Словник літературознавчих термінів

Автобіографія

Автобіографія (грецьк. autds — сам, bios — життя, grapho — пишу) — літературний жанр, головним героєм якого (в літературному сенсі) є сам автор; основа автобіографістики, що включає, крім автобіографії, мемуари (спогади), щоденники, почасти й листування, а також автобіографічні художні твори. Все це разом можна означити терміном “автобіографізм“, тобто тією особливістю, що полягає в наповненні твору фактами з власного життя письменника. Як жанр, автобіографія у світовій літературі дуже поширений і має давню історію (Юлій Цезар, Ж. Ж.Руссо, Й. В.Гете, О.Герцен, Л.Толстой). В українській літературі родовід автобіографії започатковується “Поученієм“ Володимира Мономаха. XIX ст. дало чимало видатних творів, починаючи від невеликого нарису Т.Шевченка (1860) і “Автобіографії“ П.Куліша (1867), а також мемуаристики М.Драгоманова, М.Костомарова, І.Нечуя-Левицького, І.Франка та ін. (Див. зб.: Самі про себе. Автобіографії видатних українців XIX століття. Ред. Ю.Луцького. — Нью-Йорк, 1989). XX ст. для української літератури в галузі автобіографістики особливе: в Україні під ідеологічним тиском цензури вона існувала хіба що у формах художніх (“Мандрівка в молодість“ М.Рильського, “Зачарована Десна“ О.Довженка та ін.). Великою подією була поява “Розповіді про неспокій“ Ю.Смолича (1968-72). Значні набутки має українська емігра-ційна мемуаристика (“Зустрічі і прощання“ Г.Костюка, 1987). Виняткова роль автобіографії, зокрема автобіографістики, у збереженні історичної пам’яті, у самопізнанні людини та нації.