загрузка...

Ґренджа-Донський Василь

(1897—1974)

Ґренджа-Донський Василь

«За наказом грати я не вмію

І не буду вміти, знайте всі!

Звуки з гори прямо в серця сію

Не була б то пісня із душі.»

(«Сопільник»)

В історії літературного розвитку Закарпаття Василеві Греджі-Донському належить одне з провідних місць. Його активна літературна і культурно-громадська діяльність у 20-30 роках ХХ століття сприяла національному самоутвердженню українського населення краю, становленню і розвитку тут нової української літератури. Поет, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст, він прокладав шляхи єднання Закарпаття з Україною, творив локальне письменство Закарпаття в загальноукраїнський літературний процес. Багато в чому йому судилося бути першим. Збірка поезій «Квіти з терням» (1923) Василя Гренджі-Донського були першою на Закарпатті книжкою світського автора, написаною українською літературною мовою. Він першим в літературній творчості почав утверджувати ідею воззєднання Закарпаття з Україною, першим почав друкувати свої твори на Україні[1]

Народився Василь Гренджа-Донський у Воловому (нині Міжгір'я) 23 квітня 1897 року в типовій верховинській родині тодішнього Мараморівського комітату Австро-Угорської імперії. Навчався у паравіяльній школі, а 1915 року привотно склав іспит за чотири класи середньої школи.

Писати почав дуже рано. Його перший вірш з'явився ще в 1912 році в будапештській газеті «Неділя», яка видавалася народною мовою. Будучи в Будапешті на лікування в роки пршої Світової війни, навчався у торговій академії. Після війни одержав посаду бухгалтера в Будапештському банку. Та зов рідної землі не дав майбутньому поетові залишитися там надовго. Він повернувся з родиною на Закарпаття.

З 1921 року працював у Підкарпатському банку в Ужгороді і співпрацював у тижневику «Русин». На цей час і припадає початок літературної творчості Василя Гренджі-Донського.

Із Будапешту поет привіз із собою добірку віршів, які він показав поету Василю Пачовському. Той вислав їх на літературний конкурс, де поезія Гренджі-Донського була відзначена другою премією. У 1923 році вони побачили світ окремою книжкою під назвою «Квіти з терням», зі вступом Василя Пачовського, який високо оцінив ідейний зміст віршів молодого поета. Про це Василь Гренджа-Донський згадував пізніше в автобіографії.

«Про моє знайомство з поетом Василем Пачовським у 20-х роках, який мене вивів на широкі води української літератури, і, мов хлопця, взяв на руки та показав дорогу на Український Парнас, додаючи мені охоти до ходіння по тернистому шляху українських письменників. Через нього я попав у товариство інтелектуалів… Вони помагали мені набувати національної і соціальної свідомості»[2]

До збірки увійшов 31 вірш. Вони були невеличкі розміром, прості змістом і формою. А все ж збірка стала небуденною в історії літератури Закарпаття. Молодий поет висловив ті нові почуття національного та соціального пробудження,якими все виразніше переймалися його земляки.

Ці поезії, створені мовою народу, за словами Пачовського, були «піснею серця, що твориться із крові і сліз народного болю…»[3] Серце не може плакати чужою мовою.

Відомий галицький письменник О. Бабій, який мав значний вплив на молодого закарпатського автора, зокрема зазначив, що «… в особі Василя Гренджі-Донського український Парнас вітає на своєму порозі дійсно талановитого співця.»[4]

Ганна Заєць у статті «Співець полонин» (1969) писала: «… На думку критики «Тернові квіти полонин» залишаються найкращою збіркою… Вона й закріпила за поетом поетичне, так би мовити, звання «співець полонин»…»[5]

Відомий закарпатський громадський діяч Августин Волошн теж високо цінив поетичну творчість Василя Гренджі-Донського, він пише: «Кожна його пісня говорить до нас словом любови до рідної землі, гордістю за свій народ, до якого хоче привернути і тих,що від нього відпали, заохочувати своїх для кращої майбутньості. Його легкопливуча ритміка звучить природною красою рідного слова.»[6]

Василь Гренджа-Донський прагнув оспівати і славну минувшину, щоб тим будити, зміцнювати свідомість та гордість свого народу. Одним з кращих епічних творів автора можна вважати «За волю Срібної Землі». Однак першим та найбільш вдалим історичним епосом В. Гренджі-Донського є «Червона скала». Написаний він на основі народного переказу про князя хустського замку Богдана. Провідна ідея поеми – «єдність усіх руських земель у боротьбі з татарами».

Всебічність творчої натури В. Гренджі-Донського засвідчена і його драматичним доробком. Він написав п'єси «Сиротина», «Останній бій», «На зеленій Гуцульщині».

Літературний доробок В. Гренджі-Донського вже наприкінці 30-х років був немалим. Він видав біля 20 книжок. Своїми творами В. Гренджа-Донський став добре відомий на всіх українських землях, дав досить повне уявлення про розвиток української літератури на Закарпатті в 20-30 роках ХХ століття.

Трагедія Карпатської України в 1938-39 роках не оминула і В. Гренджу-Донського. 17 березня 1939 року угорські завойовники заарештували його. Але йому вдалося вийти з в'язниці. Перебравшись нелегально через кордон, він замешкав у Братіславі. В. Гренджа-Донський, хоч і жив за межами Закарпаття, сердцем завжди був із рідним краєм. Та ще довгі роки не вдавалося йому розкішні, пречудові гори…

Аж у серпні 1970 року сповнилася його мрія – ступити ногою на рідну землю. Відвідав він своє рідне село й околиці , і нарешті міг «поклонитися рідним полонинам» особисто. Зі сльозами на очах вдивлявся він у кожне перетворення рідного краю, ходив старовинним Ужгородом, Мукачевом і не міг впізнати тих вулиць, на яких «залишив частину своєї молодості»[7]

У збірці «Золоті ключі» автор з любов'ю і ніжністю оспівує Срібну Землю, створює символічний образ золотих ключів, які заховані на дні річки Тиса.

У 1924 році вийшлаз друку третя збірка – «Шляхом терновим», яка в історії літератури Закарпаття також має особливе значення. Це перша книжка місцевого автора, написана сучасною літературною українською мовою і видана фонетичним правописом.

«Збірка «Шляхом терновим», – пише братіславський україність Михайло Мольнар, - переконує нас, що й літературне життя пригнобленого в минулому Закарпаття було терновим. Але між цими тернами з'являються чудові квіти літературної творчості, такої спорідненої з життям і думами простого народу».[8]

З 1927 року Василь Гренджа-Донський редагує і видає журнал «Наша земля», який за два роки існування зробив великусправу для національного освідомлення народу. Це був справжній творчий злет у біографії поета.

У 1928 році у Харкові виходить збірка поезій «Тернові квіти полонин» і стає першою поетичною книжкою місцевого автора, виданою за межами Закарпаття. Ії склали кращї поезії автора про тернисте життя краян.

Поетичний доробок В. Гренджі-Донського, завдяки своєму ідейному та художньому спрямуванню, дорівнює цілій епосі в новітній українській літературі Закарпаття. Слід відзначити, що вже при житті В. Гренджі-Донського з'явилися перші публікації, у яких знаходимо вагомий, глибокий аналіз його творчості.

Одним з перших, хто дослідив життя і творчість Василя Гренджі-Донського, був Михайло Мольнар. Дослідник зазначав: «Василь степанович для Закарпаття значною мірою є тим, чим для літературного життя Наддніпрянської України був Котляревський, для Галичини – «Руська трійця», для Буковини – Ю. Федькович»[9]

Грунтовні праці про письменника написали Юрій Бага та дочка поета, Зірка Гренджа-Донська, завдяки титанічній роботі якої на сьогоднішній день у США видано дванадцять томів «Творів Василя Гренджі-Донського».

«Те, що робить Зірка Гренджа-Донська у справі вшанування свого батька, - пише дослідник Михайло Муршинка, - живучи в Америці, відірвана від рідної землі й українського середовища, гідне подиву. Там вона видала, в основному на власні кошти, 12 об'ємних томів «Творів» Василя Гренджі-Донського, прекрасно упорядковану бібліографію його віршів, прози, публіцистики та статей-спогадів про батька, а в Ужгороді навіть окрему книжку про нього. І все це без чужої допомоги: сама набирала кожне слово на комп'ютері, сама заносила готовий набір до друкарні, сама робить коректуру і сама розсилає готові книжки у бібліотеки та окремим особам».[10]

Детальний аналіз творчості Василя Гренджі-Донського зробив Іван Мацинський у своїй праці « «Тернові квіти полонин». До сорокаріччя поетичного дебюту В. Гренджі-Донського».

У 1980 році Словацьке педагогічне товариство у Братіславі видало книжку Михайла Мольнара «Зустрічі культур», у якій дослідник помістив статтю «Доля співця полонин. Причиток до творчої біографії Василя Гренджа-Донського» (передрук статті 1964 р.).

4 листопада 1989 року професор університету Стейн Юта Богран Чопик прочитав доповідь «Поезія Василя Гренджі-Донського» на конференції Американської Асоціації для розвитку Слов'янських студій.[11]

У 1993 році в Ужгороді вийшла праця дочки поета, Зірки Гренджа-Донської ««Ми є лишень короткі епізоди…»: Життя і творчий шлях В. Гренджі-Донського».

«Те, що зробив Гренджа-Донський як письменник на Закарпатті, – писала дочка поета, – назавжди залишиться невід'ємною складовою культурногонадбання українців». До цих слів важко ще щось додати.

Лише в 1990 році розпочалося глибоке, системне і об'єктивне дослідження творчості Василя Гренджі-Донського вченими Укгородського державного університету.

Культурно-просвітницьку діяльність автора досліджує Надія Ференц. Під рубрикою «Поети Срібної Землі» у «Календарі «Просвіти» на 1994 рік» вона опублікувала статтю «Василь Гренджа-Донський (1897-1974)». У ційпраці вона дійшла такоговисновку: «Зроблене В. Гренджа-Донським важко переоцінити… З національно несвідомої етнографічної маси завдяки самовідданій, сподвижницькій, жертовній праці Василя Гренджі-Донського і його однодумців, витворилася на Закарпатті своя інтелігенція… Важко назвати письменника, - пише дослідниця, - який зробив би для національного відродження краю стільки, як Василь Гренджа-Донський. Доля дарувала йому щедрий талант поета, прозаїка, драматурга, публіциста, критика, журналіста, фольклориста, політичного і культурного діяча»[12]

Літературознавець Юрій Балега опублікував статтю «Сини свого народу» (Ужгородський університет. – 1990. – 1 вересня), у якій провів паралель між творчим і життєвим шляхами Олександра Духновича і Василя Гренджі-Донського.

Окремі вчені досліджують просвітницьку і театральну діяльніть письменника. Це, зокрема, Тарас Федака, Василь Міцаник і Йосип Баглай. Останній чітко виділив місце В. Гренджі-Донського в театральному житті краю.

Починаючи з 1990 року, почалося більш глибоке дослідження громадсько-політичної діяльності письменника, зокрема його участь в подіях 1938-1939 рр., коли Карпатська Україна здобула автономні права у була проголошена самостійною державою. Це перш за все такі публікації, як «Велич і трагедія Карпатської України» (Вегеш М., Задорожний В.), «Кривава казка», «Уроки В. Гренджі-Донського», «Повернення В. Гренджі-Донського», «Якої країни хотів В. Гренджа-Донський?»[13]

Михайло Мольнар зазначав: Василь Гренджа-Донський був сином тієї частини українського народу, яка, здавалося, вже була остаточно засуджена донаціональної загибелі.

Історична тематика у творчості письменника захопила молодого дослідника Івана шинкаря, який присвятив цій проблемі статтю «Деякі питання історії Закарпаття у тврочості Василя Гренджі-Донського» // Суспільно-політичні відносинина Закарпатті в 20-30 роках ХХ ст. – Ужгород, 1992.

Детальний аналіз творчості Василя Гренджі-Донського зробила у своїй праці «Поетична творчість Василя Гренджі-Донського» ВалентинаБарчан. У даній праці вперше проаналізовано поетичний доробок письменника в аспекті ідейно-тематичної, жанрової та стильової еволюції. Розглянуть ще не досліджені лірико-епічні твори, які входили до окремих збірок, а також ті, які не друкувалися за життя автора. В додатку подано перші відгуки про його творчість.

«Поетична творчість Василя Гренджі-Донського, – пише дослідниця, - займає вагоме місце в українському літературному процесі. Вона була зроджена хвилею національного відродження 20-30-х рр. ХХ століття і влилася свіжим струмком у загальноукраїнську поезію, доповнивши її тематику та урізноманітнивши поетику неповторним карпатським колоритом».[14]

Неодноразово звертається до поетичної творчості письменника і Марія Козак. Дослідниця опублікувала такі статті: «Романтизм у ліриці В. Гренджі-Донського», «Фольклорні мотиви поезії В. Гренджі-Донського», «Пейзажна лірика В. Гренджі-Донського». Вона зазначає: «Першим поетом на Закарпатті, лірика якого органічно виросла із стихії народної творчості, був Василь Гренджа-Донський»

Автор дипломної роботи ставить перед собою метуна основі першоджерел розкритинастроїх та мотиви в ліричних твораходного з перших українських поетів нашого краю.

Пейзажна лірика поета-патріота

О Україна наша нене рідна,

Прийми і нас в свої ніжні обійми,

Степи широкі, вас вітають груні

І полонини, ці гірські красуні

Визначальною ідейною основою лірики Василя Гренджі-Донського є патріотичний і національний пафос, що виокремлювали його творчість в загальному контексті того часу. Соціальні та національні мотиви займають провідне місце, однак значну частину поетичного доробку поета становить пейзажна лірика.

Василь Гренджа-Донський був першим поетом на Закарпатті, творчість якого виросла з народної мови, пісні та народної творчості. Однак звернувшись до народного слова і поезії, поет шукає вислови, руйнуючи існуючі поетичні традиції. Його збірки «Квіти з терньом» (1923) та «Золоті ключі»(1923), написані народною українською мовою, мали етапне значення не тільки в поетичній творчоті митця, а й у розвитку поезії краю.

«Значна частина поезій В.Гренджі-Донського, - зауважує дослідниця М.Козак, -створена за фольклорними зразками, що й дало підставу дослідникам окреслити характер його поетичного обдарування передусім як народо-пісенний. Поет брав готовий арсенал випробуваних народних образово-психологічних форм і вводив їх у твори. Досить часто зустрічаються в ліриц В.Грендж-Донського ремінісценсії, парафрази з віршів Т.Шевченка, написаних у народопісенному стилі («На долині під горою Стоїть явір над водою»). Іноді лірик бере «живцем» початок народної пісні і майстерно переосмислює кінцівку твору як контраст до фольклорного джерела («Плавле кача...»). В.Гренджа-Донський вводить у свої вірші експрессивні форми використання фольклору – стилізацію, запозичення. Поет будує свою образну систему на основі влючення до лірики народнопоетичних образів традиційного змісту, стилізуючи свою поезію під народну пісню.»[15]

У раніх пейзажних замальовках найголовніще місце займає традиційна народопісенна образність, що витоками сягає народної лірики. Поезії спираються на символіку народних пісень (голуб, голубка, чорний ворон, явір, калина, верба, терен, барвінок). Важливе місце займають образи місцевого колориту (зелена Верховина, Говерла-рідний Монт, вузенькі долни, високі полонини). Під впливом народної творчості ву ранніх пейзажних картинах майже не помітний колообіг пір року, кольорове розмаїття річних циклів. У цих поезіях домінує семантика зеленого кольору: зелена Верховина, зелений явір, зелені бережечки.

Народопісенність поезії набуває яскравішого вираження, якщо наявні прямі звертання до об'єктів природи. Особливо, коли звертання відносяться до звірів, рослин, дерев, явищ природу. Це додає віршам інтимного зв'язку ліричного героя з оточуючим світом.

У поезіях В.Гренджі-Донського «У зеленім гаю», «Попід гору» звертання переходять в діалог, митець застосовує питальні фольклорні конструкції:

Запитав осику,

Граба і калину:

Чи хто-небудь бачив

З вас мою дівчину?

Прастара ялиця

Кліпала очима,

Височений ясінь

Затискав плечима.(Т.1.с.51).

Однією з характерних прикмет лірики В.Гренджі-Донського є звертання до міфологічних вірувань, образів. Митець часто вводить в свої поезії образи русала. Такий міфологічний образ стає в поета своєрідним засобом поглиблення фольклорного романтичного колориту:

Перейшов гай.

«Вітай, вітай»-

Сказала зозуля.

В траві лежить,

Тихенько стипь

Русалка-Повітруля.

Яка краса

Русалка ця,

Прегарна, пречудова!

І птах затих-

Забувся, стих,

Мовчала вся діброва. (Т.1.с.136).

Мотив природи є наскрізним, ключовим у ліриці поета. Пейзаж як «опис природи будь-якого незамкнутого простору зовнішнього світу»[16], постає у В.Гренджі-Донського як жанр медитативно-описової лірики.

До поетизації весни В.Гренджа-Донський звертається частіше, ніж до інших пор року. Картини весняного квітування ніби гріють душу поета. Багато поезій весняного циклу написано рукою стравжнього майстра.

У поетичному світі митця навіть пташка радіє «весні золотій» і складає пошану «нені-Природі». У поезії «Ізнову надходить» весна починає свій бенкет:

Ізнову надходить весна золота,

Звучатиме пісня природи устами,

Забудеться довга зими тягота,

Косицями блисне краса беріжками.

Прилетять ізнову сюди соловьї,

Співці-щебетушки краси і свободи,

Щоб розвеселити Кармати свої,

До пісні збудити гірські срібні води.(Т.1.,с.308).

У вірші «Сонечко весняне» відтворено широкий настроєвий діапазон, ціла палітра почуттів, від прохання до захоплення. Однак В.Гренджа-Донський рідко малює ідилічні пейзажні картини, тому в його творах частіше переважає мінорний меланхолічний настрій у поетизації пір року, зокрема весни. Ліричний герой поезії сприймає весняне сонце як порятунок від зими, морозу і благає його зійти:

Сонечко весняне, сонечко кохане,

О, зійди з-за хмари, засвіти, загрій,

Бо слаба фіялка на морозі в'яне,

І помре-загине в грядці, у чужій.

... ... ... ... ...

Сонечко прекрасне, тепло-світло ясне,

Розтопи цю кригу, білу, льодову,

Сонця ясний світку, оживи ти квітку,

Прожени ти звідси бурю снігову. (Т.1.,с.310).

У поезії «Маєвий сон» ліричний герой «чарується красою». Свіжість і безпосередність у світосприйманні навколишньої природи надає поезії неповторного вислову:

Чудовий май!

У ліс, у гай,

В спокійную природу!

І ліс гуде,

І цвіт паде

В криницю, в тиху водк,

Килин ширивсь,

Цвіток опивсь

Холодною росою,

Маєвий сон

І небосклон

Чарується красою. (Т.1., с.136).

З біографії В.Гренджі-Донського знаємо, що він бів хорошим маляром, і це, напевно, по-своєму відбилося в поетичній творчості. Тому часто автор не малює деталізованого пейзажу, - всього кілька зорових та слухових образів створюють викінчену картинку.

З бережка потік тече в долину,

Залишає рідну полонину,

По камінню-плитах він стрибає,

Піниться сріблясто і співає,

Вириває з кореня смерічку

І в падає в плесо, в тиху річку. («Веселий потічок»,Т.1.,с.105).

Поета зачаровують звуки, рухи, гармонійно злагоджені й прекрасні. Гармонійне поєднання людський почуттів і краси природи, мажорний настрій відчуваються у кожній поезії весняного циклу. Прості, звичайні краєвиди: рідна полонина, потічок в долині, зелені гори... Але під пером митця, що володіє також хистом живописця, ці картини постають дивовижно прекрасними. Поет бачить красу у всьому, куди сягає його зір. В.Гренджа-Донський добирає слухові та зорові образи : потік шумить, полонини тіняться. Загалом у поезіях передається радісний, світлий настрій ліричного героя, його захоплення красою рідної землі. Про радісну подію – оновлення природи – сповідають пташки, потічки, сонце. Весна пробуджує глибокі думки, якими прееповнене все навколо.

Життєствердний, оптимістичний настрій звучить і в поезіях літнього циклу. Домінує семантика зеленого кольору: зелена Верховина, зелений явір, зелені бережечки. Найчастіше ми зустрічаємо пейзажні паралелі. Він відтворює різноманітні кольорові гами, озвучені мелодійними співами птахів. Його пейзажі одухотворені, живі.

Часто у ліриці поета ліс персоналізований. Зокрема в поезії «Зелений ліс» ліс зображено як живу, одухотворену істоту, яка шумить, росте... Тут безліч лісових жителів: соловей, перепел, орел, зозуля, серпюк, дятел, дрозд, білки руді, пташки молоді, павук-жерун. Така картина літнього лісу зачаровує своєю самобутністю, яскравістю:

Шумить лісок, шумить,

Співає соловей,

А перепел сидить,

На вільсі, на старій

............................

В дуплі павук-жерун

Свої сітки пряду...

В ліску сто різних струн

Шумить, бренить, гуде. (Т.1,с.310).

Ліричний герой поезії «Спогади» - людина, закохана в рідний край. Це своєрідне психологічне вираження найпотаємніших емоцій та почуттів. Картина літньої краси щораз приходить до ліричного героя у спогадах, і він ніби знову «під ясним сонцем у гаю», де «читеньке небо без хмаринки всміхається,», де «роси краплики блищать»:

Цвітуть поля, рясніють квіти,

В блакиті сонечко бряде,

Тут зелень-зелень-сонця діти,

Тадіє стелиться, гуде.

................................

Осики листям затремтіли,

Під ясним сонцем у гаю,

Шовкові трави шелестіли,

Співали пісеньку свою.(Т.1.,с.308).

«Серую поета-патріота милі й дорогі батько й мати,- зазначає Ю.Туряниця,-всі люди рідної землі, хоч і вбогі, але добрі, працьовиті, з мистецькою душею. Йому ніколи не забути рідної пісні-коломийки, голосистої трембіти, сопілки цифрованої й ріного слова, за яке завжди готовий йти до бою. Для нього «Верховина –наша рідна мати», «і багата,і весела», і «край смутку, горювання», вона і добра і міла, вона «найкраща квітка на землі». А місто Ужгород,з кришталево читою і розкішною річкою Уж – кращій над всі міста на світі».[17]

У поезії «Люблю тебе, мій рідний краю» щиристь вислову досягається завдяки риотрично-емоційних звертань. У вірші звучить ціла гама найсердечніших почуттів. Ліричний герой захоплюється «барвінком і косицями», «лісами пахучими», кохає «все, що любе, рідне». Воно залишається рідним, навіть «обшарпане і бідне». Одна кне байдужа йому дол рідного краю:

Люблю тебе, мій рідни йкраю,

З твоїми горами, з людьми,

Повітря запах я втягаю

До себе повними грудьми

....................................

Люблю тебе, мій рідний краю,

Мов до матусі я горнусь,

Ридаєш ти – і я ридаю,

Смієшся ти – і я сміюсь. (Т.1.,с.169).

Разом з ліричним героєм поезії «На полонині» пізнаємо світ природи. Важливе значення для ритмомелодики твору мають і внутрішні рими: іде-бреде, бича-дівча, заснув-подув, став-свистав. Всі ці художні образи наповнюють серце настроєм урочистості, відчуттям повносилля та людської радості:

Ось тут ізнов стара любов,

Зелена Верховина:

«Мій рідний край,-сказав,-вітай,

Моя ти є дитина».

Товар іде, в ріці бреде,

Нд річкою – колода.

Чудово тут. Леси гудуть.

Тут спокій і свобода. (Т.1.,с.135).

Знаки мистецького хисту В.Гренджі-Донського окреслюються у пейзажній поезії «Цвіли акації». «Композиційним стержнем твору є настроєва, емоційна градація, - зауважує В,Брачан,- яка віддзеркалює найтонші зміни у психічній структурі людської душі як наслідок транспозиції природного колобігу – розквіт-завмирання. Настроєві,чуттєві імпульси відбиває строфічна будова твору: поєднання чотирирядкової і трирядкової строф із неримованим рядком останньої, завдяки чому створюється ефект граничної межі буття»[18]:

З прегарних квітів у садках –

Сухії стебла у кутках,

І вітер побратався вже з думою. (Т.1.,с.294).

Малюнок осінього завмираня і згасання не викликає, однак, розпачу і безнадійно-песимістичних настроїв. Як мінлива погода восени, так і настрій ліричногоо героя – то сумний, то навпаки, світлий і прозорий, наче брави золотої осені. Осінні пейзажі чарують багатсвом кольорів. Поет насамоті зачудовано вбирає в себе короткочасний спалах яскравого осіннього різнобарв'я, забуває про буденщину. Такі осінні пейзажі – це вираження найпотаємніших емоцій та почуттів:

Граєсь у кольорах

Осінь золота....

Що тут за розкоші,

Що за красота!

Ід полониною

Знову сам-на-сам

Тут кінця немає

Золотим лісам(Т.1,с.135)

«Лірика В.Гренджі-Донського, -писала М.Козак,- збагачується жанром елегії. Настрої, навіяні осіннім відцвітанням природи, змальовано у звичайному екзкстинціональному аспекті образу осені як згасання, вмирання. Осінні пейзажі породжують у ліричного героя меланхолійні роздуми про «...гостре відчуття миттєвого минання часу, його руйнівну дію на все дароване природою». Образ жовтої калини, психологізований епітет «сумна» сугестує ліричному героєві елегійний настрій, у його серці вже відлунює зима («Жовте листя сумної калини», «Елегія осені»)[19]

Якщо у ранніх пейзажних замальовках поета майже не відчувається колобіг річного циклу, то пейзажна лірика пізнішого періоду написана пером вправного майстра. Спостерігається відточеність.ю завершеність у виборі тем, образів,. Багатоплановий образ часу є наскрізним у ліриці Василя В.Гренджі-Донського. Це можна помітити не тільки в пейзажній ліриці поета, а й у творах на мотив творчості, історичної пам'яті.

У тематичному спектрі творчості поета – патріота дуже мало суто пейзажних віршів. Дуже часто пейзажні картинки увиразнюються соціальними мотивами. Поет рідко малює іделичні пейзажні картини, тому в його доробку часто прееважає мінорний, меланхолічний настрій.

Якщо зображаючи пейзажні картини весняного,літнього, осіннього циклів Василь Гренджа-Донський у переважній більшості поезій відображав замилуівння красою природи, відпочинок душі ліричного героя, то зовсім інший олорит мають пейзажі зими.у природі для Василя Гренджі-Донського кожне явище – це зразок високої естетики, що формує красу, гармонію світу і душі. Своє світовідчуття моет передає щиро і проникливо , однак зимові пейзажі позбавлені весняної, літньої безпосередності, радості.

Ліричний герой віршів «Білі гори», «Верховина», «Звідси гори, звідти гори» зачарований красою, яка прийшла разом з зимою. Ці поезії глибоко емоційні, зворушливі. Поетичним словом митець створює живописну картину мінливої природи, у якій в гармонії кольору зливаюьтся гори, полонини.

В.Гренджа-Донський створив чудові картини зими. Око живописця помічає зміни кольорів, тонів, напівтонів, величність засніжених полонин.

На вершині-полонині

Біла шапка нині,

То сніжок вершок пудрує,

В нас поперш гостює.

Понад гори сонце світить,

Та воно не гріє,

Бо із півночі в долину

Зимний вітер віє.(Т.1.,с.51).

У поезії «Верховина» поет не малює деталізованого пейзажу, декілька зорових образів створють образ казкових вершин. Велич природи постає в нього через її естетичний вплив на людську душу:

Верховина, наче казка,

Ох, яка красуня!

Низ – вишивана запаска,

Гори – біла гуня.

Вітер холодом подує –

Щочкит їй пудрує,

Ще й калиною гірською

Личко їй малює.(Т.1., с.56).

Однак у більшості поезій зимового циклу виникає не лише меланхолічний настрій, а й сум, адже життя поета тісно пов'язане з динамікою людських почуттів. Митець рідко малює ідилічні пейзажні картини, бо на фоні заглом чуттєвої природи страшно бідують його земляки.

Замовкли полонини,

Трембіти в них нема,

Мерчанка, хуртовини

Пошле й сюди зима.

.................................

А кригу не зламати,

Холодна і тверда...

Не буде вже співати

Гучна гірська вода (Т.1.,с.251).

Картини зими дають матеріал для творення образів, побудованих на контрастах. Зима для багатих ласкава і добра, для бідних – гірши лихої мачухи(«Зима», «Святий вечір», «Бачив я сьогодні»). Упоезії «Зима» сувора природа стає своєрідним поетичним аналогом тяжкого життя бідняків. Лірична героїня немає можливості нагодувати власну дитину, адже в хаті немає навіть хліба. В поезії зима постає вже не казковою, а страшною:

Ото зима. Це не зима –

Панянка це пишна,

А придивиться до зими,

Яка ж вона страшна!(Т.1.,с.140)

«У поетичній моделі світу В.Гренджі-Донського,- зауважує дослідниця М.Козак,- особливе місце зацмає образ-символ гір. Поет відтворив психологію людини, вихідця з гір, яка все життя звертається до поетичного часопростору свого дитинства. Простеживши розвиток образної символіки гір, можна констатувати, що у сприйнятті автора вона амбівалентна. На одній домінанті поетичного хронотопу гори виступають як «симовл неволі, горя». На тлі часу, який немов би спинивс я, дається просторовий образ гір. Інша вісь – це спомини дитинства, висота людського духу, навіть ніцшеанський мотив життя на вершині гір».[20]

Гори, як улюблений топос, присутні у змалюванні всіх пір року. Вони завжди манять до себе. Ліричний герой поезії «Білі гори» захоплюється шпилями, однак сам не усвіомлює, де та «примана», що змушує його і літом, і зимою повертатися сюди:

Гори, білі гори, в вас уже сніги,

Хоч у долах сіють, оруть ще плуги

.......................................................

Що то за примана, що завжди мене

Літом і зимою тягне так мене.

О, тому, бо ваші шпилі і бруні

І зимою гарні, вічно чарівні.(Т.1.,с.231).

Гори заполонили весь простір, за яким довожиться спостерігати ліричному героєві, однак така просторова замкненість не гнітить його, навпаки, чарує і приносить душевн рівновагу:

Звідси гори, звідти гори

Попід гори звори,

Ще й потоки протікають

Піняться, співають(Т.1.,с.51).

Однак, поряд з поезіями, де виражене замилування гірським топосом, у поетичній творчості В.Гренджі-Донського багато і сумно-трагічних. У поезіях «Ой гори», «Пусті гори», «Колишуть гори...», «Вікном Хвороба зазира» символіка гір витримана у значенні «неволі, горя»: майже всуціль гори тут постають як замкнуте середовище, де зупунувс я час, а господарюють нужда і голод:

Ой високі гоори, як під вами сумно:

Зірниця не зійде, сонечко не блисне,

Бо під нашим небом чорна хмара висне,

Бо під нашим небом чорна хмара висне,

А щоб розійшлися, дочекати трудно (Т.1., с.6).

В поезії «Девлюсь на повінь, що прийшла» гори виступають як символ горя, адже по горах в кутах раби. Повінь сприймається не як стихійне лихо, яке наслала на людей природа, а як «сльози народу»:

Там далі гори, береги,

Тут самі долини: ровінь,

По горах в кутах ті раби,

Що наплакали повінь (Т.1., с.117)

Тргічними нотами сповнений вірш «Гори, білі гори». Гори вкриті не білим снігом, а сльозами, їх діамантами. Та найжахливіше є те, що гори вкриті могилами.

Гори білі, гори, блищучі брилянти,

Не сніг в вас білієсь, а сліз діаманти.

Скільки по вас гори крові покотилось

Не одно серденько по горах розбилось (Т.1.,с.117).

Нагнітання безвихідного настрою, відчаю, суму підкреслено в поезіях «Оці Карпати-наше горе», «Отсі нашігори». Топос поетової лірики - це стиснутий, замкнений простір, де гори заступили весь світ, кам'янистий, неродючий грунт – символ бідності селянина-хлібороба, котрий не може подолати такої замкненості. В.Гренджа-Донський акцептує увагу на іноземних поневолювачах, які відібрали і селян родючі грунти, змусивши їх переселитися далеко в кам'яні гори:

Отсі наші гори –

Мов якийсь котел,

Звідси не почути

Зойк нужденних сел.

Селянин голоден

Із біди опух...

Та дарма ридати –

Цілий світ оглух. (Т.1.,с.144).

Ліричний герой сприймає життя в горах як муку, як символ безпросвітності і горя. Таке ствердження звучить у першій строфі вірша «Оц Карпати – наше горе»:

Оці Карпати – наше горе,

Життя у горах – мука!

Вікном хороба зазирає,

У двері Голод стука (Т.1.,с.128)

Емойційна напруга переживання поетом оціального диха породжує гнівні інтонації. Заклики знищити горе, «воскреснути з духовної смерті», породжують звернення до символіки Апокаліпсису («Вихор душі»). Чорні хмари постають як символ безпросвітності:

Чорні хмари туманіють,

Чом не прилітають?

Чом ангели чистокрилі

В трубу не заграють? (Т.1.,с.6).

У поезії «Багата в нас земля» спостерігаємо помітну переакцентацію символу гір. Стиснутий, замкнений простір гір розширюється, перевтілюється у провісника Божого Слова, в духовний зближувач між небом і землею:

... Вже чути дивний глас,

Вже каже нам гора:

Проклятоє ярмо

Пора зломить, пора (Т.1.,с.205).

В.Гренджа-Донський сприймає космос, Бога через природу землі:

У мене Бог- це гори, ліс,

Фрагменти і дрібницб кожну

Збирають в цілість грандіозну,

Щоб їх з собою я поніс. (Т.1.,с.252)

Функціональна навантаженість образу гір не вичерується суворими реалістичними картинами народної недолі. Гори – це «рідна країна», «зелені полонини», «круті бережечки», світ дитинства, що вічно манить до себе.

Ліричний герой поезії «Колишуть гори долину...» вірить , що, розбивши гори ( в каміння), мешканці гірської лощини відродять свою ментальність, і це спричинить народження нового покоління:

Розбиймо гори ( в каміння)

Тоді се терпіння

Лява замете

І там розцвіте

Нове покоління (Т.1.,с.116).

Це трофи з модерним графічним малюнком, які час від часу помічаємо в ліриці Василя Гренджі-Донського.

Як відомо з біографії письменника, з 1939 року починається його еміграційне житття. Не дивно, що образ покинутого рідного краю зайняв центральне місце в поетичній творчості митця. Він приходить до нього в спогадах, снах, деталях («О гори,рідні, ох люблю я вас», «Моя ти рідна Верховино», «Сон»),

Верховина для митця асоціюєтся з «найкращоюквіткою землі». Вона постає для нього через образ рідних гір, яким нема рівних у світі; повітря з полонин, «звуки трембіти», «запахи рідної ялиці». («О гори рідні»):

І тут є гори – берег, ліс і бір,

Крізь далеч і словацькі гори сині,

Але нема на світі більше гір

Таких, як в Закарпатській Україні! (Т.1.,с.363).

Справді, Словаччина хоч і стала для поета другою Батьківщиною, однак ніколи не змогла заняти в серці В.Гренджі-Донського першорядного значення. Поет черпає силу в нерозривних духовних зв'язках з рідною землею. Він, залишаючись українцем, назавжди пов'язаним з Карпатами, любив свою землю, духовні скарби рідного краю. Йому духовно боляче звикати до інших гір, до інших просторів:

О. Гори рідні, ох, люблю я вас,

Так боляче до інших тут звикати,

Ще хоч раз, хоч на короткий час

Хотів бі в вас пожити, погуляти (Т.1.,с.363).

Чимраз чіткіше приходить до В.Гренджі-Донського усвідомлення, що розлука з рідним краєм довічна. Цей настрій стає домінантним у віршах «Чи ще побачу вас колись», «У темну ніч», «Хтозна», «Брате вітре» та інших. У ци поезях проступає прикметна для світовідчуття і художнього мислення творця ознака: душа людини і навколишній світ – органічна єдність, тому природа в цих вірщах одухотворена. Ліричний герой відчуває себе її часткою і звертаєтсья до неї, звіряючи свою тугу і печаль:

Буйний вітер на схід сонця віє,

Гомонить до мене, бо жаліє,

Бачить він, що я з печалі гину...

- Що відказуєш на верховину?

- Брате-вітре, в тебе дужа сила,

- Хоч цю пісню ти візьми на крила,

- Шелестом промов із шуварами :

«У думках він ще постійно з вами ...» (Т.1.,с.372).

Внутрішній стан поетової душі, зафіксований у названих віршах, зумовлений чимраз сильнішим відчуттям непереборної ностальгії за рідними просторами. Напруга душевного стану ліричного героя передано через прийом протиставлення: удома і на чужині, а також через образи-порівняння: «ніч така нудна-смутна, як світ на чужині», «на сфері мов лежить каміння», поет «стояв, прикований до скелі, мов бідолашний Прометей» та ін. Поетична експрессія згаданих творів досягається художньо виразним малюнком гами людських почуттів, викликаних болісною реакцією на все, що нагадує про Україну, Карпати. Гори були для поета невидимою притягальною силою.

М.Козак, досліджуючи пейзажну лірику В.Гренджі-Донського, звертає увагу на контекст функціонування образу-символу гір митця: «гори-неволя, гори-соціальне будування, гори-країна дитинства», «гори-вершина духу, гори-вартові мови, звичаїв, «гори-степи» як символ соборності України».

У поезіях патріотичної проблематики гори виступають найзахіднішою ланкою українських земель, доповнюючи степовий топос. За допомогою росторових тропів : «грунти-степи», «Говрела- рідний Монт» поет майстерно відтворював єдність українських земель.

В художньому світі поета помітні гори « першого плану» і «другого плану». Гори «першого плану» відтворені в реалістичному, правдоподобному руслі: це «пуста кам'на місцевість, що відокремлює гірських мешканців від усього світу, залишає їх насамоті з своїми проблемами. Тут не чути ніяких звуків, не світить сонце. Гори «другого плану» зображення – це відкритий, вільний простір, вкритий лісами, ріками, де щебечуть пташки, шумлять потічки і лунає пісня.

Не випадкво в поетичному мікрокосмі своїм словом митець творить пам'ятник рідному краєві, що постає в образі величавих гір. Ліричний герой зливається з змальованими краєвидами, уявно підіймається на вершини. Він пригнічується буйною стихією, позитивною енергією гір, які ніби кличуть до себе. «Природа-неня» слугує йому і лікарем, і духовним наставником(«Коли у мене в серці повно жалю»):

Коли у мене в серці повно жалю –

Тікаю в гори, у ліси мерщій,

Природу-неню завжди відшукаю,

Вона ж бо лікар і дорожник мій (Т.1.,с.314).

Названа поезія приваблює щирістю й емоційністю. В ній постає цілий світ житття ліричного героя, який обожнює сили природи, вірить у залежність від них.

Тонка, чутлива душа В.Гренджі-Донського вимагала відповідного художнього вираження вражень, а тому й малярські здібності були в арсеналі творення індивідуального поетичного світу черз гірські пейзажі.

У поезії «Моя пісня» постає образ ліричного героя-співця, сина Верховини, для якого Карпати є невичерпним джерелом творчого натхнення. У дусі романтичного художнього мислення голос митця то ідентифікується з дущею, серцем, підноситься над реальністю, то уподіблюється до витвору природи.

Моя мати – гора висока,

Де голос зашибався,

Де на мій голос попід скали

Десятий обізвався

..............................

Моя душа – громи блискучі

Що понад гори тягнуть,

А зі шпиля на шпиля Бескида

Аж до неба досягнуть (Т.1.,с.5).

Безпосередньо та щиро передає автор відчуття живодайної сили природи. У поезії проступає геопсихологічний аспект психічної структури ліричного героя. Його душа розкривається в рідному середовищі – серед гір, долин, лісів, потічків, ялиць. Ця душа, наповнена божественним даром творчості, що в свідомості митця є « скарбом народним», Він сприймає світ по своєму: «моя мати – гора висока», «моя душа – громи блискучі», «моє серце – градова буря», «моя душа – весняна повінь». Ліричний герой безповоротно вірить, і без хвилини сумніву твердить:

Глибоке море – скарб народний

Який в душі ховаю –

Аби мій нарід став великий

У своїм ріднім краю! (Т.1.,с.5).

Вражає глибина думок, оригінальність художніх засобів, самобутність мови. У поезії звучить ціла гама найсердечнших почуттів. Щирість вислову досягається завдяки риторично-емоційним звертанням, пестливих слів, синонімо-метаморфічних повторів та свіжих тропів.

«Поета зродила пісенна стихія,- вважає М.Козак, - легенди та перекази рідного краю, розкішна природа Карпатських полонин та грунтів. У процесі еволюції творчості В.Гренджі-Донського поруч із «відфольклорними» поезіями з'являються твори, в яких поет поступово відходить від імперсональності народної пісні, все більше зростає оригінальність його поетичного вислову. Якщо в своїх уподобаннях він загалом залишався близьки мдо фольклору, до пісенної образності, то жанрові форми, а з ними і стиль віршів видозмінюється, вдосконалюється».[21]

В. Гренджа-Донський виявив себе справжнім майстром пейзажів, серед яких головне місце займають описи гір. Митець захоплюється красою Карпат, де народився, пройшли його дитячі і юнацькі роки. Він не міг налюбуватися чарами лісу: вічнозеленими смереками, гладкими ялицями, співом птахів. Образи «милої Верховини», «синіх гір», мають в собі глибокий сакральний зміст. Саме у Карпатських горах, полонинах, лісах є той світ, у якому живе ліричний герой.

Розділ 1. Соціальна та патріотична лірика

Василя Гренджі-Донського

«Вставай народе, зривай кадани

Виріж тиранів, катів вбивай,

За наші сльози, за наші рани,

За наші муки – згинуть тирани,

Раби до бою, за любимий край...»

«Вставай народе»

Першим поетом на Закарпатті, лірика якого органічно виросла із стихії народної творчості, був В. Гренджа-Донський . Його збірки «Квіти з тереном»(1923) та «Золоті ключі»(1923), написані народною українською мовою, мали етапне значення для розвитку поезії краю.

«Прості, але щирі і переконливі слова В.Гренджі-Донського, - зазначаав Б.Романчук,- промовляли до серця народу й сприймалися як насіння, кинуте в урожайну землю. Поет заговорив до народу його же мовою і прмовив нею до серця й розуму, освідомлюючи його національно й духовно».[22]

У 1924 році вийшла з друку третя збірка – «Шляхом терновим», яка в історії закарпатської літератури також має особливе значення. Це пера книга місцевого автора, написана сучасною українською лдітературною мовою і видана загальноукраїнським фонетичним правописом.

Згадуючи ті часи, В.Гренджа-Донський писав: «Молодь її підхопила, привітала її залюбки, захоплювалася нею. Книжок українських земель на Закарпаття не допускали, українського друкованого слова було мало... Ця моя книжечка просто примусила, приневолила й газети політичних партій перейти на фонетику.» (Т.9,с.400-4001) 2.

Своє розуміння ролі мистецтва слова і пісні, ролі співця-поета у суспільстві В.Гренджа-Донський виклав у віршованих і прозованих творах для дітей.

У 1925 році виходить з друку збірка « Китиця ківток». Це була перша не Закарпатті книжка поезій для дітей, написана українською літературною мовою. Збірка вийшла в бібліотеці журналу «Пчілка». Вона продовжує соціально-патріотичну тематику. Поет розумів, що для виховання підростаючого покоління потрібна література, написана рідним словом.

Погляди В.Гренджи-Донського знайшли своє втілення і в творах для молоді. У поетичних творах він не раз звертається з напутніми словами до молоді, «бо де є молодь – там і перемога», бо якщо не батьки, то хоч їхні діти здобудуть те, защо боролися вони – правду, волю, рідну державність.

В.Гренджа-Донський постійно співробітничав у різних журналах, газетах, де друкував твори, кореспонденцію на тему навчанняі виховання дітей у початкових класах, боровся проти запровадження «чужої ови» до наших шкіл.

«Як не дивно, поки малдовідомим залишається художньо своєрідний доробок В.Гренджи-Донського для дітей та молоді у нас, на Закарпатті, де його ім'я несправедливо пфддавалося гострій критиці. Назріла проблема зібрати та віддрукувати його массовим тиражем, - впевнено заявляє Юрій Туряниця, - належно оцінити. Така праця була б вкрай корисною для любителів і фахівців дитячого красного письменництва, як і для дітей, батьків, учителів».[23]

У 1928 році вийшла з друку нова збірка митця – «Тернові квіти полонини». Вона вийшла у Державному видавництві України в Харкові і стає першою поетичною книжкою закарпатського автора, виданою за межами Закарпаття.

З цього приводу В.Барчан писав:«У віршах збірки спостерігаємо помітну еволюцію світогляду В.Гренджи-Донського. Його позиція поета-громадянина стає більш активною, наступальною. Про його переконання у можливості досягнення народом своєї заповітної мети свідчать прямі заклики до революційної боротьби. З'являється більш виразний образ вільної України, що надихає на боротьбу за визволення. У дусі неоромантичної поетики В.Гренджа-Донський поетизує відважних лицарів, патріотів-повстанців, революціонерів».[24]

У довоєнні роки виходить друком ще одна збірка Василя Гренджи-Донського « Тобі рідний краю»(1936). Однак критика біла невисокої думки про книжку, оскільки вірші були переспівами народних переказів, хоча в тодішньому поетичному доробку Гренджи-Донського було чимало творів, гідних хдругу у збірці.

У зв'язку з окупацією Закарпаття Угорщиною внаслідок розгрому Карпатської України навесні 1936 року відбулася кривава розправа з українськими патріотами. За гратами опинився і В.Гренджа-Донський. Час, проведений в угорській в'язниці та концтаборі, знайшов своє відображення і на творчому доробку поета. Написані поезії митець об'днав у рукописній збірці «В тюрмі»(1939), яка тепер видрукована в першому томі дванадцятитомного видання «Творів Василя Гренджи-Донського». Відомо, що поету вдалося нелегально перетнути кордон і оселитис в Братиславі. З 1939 по 1974 рік тривало його еміграційне життя. Але й живучи за межами Закарпаття, поет серцем завжди був із ріжним краєм.

У 40-50-х роках Василь Гренджа-Донський, живучи в еміграції, бів майже в повній ізоляції від українського середовища. Як пише Н.Ференц: «Недруги звинуватили його, що хоче вбити клин між словацьким і українським народами, орієнтує українську літературу не на Росію, а на захід, прагне сепарувати молодь. Ярлик буржуазного націоналіста відлучив його від літератури тоді, коли перебував у розквіті творчіх сил».[25]

Живучи за межами Закарпаття, серцем поет завжди був із рідним краєм. «...Поет-патріот,- пише В.Барчан,-був приречений на довговічну розлуку з Батьківщиною. Ця обставина обумовила тематичні обрії та загальне емоційне підгрунтя його лірики еміграційних літ(1939-1974)... Визначальним її мотивом стає мотив ностальгії. Він домінує у творах як громадського, так і інтимного плану».[26]

У багатогранній творчій спадщині Василя Гренджи-Донського визначне місце належить його ліриці. Лірика поета виросла на грунті тяжкого життя і боротьби українського народу за соціальні й національні права в першій половині ХХ століття, її породило подвижницьке життя художника слова. Патріотичне почуття – одне з найглибших людських почуттів – проймає всю творчість В.Гренджи-Донського. Поет розумів, що проливати сльози над недолею рідного краю – це «невелика послуга». Думи про важку долю рідного народу постійно тривожили поета. З великою художньою силою вони звучали у кожній збірці.

Уболівння за долю скривджених земляків відчувається уже в ранніх творах В.Гренджи-Донського.

У поезіях «Вихор душі», «Ой, гори», «Пусті гори» відтворено елегійний настрій екзистенційно самотнього ліричного героя. Він перейнятий якоюсь всезагальною тугою, відчуттям недолі свого народу.

Трагізм буття у поезії «Ой, гори» досягається завдяки прийому звертання до гір, закликом розбудити стихійні сили природи, які здатні знищувати горе людей:

Ой високі гори, заломітся з нами

Будьте нашим гробом, огні з ся кидайте,

Глибокі долини морьом заливайте,-

Або сині гори якось жити дайте

Най не засаджуєм береги хрестами (Т.1,с.6).

На думку митця, природна стихія здатна розбудити людей від «духовної смерті», адеж саме в ній автор вбачає причину горя народу:

Треба огньом бурі, тучі

Наше горе стерти –

Що ми встали і воскресли

З духовної смерті. (Т.1, с.6)

У поезіях «Моя пісня», «Вихор душі» спостерігаємо романтично узанальнені роздуми поета про народну недолю.У поезіїї «Русин» він конкретизує ліричний об'єкт і зосереджує увагу на екзистентній проблемі народу:

Ще го мати не родила

Під серцем носила

А вже руки пов'язала

Нечувана сила

Ще тільки що народився

Ще го не оділи

А вже йому над колисков

Кайдани дзвеніли (Т.й,с.10).

У поезії «Блудному синові» В.Гренджа-Донський розробляє відомий в літературі мотив блідного сина. Не раз оброблену майстрами слова історію блудного сина поет трансформує на національний грунт, актуалізуючи проблему духовності народу, його національної самосвідомості. Василь Гренджа-Донський вдається до поетики народопоетичної творчості – використовує коломийковий вірш, який легко дається для читання та запам'ятовування. У поезії, як і в українському фольклорі, та часто й літературі, саме мати перед війною дає настанову синові:

Ой не забудь рідне слово,

Що мати учила,

Коли тебе, любий синку,

На руках носила.

Знай, мій сину, що ти Русин,

Великого роду,

Батьки твої умирали

Затвою свободу... (Т.1, с.11).

Як бачимо, креативна модель загальнолюдського біблійного мотиву блудного сина у В.Гренджи-Донського набуває національно вираженої модифікації. Причини страждання народу поет вбачає у вилученні з його духовного поля генетично важливої інформаційно закодованої ланки – мови. Цей мотив розроблений Гренджею-Донським у дусі традицій романтизму західноєвропейських славян, у творчості чких боротьба за утвердження національної літератури та мови був однією з характерних, типових ознак.[27]

Майже в кожній поезії автор говорить про свій народ, і говорить з глибин свого серця. Тому ці прості за формою вірші промовляють до душі. Коли він закликає земляків пам'ятати , що вони належать до великого українського народу і що українська мова – їх рідна, поет сподівається, що його почують. У поезії «Люби рідну мову» він звертається до всіх земляків:

Люби рідну мову, миле русь ке слово,

Її не встидайся, за ню бийся в грудь,

За то рідне слово будь готов до сього

Та знай, що ти Русин, того не забудь.

Знай, що ти є сином великого роду,-

Його не цурайся, від нього учись,

Вітці твої знали вмерти за свободу,

Будь їм гідними сином, за волю борись (Т.1,с.10)

«Формування ментальності - це процес, і не все і ньому розвиваєтьс прямолінійно,- зазначає І. Сенько,- Однак ми можемо сказати з упевненістю: Василь Гренджа ніколи не зрікався русинства і материнської мови і до виходу у світ збірки «Квіти з терньом» та «Золоті ключі» самоідентифікував себе русином-українцем, узявши собі псевдонім Донський...»[28]

В.Гренджу-Донського гнітить тяжке соціальне становище краян, однак він е обмежується скаргами на злу долю, він бачув тих, що здатні вибороти долю. У його поезії з'являється образ пролетаря(«Пісня руських пролетарів»).

У вірші «Золоті ключі» автор виразно формує ідею національного та громадського самоусвідомлення. Він з любов'ю і ніжністю оспівує Срібну Землю, створює симовлічний образ золотих ключів, які заховані на дні Тиси, де їх ніхто не знайде, « поки з мраку не підійметься Свідомість народу». Таку відповідь дають русалки над Тисою повітрулям, які 500 років даремно шукають тих ключів від Срібної Землі:

Але ключів не здобути

Кине них у воду

Поки з мраку не підійметься

Свідомість народу... (Т.1,с.63).

У більшості поезій, написаних автором у 20-30-х роках ХХ століття простежується сумний і безнадійний настрій. У поезії «Скільки» ліричний герой висловлює совю тугу, вболівання за волею, але туга викликана не тільки невлаштованістю життя самого ліричного героя, скільки трагізмом народного буття, навколишньою реальністю:

Скільки я стаждаю,

Сльози утираю,

Що у тобі все так сумно,

Бідний ти мій краю!

Болю ж ти мій болю,

Дармо тебе гою,

Бо не знаю, коли скине

Мій народ неволю (Т.1,с.78).

Звучать нерадісні, зате щирі та безпосередні роздуми поета над долею земляків. У поезії «Ой не раз» Василь Гренджа-Донський вдається до констатацій існуючого стану стану речей:

Не раз ми голодували,

Не раз нас і били,

Не раз наші мертві трупи

На дорозі гнили (Т.1, с.75).

У поезії !Голос синів України» ліричний герой звертається до Бога. Він зневірився в справедливості світу і звертається до Бога не з покаянням, а скоріше з докорами Творцеві:

Коли ти правдивий, Боже – бач і плач!

А не смійся над нами,

Не кажуй катами

І не розпинай.

Спусти їм на –доли

Блискавки і громи,

Огнем їх пали.

Спусти синє море,

Хай волами зоре

Ридання терпінь (Т.1, с.118).

Тема нужденного життя верховинської бідноти, важкого дитинства , безпросвітного сирітства – одна з найболючіших тем у творчій спадщині поета. На трагічних нотах письменник сиконав вірші: «Гей прокрили чорні хмари», «Сиротинка», «Сирітка», «Бачив я сьогодні..», що подають картини бездольної нужди і зойку дітей-сиріт, селян-бідняків. Не раз плаче і ридає бідняцька дитина, недоїдає і недосипає, слаба і боса, із запалими, тухлими чорними, мов вуглики, очима. Та зойк селянської душі багатії не хочуть чути.

Гірку долю удови зображує В.Гренджа-Донський у поезії «Бачив я сьогодні..». Жахлива картина постає перед очима ліричного героя . Савши жертвою жахливих соціальних умов, жінка не в змозі прогодувати своїх дітей:

З голодом, з бідою

Вічна боротьба,

Хліба в них немає

Сьома вже доба (Т.1,с.139).

Поет глибоко і щиро півчуває долі жінки. Він дає можливість зримо уявити потррет ліричної героїні: «Жовта, як стеблинка, Висхла, як трава»,. Такі влучні порівняння підкреслюють всю гіркоту обставин:

Боса йшла по ручці –

Надворі – мороз,

Із грудей їй дише

Смерть-туберкульоз...

У творах на соціальну тему переважає сумно-трагічний настрій. Це сум не конкретної людини, а цілого народу.

З осудом звертається митець до багатіїв, адже таке розкішне житття вони отримують завдяки народу, який їх годує. Він звертається до них з проханням подивитися нарешті на бідування народу. Ліричний герой представляє реальні картини селянської нужди:

Я бачив хату, що давно

Не маж навіть солі,

І їх щоденне все добро

В нужденному россолі...

Ліричний герой зараховує і себе до цього народу, тому неприховано страждає, бо бачить злидні на Верховині:

Тягар життя зморив, здавив,

І гине ПідкарпаттяНарод на цвинтарі порив

Цю землю – край прокляття (Т.1,с.207),

В.Гренджа-Донський акцентує увагу на іноземних поневолювачах, які відібрали у селян родючі грунти, змусили їх переселитися у кам'яні гори, і, крім цього, нищать, вбивають корінне населення краю. У поезії «На покрови рано стріляли в народ» митець відображає трагічні події з метою вкарбування їх у народній пам'яті:

На Покрови рано

Прийшла повінь вод...

На Покрови рано

Стріляли в народ (Т.1,с.144),

Митець впевнений, що такі події обов'язково активізують історичну пам'ять, і тому помста наступних поколіннь є неминучою:

А виростуть діти

Убитих людей,

Пригадабть рани

Батьківських грудей.

Пірвуть всім тим в'язи,

Що дали приказ

Стріляти в народ (Т.1,с.145).

У поезії митець викриває державну тиранію. Вона виникає як реакція на реальну подію – придушення страйку в селі Арданово. Першопричину зла митець бачить у несправедливому суспільному устрої. Поет свідомо відокремив народ від держави як апарату насильства.

Василь Гренджа-Донський не дає жодного натяку, штриха, які б дали можливість зримо уявити портрет ліричного героя- народу, прикмети зовнішності. Отже, для поета зовсім не має значенння його нужденний вигляд Зате дуже багато вадить, хто він є, які ідеали сповідує, яке його морально-естетичне облччя, суспільна роль.

Ніби колючі тернини, застряли в душі ліричного героя злидні, нужда рідного народу. Образи терня, квітів з терням проходять крізь всю творчість митця. Терен у народній свідомості – симовл випробувань, приреченості, стійкості. Біблійний образ колючого терну трансформований автором відповідно до художнього задуму як терновий шлях до заповітної мети – української державності.

Сумно-трагічний настрій – основне емоційне тло віршів «Ніхто не бачить,як страждаєм..», «Смерть жебрака», «Не байдйже», «Ридання сопілки», «Гей покрили чорні хмари», «Ми нужденний хлібець їли».

У поезії «Смерть жебрака» В.Гренджа-Донський вимальовує емоційно насичену картину. Екзистенційний трагізм набуває найвищого рінвя. На снігу, серед скрипучого морозу знаходить свій останній притулок жебрак. Автор неодноразово хоче продемонструвати своє позитивне ставлннЯ до цієї людини, вживаючи пестливі слова – старенький, хлібчик, пеньок. Житття неодноразово будо до нього несправедливе, змушуючи щодня простягати руку, щоб вимолити шматок хліба:

Ще вчора руку наставляв

У дверях на порозі,

Втомився, сів і задрімав

На лютому морозі.

З пенька звалився, бідний дід,

Вже до життя безсилий,

Покинув цей поганий світ,

Такий несправедливий. (Т.1,с.327).

Однак В.Гренджа-Донський розширює межі трагічного, екзистенційного світу до рамок загальнолюдського.ю що є ознакою неоромантичної поетики. Глибину народних бід митець передає вже через сприйняття не звичайних людей, а самого Ісуса Христа («На березі пустому»):

На березі пустому-

Ні жнив, ні сінокос,

На хресті кам'яному

Заплакав сам Христос. (Т.1,с.143).

Оригінальними є поезії В.Гренджи-Донського про героїв-патріотів, які борються за правду і волю, за кращу долю Закарпаття. Це гостровикривальні вірші, політично загострені, заклично-бойові. «Велике слово: Воля», «Водні в нас на розстріл, в другі на муки», «Іде син на війночку», «Пісня молоді», «Блудному синові», Поет віддає свою величаво-закличну ліру тим, кому вкрай потрібне слово розради і підтримки, шани і любові. Це мужні, стійкі характером люди, справжні герої – усе віддають людям, рідному краю, протоптуючи йому шлях до волі.

Події 1918-1919 років вселяли віру в перемогу, родемонстрували стремління народу – те,що намагався розбудити своїм словом письменник. «Улюбленою моєю темою, - писав митець у 1935 р.,- є героїчна доба 1918-1919 рр., і я завжди туди повертаюся, щоб на моїй скромній бандурі співати святий бунт і черпати сили далі... Моїм єдиним і найсвятішим завданням є цілою силою українізувати й то чим скоріш, поки нам ще шиї не викрутили» (Т.9,с.130).

У поезіях «Бій під Сиготом» та «У Сиготі» В.Гренджа-Донський в неоромантичному руслі поетизує боротьбу закарпатських русинів , які вступили в бій під Сиготом з румунськими королівськими військами. Митець створив героїчно піднесену картину нерівного змагання у поезії «Бій під Сиготом»:

На полю широкім йде бійка завзята,

Тече кров рікою, спекла людська кров,

Долину прокляту кровцею заллято,

В Сиготі чекали нашу хоругов (Т.1,с.113).

Віра в довгоочікувану волю примножувала сили двох сотень воїнів незважаючи на те, що вроже військо було в десятки разів більше. Незважаючи на трагічність фіналу, поет вірить, що такі уроки історії для народу не минуть марно:

Наш народ в неволі! Приймає страждання,

Зазнає він ніколи не думаних мук,

Невільні чекають святий день повстання,

Щоб пута, кайдани спали з їхніх рук (Т.1,с.113).

Поступово позиція поета-громадянина стає більш активною, наступальною. Загострено емоційне, романтичне світобачення, характерне для художнього мислення В.Гренджи-Донського веде до створення образів особливо піднесених. Поет переконаний у можливості досягнення народом своєї заповітної мети. Про це свідчать прям ізаклики до революційної боротьби. Він утверджує безсмертя тих. Хто віддав своє життя боротьбі за свободу і щасті народу. У дусі неоромантичної поетики письменние поетизує відвагу патріотів-повстанців, революціонерів.

Уся подальша творчість поета присвячена боротьбі за національне самоусвідомлення народу, його соціальне й національно-культурне визволення. Поет бачить причини тяжкого життя народу не тільки в соціальній несправедливості, але і в національному гнобленні. Однак Василь Гренджа-Донський не зневіряється у своїх земляках, він вірить у світле майбутне краю, але впевнений, що для досягнення мети треба пройти довгий і тернистий шлях.

«Революція 1848-1849 рр. І боротьба закарпатоукраїнського народу, - пише Ю.Балега,- за своє визволення від угорсьуих поневолювачів і збереження національної самобутності сприяла появі Духновича, а революція 1918-1919 рр. і боротьба за соціальне і національне визволення та возз'єднання Закарпаття з своєюматір'ю ... Гренджу-Донського ... обидва послідовно боролися за рідну мову і культуру ... проти чехізації та русифікацції».[29]

Високи йреволюційни й пафос віршів свідчить про соціальнц зрілість поета, саме в такий спосіб митець хоче домогтися для Батьківщини світлого майбутнього.

Читачів полонили пристрасні слова поета на захист народних прав, його палкі заклики до земляків у вірші « Не запродайте рідний край!»:

Ми волю вигризли бідою,

Скажіть, будь-ласка, де вона...?

Остались далі ми рабами

Свободи справді ще нема!

Гей,гей народе мій бездольний,

А доки спатимеш, вставай!

Будучність зве,потомки кличуть:

«Не запродайте рідний край!» (Т.1,с.177).

Цим віршем В.Гренджа-Донський придбав собі в чеської влади таку славу, що йому заборонили публічно виступати з бунтарськими творами.

Поет захоплюється картинами революційної боротьби 1918-1919 років, коли народ із зброєю в руках дав відсіч румунським королівським військам. З їдким сарказмом говорить про приєднання Закарпаття до Чехословаччини («Два брати») і всю надію покладає на революційну боротьбу («Коліть,стріляйте»):

Багнетів ми не боїмося,

Жандарми – вонина не страх,

За нашу волю, за рідний край,

Пірвем кайдани на руках,

Пірвем, щоб скути з них шаблі (Т.1,с. ).

«Василь Гренджа-Донський,- пише О.Мишанич,- не відривав національні моменти від соціального, вони були в нього тісно взаємопов'язані. Та водночас він є поетом національно-визвольної борот ьби, свідомо віддає перевагу національним пріориттам, бо соціальне визволення немислиме без національного, без своєї держави.»[30]

Поет заговорив пристрасним, сердитим словом бунтаря, який не тільки сам бунтує проти неволі й несправедливості, але й закликає народ до боротьби:

Вставай народе, зривай кайдани,

Виріж тиранів, катів убивай,

За наші сльози, за наші рани,

За наші муки згинуть тирани

Раби, до бою, за любимий край! (Т.1,с.112).

«Відчутна емоційна пристрасність, енергія пориву, запалу, наступальності. У цих рядках палає активне фаустівське полум'я, - зазначає В.Барчан,- що є ознакою поетики неоромантизму... поезія Гренджи-Донського набирає тираноборчого пафосу. Гарячі свіжі події 1918-1919 років вселили в письменника віру в пермогу, продемонстрували народну свідомість і його стремління – те, що прагнув розбудити своїм словом поет»[31].

В той час ситуація на Закарпатті була важкою. Хоч формально визнавалися автономія, однак навіть сама назва «Карпатська» або «Закарпатська Україна» заборонялася урядом. На противагу живому українському народному рухові підтримувалося всяке «русинство». Виступи в пресі про ідею соборності українських земель були заборонені. Тому не диво, що чеська влада називала Василя Гренджи-Донського «русинським бунтарем», конфіскувала його вірші в газетах та журналах, а за вірш «Розділи Україну поміж ворогів» засудили на три місяці тюрми:

Україну розділили

Поміж ворогів,

Але вона встане, встане,

Бо народ живе!

Вже не довгий час страждання –

Й воля оживе! (Т.1,с. ),

Важливою прикметою естетичного ідеалу В.Гренджи-Донського є його суспільний характер, що передбачає динаміку стосунків суспільства і особи. Тому зміни, які відбуваються в особі і середовищі, не можуть не торкатися його. Життєва правда – один з головних естетичних принципів письменника.

«Ліричний герой поезії «Вставай, пригноблений народе» занепокоєний становищем свого народу. Він мріє про скасування панського ярма, знущання над народом. Він стимулює громадську свідомість народу і звертається до своїх земляків з заликами:

Вставай, пригноблений народе,

З летаргій вставай!

Пора велика вже приходить,

Воскресне Рідний Край.

Лишаймо ми тепер роботу,

У бій рушати час!

У пропасть поженем цю псоту,

Що й досі гнобить нас (Т.1,с.177).

У поезії злилися особисті болі й настрої з горем народу. Ця поезія,як і вся творчість письменника, - яскраве свідченя титанічного духу В.Гренджи-Донського. Революційні події збудили могутній порив у серці поета. Адже, де б не був митець, він серцем і думкаи завжди з Україною, Закарпаттям. Страждав і мучився разом з її пригнобленим народом. Ця любов була глибоко інтимним почуттям, вилилася в задушевних звертаннях.

Усі поезії цього періоду перейняті тираноборчим пафосом, сповнені ненавистю дочужинців-окупантів, які сплюндрували і далф руйнують Закарпатя. У поезії «Ударив з неба грім ...» крім зображення народного горя звучить уже й віра в краще майбутнє:

Ударив з неба грім огнем,

Невільним стало ясно:

Нам без царя жить, без тюрем

На волі, в злагоді, красно.

Неволя клята, скаменись!

Ми в тобі й нині гинем,

Кайдани з рук нам не знялись,

Доки їх самі не скинем (Т.1,с. ).

Ліричний герой поезії «Частюремні грати розбивати» також впевнений: «Нам ніхто не зірве пута, Їх порвати мусимо самі». Він закликає стати на барикади і самостійно домогтися волі і своїх прав. Пристрасний патріотичний порив поета досягає самовираження в закликах, звертаннях до краян:

Час тюремні грати рвати!

Час валити клятії тюрми,

Вільну пісню вільно заспівати,

Бути врешті вільними людьми!

..........................................

Ми сини двадцятого століття,

Ми сини великої пори,

Ми повинні ренесансу віття

Устромить на рідні прапори (Т.1, с.173).

Стверджуючи, що житття – неминуча боротьба, поет закликає людей віддати всі сили «докі не здобудем волю і для нас». Поезії пройняті революційним пафосом, вірою в перемогу. З особливою силою революційний оптимізм висловив Василь Гренджа-Донський у поезіях «Розбудимо Закарпаття», «Де причина бід», «Вставай, пригноблений народе». Усвідомлюючи, що торжество гнобителів тимчасове, поет вірить у перемогу добра, адже в народі ще не всі обличчя обвіяні страхом

Ліричний герой поезії «Розбудимо Закарпаття» свято вірить, що шлях, який він обрав, правильний, і він з побратимами зможе розбудити рідний край зі сну:

Йдемо шляхом розуму, завзяття,

Залізним кроком ми вперед ідем,

Зі сну розбудим наше Закарпаття

І віковічні пута ми пірвем! (Т.1,с.188).

Поет готовий «здавити» всіх тих, хто буде заважати на шляху до «сонця правди». Народ, людина – ось той стержень, навколо обертаеться думка поета. Адже народ пробуджується встає з колін, все більше проймається усвідомленням національної гідності, яку впродовж століть ніби вирізували з нього. Ліричний герой вважає себе сином «великого народу» і не зійде з «дороги боротьби» до перемоги, тобто довгоочікуваної свободи:

В гидгкій війні, кривавій завірюсі

Нас освідомив революцій час,

Ми криця сталь, ми бунтівничі руки,

Докі не здобудем волю і для нас.

Ми є сини великого народу,

Та плем'я це гірське – ще вс раби,

І докі йому не принесем свободу –

Не зійдемо з дороги боротьби (Т.1,с.188).

Поезії революційного циклу побудовані на антитезі : справжні герої протистоять псевдопатріотам, гуманні дії борців за свободу – нелюдським злочинам їх катів. У короткій ліричній поезії немає місця для просторових роз'яснень, а тому особливої ваги набирає багатоплановвість поетичного образу, його емоційна енергія, викликана необхідністю сказати багато і стисло, зумовлена значимістю думки, загостреним сприйняттям подій. Гнів, обурення прориваються через полемічно змодельовані тези.

Ліричний герой поезії «Моїй донечці» благає прищеплювати ненависть до тиранів, катів з колиски, так само, к і любов до рідного краю. Вважає, що це дуже важливо для того, щоб у майбутньому формувалися цілісні особистості:

А зродиш ти дочок, синів,

Вщепи до них від колиски,

Ненавість до деспотів, тиранів,

Сто раз проклятих ворогів.

Про Хуст ти їм оповідай,

Оповідай про «Карсне поле»,

Навчай любити Рідний Край,

Ту мозолисту Україну,

Житття за неї положить,

За неї битись до загину ... (Т.1,с.349-350).

Цілеспрямованість у майбутнє характеризує цю поезію,це – головний її пафос. Як синтез усього ходу суджень, логіки переживання, випливає кінцевий висновок, в якому віддзеркалюється птаріоотична сутність письменника.

«Із переживанн болісної муки від катівської наруги, фізичного відчуття просторового обмеження іморального тиску пов'язується в ліриці митця топос свободи, -пише В. Барчан,- Поет утверджує її як об'єктивну екзистенціальну реальність, простежує в історичному бутті нації через образи-символи вільнолюбства – запорізьких козаків, Байди, Гонти, Залізняка... Свобода для Гренджи-Донського – категорія вічна, властива як фізичному тілу, так і душі»[32]

У поезіях «Славою заблиснеш, Україно», «Пождіть,пождіть», митець утверджує думку, що воля, свобода, яка так потрібна дочкам і синам Закарпаття, вже не за горами.

Славою засяєш, Україно,

Бо надходить історичний час,

Підіймеш ти немічну дитину

До грудей своїх пригорнеш нас (Т.1, с.44).

У поезії «Пождіть, пождіть» митець закликає «пождати» волю, оскільки впевний, що «прийде свята хвилина»:

Пождіть,пождіть, ще ми колись

Тут відіграєм ролю,

В останній бій ми станем всі,

Мечем здобудем волю.

...........................................

І щезнуть наші вороги,

Як станем серед поля...

Пождіть, пождіть, брати мої,

Вже недалеко воля! (Т.1, с.208).

«...Окупація Карпатської України мадярами ... поставила крапку на всьому житті Закарпаття. Вона внесла трагедію в життя всіх закарпатців»[33], -писав поет.

Силою обставин другу половину житття Василь Гренджа-Донський провів у столиці Словаччини Братислави, донак за 35 років вона не могла і не стала йому справжньою батьківщиною. Проживаючи за межами Батьківщини, митець не перестає працювати. Навпаки, це був час невтомної тровчої праці, за словами митця, у його творчому доробку з'явилося «не два тому рукописів». Він віршує і украйнською і угорською. Лірика займає вагоме місце у творчості поета словацького періоду. Вірші «Прощай, Рідний Краю», «Утікачем у горах», «В світ заочі» та ін., написані поетом у 1939 році, засвідчують тугу, біль ліричного героя поета через вимушену розлуку автора з рідним краєм.

Ліричний герой поезії «В світі заочі» намагається втекти від смерті, якою загрожує окупант. Та прощання з «краєм» і «рідним» приносить йому невгамовний душевний біль. І хоч залишає в рідному краї своє серце, однак «свою перо бере з собою на чужину», що свідчить про його небажання підкоритися окупантам:

В світ за очі іду... Куди-не знаю,

Топлюся і ловлюся за стебло,

Та серце, краю мій, тобі лишаю,

З собою лиш беру своє перу (Т.1,с.332).

Проживаючи в Словаччині Василь Гренджа-Донський пише: «До вас, земляки, моє слово: тримайтеся Рідної Землі, наче дитина мені. Ой, не знаєте ви, який гіркий, хліб приходиться їсти нещасному скитальцеві – хоч би він був і так званим «повноправним громадянином, як ось я... Скільки то наших братів пропало, розтратилося в чужому морі! Безхребетні залишили рідну мову, поженилися з чужинками, «втікають від свого імені, від соєї національності, ховаються наче щури, щоб не дай Боже, хтось не довідався, що він українець. Я тримався і тримаюся іншого принципу: не цурався свого!» (Т.10,с.219).

Василь Гренджа-Донський в еміграції постійно жив долею свого поневоленогонароду, милої України, працював для її культури. І Словаччині він розгорнув культосвітню роботу по усвідомленню національної принадледності пряшівських українців, також пише підручники для шкіл з українською мовою навчання.

Він з неприхованою цікавістю і болем спостерігає за подіями, які відбувалися в Закарпатті. Мотиви, які звучали в ліриці поета, не відходять на другий план і в еміграційному житті митця.

Покинутий край приходить до нього в снах, спогадах, картинках(«О гори рідні, Ох люблю я вас», «Моя ти рідна Верховина», «Я знав одну пісню»). Та поет любив свою землю і в радості, і в печалі:

А я ж вогонь патріотизму

Усім-усюди розсівав

За Батьківщину, за дідизну,

На срібних струнах вигравав (Т.1, с. ).

Ліричний герой поезії «Моя Карпатська Україна» відчуває надзвичайно глибоку провину перед краєм, Батьківщиною за те, що не зміг відстояти і захистити. Знову і знову повертається в його спогади трагедія Карпатської України:

А ми розбіглись, розтеклись

Із того пекла в дальший світ,

А в тебе рани розрослися,

Зазнала ти сваволю,гніт. (Т.1, с.362).

Поет був зобов'язаний Словаччині своєю фізичною волею, та він стає невільником руху, як і інші поети – емігранти, зокрема Е.Маланюк, Т.Осьмачка. Наскрізною проблемою еміграційного періоду стаєпроблема «поет-емігрант і Рідний край». У поезії «Моя Карпатська Україно» поем зізнається, що Вітчизна є найголовнішим джерелом його творчого потенціалу і злету:

Мені без тебе жити годі,

Я лиш тобі одній співав,

Живу жумками у народі,

Якому серце я віддав. (Т.1, с.362).

Про могутню силу жудожнього слова говорили Шевченко і Франка, Леся Українка і Коцюбинський. Про нерозривний зв'язок літератури з життям, про служіння митців слова народові писали Тичина, Рильський. Поезія несе радість і щастя, прикрашає життя людям, вона разюча зброя в боротьбі з ворогами.

Єдність поета зі своїм народом засвідчує поету вірші «Сопільник»(«За наказом грати я не вмію»). Ліричний герой твору здатен грати, творити тільки те, що йде з душі, і ніякі «скажуть і звелять» його не лякають:

За наказом грати я не вмію

І не булу вміти, знайти ви!

Звуки з гори прямо в серце сію,

Не була б то пісня із душі.

Граю те, що хочу і що знаю,

А не те, що скажуть і звелять,

Радше я сопілку порубаю,

Хай пісні із неї не дзвенять (Т.1,с.296).

Василь Гренджа-Донський у поезії «Зламане перо» прирівнює слово до зброї:

Перо гостріше шаблі – а це знають

Усі тирани, да б ми не булди,

Й тому не руки пута накладають

На тії руки, пера що взяли (Т.1, с.406.)

Ліричний герой прирівнюєж заборону писати з найбільшими фізичними вадами, з якими неможливо жити. Слово, дане йому в оборону рідної нені, неможливо забрати, бо «може серце тріскують де-небудь». Він знаходить варіанти найбільш підходящих і промовистих порівнянь поетові, якому «перо зламати»:

..............

Це так, немовби язика утяти,

Це мов скрипаль без правої руки.

Це так, немов підстрелений птах-лебідь,

Він так хоч ще і дихає й живе

Та може серце тріснути де-небудь

На озері він більш не попливе (Т.1, с.405).

Сам поет зазначає : «Любив своє рідне, найкраще, найдорожче на світі!... Правда, за своє треба терпіти, страждати, зносити зневагу, часом погоди, пониження і глум. Ця боротьба коштує нервів, труду, здоров'я, треба надзвичайно велику дозу національної свідомості, витривалості, лдюбові до свого рідного, щоб мати стільки сил утриматись і не застрігати в пропасті національної загибелі. І тому так мало зістажться тих, ким вони є: «українцями». (Т.10,с.220).

У словаччині його зараховували то до комуністів, то до «буржуазних націоналістів». Його творчість і справді була спрямована проти окупаційної влади на його рідному Закарпатті, - слушно зазначає М.Мушинка,- а такою було і чехо-словацька влада, хоч вона була далеко демократичніша, ніж колишня угорська»[34].

У поезіях того часу спостерігаємо мотив Вавілонського полону, долю поета-емігранта митець асоціює з долею невільника. Тут навіть «тріска б'є», тут «немов у наймах сиротині». Душа ліричного героя переповнена смутком і печаллю, домінує трагічний настрій. Він сумнівається в потребі свого власного існування, фдже в неволі «перо в іржі лежить». («Ой важко жити на чужині»):

Воно нікому не потрібне,

Немов ганчірка на смітті,

На клинку висить арфа срібна,

Порвались струни золоті! (Т.1,с.369),

Голос нескореного і незламного борця особливо помітний у поезіях «В моїй душі самі конфлікти», «Мене не зломиш, клята доле», та ін:

Ще і в найбільшому нещасті

У мене шапка набакир,

І не пропаду я у вир,

І ласки, милості не прошу,

Навколішки я не паду

І звисока чоло я ношу,

Іне молюся – а кляну (Т.1, с.396).

Для поета-стоїка визначальними рисами характеру є почуття національної самосвідомості та власної гідності, витривалості, любові до свого рідного.

Ліричной герой поезії «Елегія осені» вже став мудрим філософом, який вірить, що мине «ця Голгофа»:

Пройшов і гнів душі моїй,

Забув погане і лукаве,

Нв світські клевети і бруд

Дивлюсь очима філософа,

Колисьвони мене знайдуть!

Колись мине і ця Голгофа! (Т.1,с.424).

Така розважливість поета-філософа звучитьі в завершальній строфі поезії:

І буде соромно для тих,

(нехай вони вже і померли),

На мене що взяли патик,

Що в мене чобіт свій обтерли (Т.1,с.425).

Така філософічність ліричного героя не зменшує його національної свідомості, він оперує достатньою силою, щоб «не застрягти в пропасті національної загибелі».

Василь Гренджа-Донський не описує свої почуття, а пше почуттями, як поети-експрессіоністи. У поезії «Хтозна» виражена експрессія стану душі, коли їй дуже важко:

На сердці лежить тверде каміння

І п із нього соки галапас,

У вухах дзвонить вовче скавуління,

Вогонь надії й пориву погас...

Ішов, та не дійшов я у Парнас ...

А сам я кликав і грозу, і бурі,

Ув урагані з вітром я пішов,

Вони порвали струни на бандурі

І потекла із них із серця кров,

З моєго серця кров (Т.1,с.373).

«У типово експресіониститчному дусі поет вдається до перенесення стану людської душі на предмети і явища, створюючи якісь парадоксальні картини, щоб якнайповніше його зматеріалізувати.

Муки душі, які не можна було вгамувати роздумом і які демонстрували повну всевладність над фізичним тілом, активізували в художній свідомості митця сюрреалістичні прийоми. Сюреалісти сприймали психоаналітичну теорію Фрейда, який у сновидіннях вбачав істинний шлях до пізнаня «природної сутності» особистості. Сон, маячіння буля для них способами проникнути у підсвідоме. Саме до цього прийому вдається Гренджа-Донський у вірші «В гарячці», щоб розкрити невидиму назовні внутрішню і найглибшу сутність «речі в собі»[35]:

І ніби сплю,і ніби ні,

І ніби снитьс це мені:

Помер я тут, на чужині,

Для менне вже й труну купили,

І чую, як гвіздки забили

І як в могилу опустили....

І я кричу :- В чужій землі

Не хочу я лежати, ні!

Бо сумно ту мені самому,

Нехай лежу серед своїх.

Везіть мене мерщій додому!-

«Ха-ха... додому?!» - чути сміх,

«Сто інших-так!Тебе-то ні!

Живим нас бив ти у броні

І битимеш нас із могили...

Від тебе путь відгородили... (Т.1,с.373).

У вірші «Сон» теж простежуються елемети експресіоністської поетики, поет пише почуттям.

Духовним наставником Василя Гренджі-Донського був геніальний український поет Тарас Шевченко. У вірші «Великий наш Тарас» (до 150-річчя з дня народження) Гренджа-Донський висловлює вдячність землі, яка породила такого вірного і нескоренного сина, та бажання птахом полетіти і приєднатися до національного свята – відзначення 150-річного ювілею Кобзаря. Він мріє пройти тими тернистими шляхами, де ходив Тарас.

«У багатьох творах Василя Гренджі-Донського,- зауважує Н.Ференц,- виразно звучать шевченківські мотиви, у них помітні ремінісенції з його відомих творів ... глибоко розумів історичну роль Шевченка у відродженні української нації, відчував себе його духовним спадкоємцем.»[36]

Поет у досить простій словесній формі висловив щирі захоплення, почуття, наміри:

Обцілував би скрізь я землю ту,

Що генія для нас усіх зростила,

Якго в борні за Волю за святу

Не подолала жодна темна сила...

Летів би тихий по його слідах

Я від народження по домовину,

Пройшовби я важкий, тернистий шлях

Яким будив він сплячу Україну.

Епоха! Епоха ціла він для нас,

Великий наш Тарас! (Т.1,с.429),

Живучи за межами Закарпаття, серцем він завжди був із рідним краєм. Та ще довгі роки не вдалося йому побачити розкішні пречудові гори. Порбувати на землі Тараса судилося лише в 1989 році, коли він у складі делегації відвідаав Київ під час декади чехословацької культури.

Аж у серпні 1970 року сповнилася найзаповітніша мрія – ступити ногою на рідну землю. Відвідав він своє рідне село і околиці, й нарешті міг «поклонитися рідним полонинам» особисто. Зі сльозами на очах вдивлявся він у кожне перетворення рідного краю, ходив старовинним Ужгородом, Мукачевом, і не міг впізнати тих вулиць, на яких залишив частину своєї молодості.

Гнів і ненависть, ніжністьі ліричність, філософська заглибленість у проблеми життя і смерті своїх земляків, наступальна сила слова – ознака творчості В. Гренджі-Донського всіх періодів. Загострене емоційне, романтичне світобачення, характерне для художнього мислення письменника, веде до створення образів особливо піднесених. Патріотичне почуття прймає всю творчість митця.

Уболівання за долю скривджених земляків, роздуми поета про народну неволю призводять до того, що позиція поета-громадянина стає активною, наступальною. У дусі неоромантичної поетики письменник поетизхує відвагу патріотів-повстанців, революціонерів. Іся його творчість присвячена боротьбі за національне самоусвідомлення народу, його соцальне й національно-культурне визволення. Віра в світле майбутнє краю крокує з поетом від поезії до поезії.

Як на мене, вдало сказав В.Поп: «Краяни з вдячністю згадують слово славного сина. Він повернувся, оживаюци у свідомості нових поколінь, на рідну землю, яку благовірно любив і для духовної честі якої багато зробив, віддавши їй усе своє життя»[37]

________________________________

[1] Мишанич О.В. Карпати нас не розлучать: Літературно-критичні статті і дослідження.–Ужгород: «Срібна Земля», 1993. – С. 38.

[2] Романенчук Б. Василь Гренджа-Донський. Твори: В 12 т. – Т.1. – С. 14.

[3] Пачовський В. «Квіти з терням». Вступ. Переднє слово. – 1923. – С. 8.

[4] Гренджа-Донська З. «Ми є лишень короткі епізоди…»: Життя і творчість Василя Гренджі-Донського. – Ужгород: «Срібна Земля», 1993. – С.24.

[5] Заєць Г. Співець полонин // Літературна Україна. – 1969. – 30 вересня. – Ч. 78. – С.2.

[6] Волошин А. Моя Карпатська Україно: Поетична антологія. – Ужгород: МП «Бокар», 1992. - С. 152.

[7] Гренджа-Донська З. «Ми є лишень короткі епізоди…»: Життя і творчість Василя Гренджі-Донського. – Ужгород: «Срібна земля», 1993. – С. 58.

[8] Мольнар. М. Зустрічі культур = Stretnutie Kultur: З чех.- укр. взаємовідносин.- Братіслава; Пряшев: Пед. вид-во, 1980.

[9] Мольнар М. Над вибраним з поетичного доробку Василя Гренджі-Донського // Василь Гренджа-Донський. «Місячні груші». – Пряшев, 1969. За Вегеш М.М., Горват Л. В. Громадсько-політична і культурно-освітня діяльність Василя Гренджі-Донського / 1897-1974/ Ужгород. – 2000.

[10] Муршинка М. Що не забуло серце // Новини Закарпаття – 1997. – 7 серпня.

[11] Вегеш М. М., Горват Л. В. Громадсько-політична і культурно-освітня діяльність Василя Гренджі-Донського / 1897-1974/ Ужгород. – 2000. – С. 101.

[12] Ференц Н. Син Срібної Землі // Закарпатська Правда. – 1992. – 23 квітня.

[13] Вегеш М. М., Туряниця В. В. У вінок шани і визнання. – Ужгород. – 1995. – С. 30.

[14] Барчан В. В. поетична творчість Василя Гренджі-Донського: Навчальний посібник / Передмова Б. М. Качура. – Ужгород.: Ліра. – 2004, - С.89.

[15] Козак М. Фольклорні мотиви поезії Василя Гренджі-Донського // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Зб наукових праць. Вип.З. – Ужгород,2000.-С.311

[16] Літературознавчій словник – довідник // Р.Т. Гроліян, Ю.Г. Ковалів та ін.-К:Ц. «Академія»;1997. – с.

[17] Туряниця Ю. Художня своєрідність творів Василя Гренджі-Донського для дітей // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія філологія.-2002.-Вип.6.-с.117.

[18] Барчан В.В. Поетична творчість Василя Гренджі-Донського; навчальний посібник Передмова Б.М. Качура – Ужгород: Карпати. – 2004.- с.47.

[19] Козак М. Пейзажна лірика Василя Гренджі-Донского // ,Наковий вісник Ужгородського національного університету. Серія філологія.-2003.-вип.8.-с.89.

[20] Козак М. Пейзажна лірика Василя Гренджі-Донского // ,Наковий вісник Ужгородського національного університету. Серія філологія.-2003.-вип.8.-с.89.

[21] Козак М. Фольклорні мотиви поезії Василя Гренджі-Донського // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Зб наукових праць. Вип.З. – Ужгород,2000.-С.315

[22] Романчук Б. Василь Гренджа-Донський(23.4.1897-25.11.1974). Твори Василя Гренджі-Донського.-Т.1.-с.1.

2 Гренджа-Донський В. Твори Василя Гренджі-Донського.-в 12 т.-Вашингтон-1981-Т.1.-с.5. Далі посилання на це видання з вказівкою тома й сторінки подається в тексті.

[23] Туряниця Ю. Художня своєріджність творів Василя Генджі-Донського для дітей // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія філологія.-2002.-№6.-с.117.

[24] Барчан В.В. Поетична творчість В. Гренджі-Донського. Навчальний посібник. / Передмова Б.М.Качура.-Ужгород, Карпати.-2004.-с.42.

[25] Ференц Н.С. Поезії і поети Закарпаття: Літературно-критичні статті.-Ужгород:Мистецька лінія,2003.-с.49.

[26] Барчан В. Мотив ностальгії в еміграційній ліриці Василя Гренджи-Донського //Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія філологія.-2000.- Вип.6.-с.86.

[27] В.Барчан. Українська поезія Закарпаття ХХ століття //Науковий збірник.-Ужгород:Ліра, 2004.- с.52.

[28] Сенько І. Формування етнічної ментальності Василя Гренджи-Донського // Сенько І. Ментальність русинів-українців.-1996.-с.94.

[29] Балега Ю. Традиції О.Духновича в творчості В.Гренджи-Донського// Тези доповідей 47-ї підсумкової наукової конференції професорсько-викладацького складу Ужгородського державного університету ( секція філологічних наук), Ужгород,1993.-с.6.

[30] Мишанич О.В. Повернення.- «-е вид. Перероб. І доп. – К.:АТ «Обереги», 1997.-с.153.

[31] Барчан В.В. Поетична творчість В. Гренджі-Донського. Навчальний посібник. / Передмова Б.М.Качура.-Ужгород, Карпати.-2004.-с.31-32

[32] Барчан В.В. Поетична творчість В. Гренджі-Донського. Навчальний посібник. / Передмова Б.М.Качура.-Ужгород, Карпати.-2004.-с.50

[33] Гренджа-Донська З. Спогади дочки // Слово і час, 1997.-№4-с.

[34] Мушика М. Гіркий хліб письменника-емішранта //Українське слово. Хрестоматія.. У 4-х кн.-К.:Рось, 1995.-Кн.4.-с.165.

[35] .українська поезія Закарпаття ХХ століття:Науковий збірник/Упоряд. та передмова.-Ужгород: Ліра, 2004.-с.78.

[36] Ференц Н. Творчість Т,Шевченка в оцінці Василя Гренджі-Донського //Науковий вісник Ужгородського національного університету.Серія філологія.-2005.-Вип.12.-с.150.

[37] Поп В. До 100-річчя Василя Гренджі-Донського //Новини Закарпаття .- 1997.-1 березня (№32-33)-с.5.


загрузка...
загрузка...