загрузка...

ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ

(1839-1884)

ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ

Павло Платонович Чубинський народився 27 січня 1839 року на хуторі, що нині входить у межі міста Борисполя поблизу Києва, у сім'ї бідного дворянина. Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», співпрацюючи в якому познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим.

Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, в селі Ропша. 1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства. Повернувшись в Україну, впродовж 1861-1862 років пише статті для «Основи», співпрацює у «Черниговском листке» та у «Киевских губернских ведомостях», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862).

1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об'єдналися в Громаду, серед перших членів якої були П. Чубинський, В. Антонович, П. Житецький, Тадей Рильський. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. Восени того ж року П. Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став гімном українського народу. 20 жовтня шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.

Через рік він оселяється в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. За сім років заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Півночі, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо.

1869 року йому дозволяють повернутися в Петербург, а потім і в Україну, щоб очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних досліджень. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де проживали українці.

Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених. Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив його ім'я безсмертним навіки. Що вже казати про титанічну працю його в галузі етнографії. За словами академіка Л. Берга, експедиція, очолювана Павлом Чубинським у Південно-Західний край, була найвидатнішим явищем в історії тогочасної етнографії.

Вражає обсяг і глибина дослідницької праці експедиції, як вражають і ті незліченні скарби народної культури, зібрані в 7 томах (9 книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872-1879 роках. Домогтися від уряду, який вважав, що українського народу, української мови немає й ніколи не було, а є лише південна окраїна Російської імперії та зіпсоване польськими впливами «малороссийское наречие», було вельми складно, а вже здійснити таку широкомасштабну експедицію — й поготів.

Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір'я, прикмети. З книг волосних та земських судів, староств та управ він вибрав безліч матеріалів, які представляли характерні типи відносин між людьми, виявляли залишки стародавніх звичаїв, повір'їв, звичаєвого права, дохристиянських вірувань українського народу, їх залишки й органічне поєднання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Особливу увагу вченого привертали головні події людського життя — народження, одруження, проводи в рекрути, смерть людини, і Чубинський на багатьох яскравих прикладах показав велику естетичну наснаженість і гуманістичну значущість обрядових дійств під час цих подій. Завдяки експедиції Чубинського збереглися матеріали про стан торгівлі в різних місцевостях, бджолярства, тютюнництва, виноробства, шовківництва, броварства.

Експедиція Чубинського набула розголосу, й до неї прилучилося багато ентузіастів, які надавали їй свої матеріали.

М. Лисенко поклав на ноти видані у «Працях» мотиви весільних та інших обрядових пісень Бориспільщини.

«Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» були явищем величезної ваги в історії української культури. Вони показали світові яскраві взірці вияву вроджених якостей духу українців, величну простоту, безпосередність і водночас глибоку емоційність, естетичну наснаженість, силу поетичного чуття, яскравість барв народної поезії та пісні — те головне, що відрізняє український народ серед інших слов'янських народів.

Блискуче проведення експедиції зробило ім'я Чубинського відомим і авторитетним в офіційних наукових колах і дозволило йому домогтися від уряду створення Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства в Києві, який відіграв визначну роль у збиранні, дослідженні й популяризації фольклорних, історичних, етнографічних та археологічних пам'яток на території України. Усього за кілька років ця наукова установа видала два томи «Записок Південно-Західного відділу імператорського РГТ», де опубліковано праці М. Драгоманова, В. Антоновича, П. Чубинського, Ф. Вовка та багатьох інших відомих вчених. Відділ підготував до видання три томи праць Михайла Максимовича, вперше опублікував українські думи й пісні з репертуару кобзаря Остапа Вересая.

1873 року Російське географічне товариство нагородило Чубинського золотою медаллю. 1875 року Міжнародний етнографічний конгрес у Парижі також нагороджує його золотою медаллю. 1879 року він отримав найпочеснішу наукову нагороду в Росії — Уваровську премію Петербурзької Академії наук.

Проте успіх ученого та його однодумців з київського відділу Російського географічного товариства спричинив хвилю нападок і цькування у шовіністичній пресі. Над Чубинським знову нависли хмари, і він переїжджає до Петербурга, де йому було дозволено працювати чиновником у департаменті загальних справ Міністерства шляхів. Сумлінний трудівник, хоч і відірваний силоміць від улюбленої справи, і тут досяг успіхів та 1878 року був призначений статським радником.

У той час він тяжко захворів, у квітні 1879 року пішов у відставку й після наполегливих клопотань дістав дозвіл повернутися в Україну. Жив у Борисполі та на своєму хуторі неподалік. 1880 року його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер Чубинський 26 січня 1884 року.

Його справу продовжили Головацький, Іванов, Рудченко, Грінченко, Манжура, Гнатюк, Франко, Яворницький, Новицький, Милорадович, Сумцов, Щербаківський, Біляшівський.

Твори Чубинського, його вірш «Ще не вмерла Україна», «Праці» етнографічної експедиції були тривалий час заборонені, хоч ними щедро послуговувалося безліч радянських науковців без посилань на автора.

З набуттям незалежності Україною слова вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» стали національним гімном держави. 1995 року видавництво «Мистецтво» видало ілюстрований двотомник «Мудрість віків. Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського».


загрузка...
загрузка...