Всі публікації щодо:
Дем’янянчук Григорій

Вірин берег

У Шкарові показали мені на вулиці згорбленого і сухенького як тріска діда Степана.

— Скільки літ минуло, а він і досі людям у вічі дивитися не може, старається бути побільше на самоті,— каже голова сільвиконкому.— Совість старого мучить, і, може, той далекий день завжди стоїть перед його очима...

Сидів увечері батько в садку під грушею і говорив жінці та дітям:

— Оце ще покрекчу трохи та куплю в Сосновського отой лан за вітряком. Знаєте, яка там земличка? Жито таке колосисте, що аж душа радується, хоч воно і не моє. Куплю той лан, виїду з плугом і передам чепіги в руки Степанові. Хай хазяйнує! Бо мене все частіше тягне під грушу...

Цілий вік трудився чолов'яга: сіяв, орав, косив, молотив, возив, годував корівку, і бичків, і кабанчиків, не мав коли і вгору глянути, нажив трохи землиці, от і захотілося стати ще багатшим. Та не судилося йому відпочивати під грушею у садку. Вранці пішов дати сіна корові, впав у хліві і помер. А через кілька днів навіки закрила очі і його жінка.

Степан та Віра лишилися у хаті одні. Сумували не довго — хазяйство не дасть сидіти склавши руки. Степан підрахував гроші, прикинув достатки і купив-таки лан у Сосновського. А Віра, як вивірочка, звивалась у дворі та біля печі.

— Женися, Степанчику,— радить братові.— Он Ксе-ня позирає на тебе, а дівчина нівроку, роботяща.

— Що з того, що роботяща. Землі в батька кілька десятин і сестричок має аж п'ять...

— Ганка все виспівує про кохання... Одиначка. А батько мало не пан.

— Що з того, що одиначка. Надто вже некрасива.

— Ой, братусику, не знаєш ти, що таке кохання...— зітхає Віра.

— А ти знаєш?—дивується Степан, пильно вдивляючись у Вірине обличчя.— Знаєш? Отой обдертус Петро?! Тепер його і на поріг не пущу! А я думав, що то він до мене вчащає, хазяйської мудрості набратись?..

— Хороший він, Степанчику. І гарний, і роботящий. А що бідний, то хіба його вина в тому?— умовляє сестра брата.

Той насупився, змовчав.

Увечері перестрів Петра на вулиці і накинувся:

— Ти в мене сокиру вкрав) На поріг не пущу! Був він сильніший за Петра і побив його. Петро перестав заходити до Віри і не дивився на не'', одвертав очі.

— А твій Петро чогось у Горбанів часто навідується,—каже вдома брат.—Є в нього там одна краля...

Промайнуло літо, настала весільна осінь. Петро з тої розпуки оженився на Ксені. Віра і на вулицю не вийшла в той день.

До Степана почав учащати Василь, котрий жив з матір'ю на краю села.

Степан запримітив, що й цьому парубкові не сидиться в хаті, коли нема Віри. Він і почав:

— Слухай, Василю, що я тобі скажу. Тільки ти нікому і пери з уст. Не можу я вже далі терпіти. Таку маю сестричку... Ні пекти, ні варити не вміє, а все в садок до отого Дмитра бігас. І соромлю, і картаю — нічого не помагає.

Після того Василь більше не заходив до хати. Зате зайшов Дмитро — парубок хоч куди, сильний, ще й грамотний. Степан старався обмовити сестру, говорив про Василя, який днює і ночує в його гостинній хаті, а Дмитро хитро посміхається. Врешті сказав:

— Знаю її, Степане, добре, хоч і не ходив до тебе в гості. Ми любимо одне одного. Сватів засилати буду. Тільки чого б то на рідну сестру отаке клепати? Чого б то?

Степану й мову одібрало. Сидів і тільки кліпав очима.

— Знаю, чого вона тобі така немила. Боїшся за свою землю. Бо ж треба сестриці в придане трохи дати... А я від того лану за вітряком не відмовлюся, коли буде твоя ласка,— говорив Дмитро.

І тоді якась невідома сила підкинула Степана з лавки, він підскочив до парубка, замахнувся і... опустив руку: вчасно згадав, що з оцим йому силою не зрівнятись.

Пішов Дмитро, а Степан зі злості аж заскреготів зубами. Але не сказав нічого.

Другого дня вранці зібрався йти косити траву на луг до Горині.

— Братику, краще починай косити п.ід Івановим горбом. Там трава перезріває, а біля Горині ще постоїть трохи,— радить Віра.

— Що ти тямиш у цьому ділі,— розсердився брат.— Піду косити до Горині. А ти принесеш мені обід.

Прийшла Віра в полудень з обідом, брат і не дивиться на неї, відводить очі.

— Що з тобою?— питає вона.— Якась хворість причепилась, що пройшов один покіс за півдня?..

Степан сьорбнув трохи борщу та й відклав ложку. Ходить берегом річки як сам не свій.

— А йди-но сюди,— ніби видушив із себе ці слова, оглянувся навколо.—Покажу тобі місце в річці, де я сома бачив.

Підійшла до брата, стали вони на високому березі Горині.

— Ой, як страшно,— одсахнулась Віра.— Боюсь і дивитись. Сімнадцять літ маю, а плавати не вмію...

Степан різко, усім своїм тілом штовхнув сестру в урвища і побіг у кущі...

Віру поховали, брат був наче кам'яний. Рибалки говорили: бачили його з Вірою на високому березі річки, а потім він біг, як навіжений, у верболози. Дмитро аж почорнів за ті два дні. Кажуть, після похорону заходив до Степана, і той з тиждень не являвся на люди.

Відтоді біля Віриного берега ніхто не купається. Там виріс густий калиновий гай.