

А з тієї пшонини перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна, як побачила, так і закохалася одразу й так щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його:

— Ні за ким, — каже, — я щаслива не буду, а за ним моє щастя!

Цар довго морщився, що за простого оддає свою дочку, а далі взяв та поблагословив і таке весілля справили, що увесь мир скликали. І я там був, мед-вино пив: хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!

загрузка...
загрузка...