Всі публікації щодо:
Герасим’юк Василь

Пси Юрія Змієборця

Ми закопувались доти,

доки нас не спинили джерела.

А потім прийшли дерева

і стали над нами.

А потім прийшли пси

і вили над нами.

А потім принесли дівчину

і в неї була одна рука.

І ми зимували так,

як зимують вода і вогонь.

А потім ти сказала: “Христос

воскрес!“,

наша однорука весно.

Нарешті ми втекли,

але не могли зупинитися і жити далі —

ми піднімалися крутою горою

все вище і вище —

ми наближалися, підходили впритул

до хмар важких і темних,

які, може, і врятували вас,

але вкоротили дам Великдень

і тепер не дають зупинитися —

притягують нас, давлять, затягуючи

у круті вири темних вихорів.

Ми пройшли крізь них,

і гейби окинувши з плечей храмові плити,

легко вийшли на самий верх,

і тільки тоді збагнули:

на землі була ніч.

Лише вершина гори,

ще мертва після зими,

стриміла над чорною лядою хмар,

що наглухо закрила той кривавий погріб,

звідки ми ледве втекли,

і тепер сидимо на вершині гори,

облиті різким місячним світлом.

Воно тільки тут — з нами й над нами.

Ми поскидали скривавлену одіж

і закопали її під ногами у хмарах.

Ми сиділи в такому світлі,

що не відчували холоду і болю,

навіть наготи своєї не помічали.

Ми бачили тільки верхи

сходжених з дитинства гір —

вони вирвалися, як і наша вершина,

із безмежного клубочища хмар,

і на кожному верху,

облитому щоразу різкішим сяйвом,

сиділи якісь люди.

Ми не знали, хто воїни і звідки,

ми не знали, коли вони…

Ми не знали, живі вони чи мертві,

але яке це має значення,

адже і їм довелось

проломити своїми головами

ці хмари!

Ми розгледіли кожну ватагу втікачів

і забули всі слова.

Навіть плач і крик.

І тоді в нас у ногах

прошмигнули вовки.

Вони не підважували хмари, як ми,

а легко випірнули з них

і вмить оббігши нашу вершину,

замотавши в сліпучий клубок

наше місячне мовчання,

знову пірнули в густе хмаровище

і так само легко виринули

на сусідньому верху,

так само обмотуючи інших утеклих.

Ми проводжали їх

одним хижим поглядом

на кожну вершину,

уперше уздрівши, які ми голі

і які ми нерухомі

без оцих вовків,

крім яких нам нічого вже в світі не треба,

бо вони прив’язали нас один до одного,

обмотали всі ватаги,

переснували вас під своїм місяцем,

пірнаючи і виринаючи

у хмаровищі юдолі земної.

І ми притулилися плечима один до одного,

міцно, як люди, які вже знають,

що буде весна і буде трава,

і потому за це

знов доведеться зимувати в землі,

і за це тепер

назавше тулимось один до одного,

і це буде,

і цього не може не бути,

бо в ногах

знов прошмигнули вовки —

вірні пси Георгія.