УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

ЧАРІВНІ КАЗКИ

ІВАН-ПОБИВАН

Унадивсь давним-давно один страшний Змій у якусь слободу людей їсти та й поїв чисто всіх, зостався один тільки дід.

— Ну, — каже Змій, — завтра поснідаю.

А через ту слободу та йшов один бідний хлопець, та й проситься ночувати.

— А хіба тобі життя надокучило? — питає його дід.

— Як? — каже бідний хлопець.

Дід розказав йому, що тут Змій усіх людей переїв і це завтра його з'їсть.

— Е, — каже хлопець, — подавиться. От прилітає Змій, побачив хлопця та:

— О, це добре, — каже, — був один, а тепер двоє. А хлопець:

— Гляди не подавись! Змій і дивиться.

— Як, — каже, — хіба ти сильніший за мене?

— Авжеж.

— Який же ти сильний? Я он, бач... — Та взяв камінь, як здавив, так з нього мука й посипалась.

— Е, це дурниця, — каже хлопець, — здави так, щоб з нього юшка потекла.

Та тут же взяв ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.

— Отак, — каже, — дави.

— Ну, ходім, — каже тоді Змій, — за товариша будеш. А хлопець йому:

— Хіба за старшого.

Ото й пішли. Питає його Змій:

— А як звуть тебе?

— Іван-Побиван, — каже хлопець.

Ну, Змій вже й боїться його: «Щоб ще мене, — думає, — і не вбив».

Стало на обід, Змій і каже:

— Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будемо обідать варити.

Пішов хлопець. Ходить по Змієвій череді та й зв'язує волів хвостами докупи. А Змій чекав-чекав, побіг сам.

— Що ти, хлопче, робиш?

— Е, буду ще тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.

— Та ну тебе до біса, ти мені всю худобу переведеш.

Стяг Змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.

— Іди, — каже, — води принеси.

Узяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає Змій.

— Що це ти робиш?

— Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.

— А щоб тебе! — каже Змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам.

— Піди ж, — каже, — хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде.

— Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! — Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От Змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то Змій зразу здогадається, що він не сильний, як побачить, що хлопець менше нього їсть. А як зосталось небагато, то він сів і собі посьорбав та й каже:

— Мало.

— Ну, — каже Змій, — то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.

— А як іти, то йти, — каже хлопець, а сам думає: «Тепер пропав».

От як почали їсти, — а вареників стоїть бочок двадцять, —

то Змій все їсть та їсть, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подали, а він одно ховає. Як поїли, то Змій і каже:

— Ходім на камінь крутитись.

— А як іти, то йти, — каже хлопець. Змій як крутнувсь — аж вогонь пішов.

— Дурниця, — каже хлопець, — ти так крутнись, щоб юшка потекла. — Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них так юшка і бризнула. — Отак, — каже, — крутись. — Та ще, та ще: — От як дави!

Ну, Змій вже вкрай злякавсь Івана-Побивана. Але ще каже:

— Ану, давай, хто сильніше засвище.

Змій як свисне, аж дерева пригнулись.

«Ну, — думає Іван-Побиван, — що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до Змія:

— Зажмур очі, бо як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити. Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє Змія залізякою, то

той аж здригнувсь.

— Правду кажеш, — мовив Змій, — ледве справді очі не повискакували! — Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував йому хату на одшибі; а сам давай з матір'ю радитись, як би їм його звести зі світу.

— Давай, — кажуть, — його спалим.

А хлопець підслухав це та десь і сховавсь. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується. Приходить Змій.

— Що ти, хлопче, хіба ще живий?

— Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.

«Ну, — думає Змій, — од такого треба подалі!» Та як дременув з тих країв, то тільки його й бачили.

загрузка...
загрузка...