Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури
Шевченко Тарас

Вивчаємо творчість Тараса Шевченка Система уроків

Л. Верготі,

вчитель української мови та літератури

Іллічівськ

Трагедія Жінки-покритки в поемі „Катерина”

Мета: висвітлити проблеми соціальної нерівності і тяжкої долі селянки в тогочасному суспільстві; розвивати вдумливе сприйняття художнього тексту, уміння співвідносити події твору з фактами тогочасної дійсності; виховувати повагу до жінки-матері, до материнства.

Обладнання: ілюстрації, підручник, текст поеми, репродукція картини „Катерина” Т. Шевченка.

Хід уроку

І. Актуалізація опорних знань учнів

— Розповісти про найважливіші факти з життя

Т. Шевченка.

— На які періоди поділяється творчість поета?

— Дати характеристику ранньої творчості поета.

— Висвітлити жанрові особливості ранньої творчості.

— Виразне читання уривків з балад „Причинна” і „Тополя” та ін.

— Визначити художні особливості балад Т. Шевченка.

II. Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу

Вступне слово вчителя.

Жіноча недоля для Т. Г. Шевченка — це соціальна трагедія, всенародне лихо, породжене кріпацькою сваволею. Образ нещасної закріпаченої жінки поет носив „неначе цвяшок, у серце вбитий”. Цей зойк душі, крик зраненого серця вилився пекучим гнівом до панів-лиходіїв, які топтали жіночу гідність, плюндрували жіночу красу, розпинали материнську радість.

Український Кобзар прославив матір і материнство на весь світ, став щирим і великим заступником найбільш гнобленої серед гноблених — жінки-трудівниці, яка в умовах кріпосницького лихоліття була позбавлена найвищого й найсвятішого права — материнського щастя.

Знедолена жінка-рабиня стала постійним супутником Шевченкової поетичної музи. Оповиту ніжною любов'ю і ласкою, він проніс її, страдницю, крізь усе своє творче життя.

Уся творчість Шевченка вчить жити по правді, бачити красу людини в її душевному благородстві й готовності робити добро:

Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилася любить.

Поетове милосердя є основою всієї його творчості.

У 1838 році з'являється пронизливо-трагічна „Катерина”, що засвідчує трагедію серця, трагедію скривдженого і ображеного почуття. Ви прочитали поему Т. Шевченка, тепер спробуємо проаналізувати її.

Бесіда з учнями.

— Змалювати зовнішність Катерини. Яка її вдача, провідна риса?

Катерина — вродлива селянська дівчина. В неї чорні брови, карі оченята, „біле личко — як квітка на полі”. Автор використав епітети і порівняння, пестливі слова для змалювання портрета своєї героїні. Але його найбільше цікавлять її моральні якості.

За вдачею Катерина щира, довірлива. її серце відкрите до людей, як квітка до сонця. Тому вона „полюбила москалика, як знало серденько”, щиро, вірно і глибоко. Щирість — провідна риса її вдачі.

Катерина весела, ніжна у ставленні до коханого. Кохання ще повніше розкриває її благородну натуру. Сама чесна, вона вважає таким і обранця свого серця і віддається йому, бо вірить, що стане його дружиною.

Катерина щиро покохала москаля, а він її підступно зрадив. Вона довірила йому свої дівочі почуття, а він над нею насміявся. Вона горнулася до нього, а він від неї відцурався. Поет гаряче співчуває їй, мучиться її муками, боліє її болями.

Катерина — кришталево чиста, безкорисна, емоційна натура. Найбільша її краса — краса вірного кохання, яке занапащує її, знеславлює дівчину та її батьків.

Батьки попереджали її, навчали, але Катерина знехтувала їхніми порадами. Ця зневага обернулася карою для сердешної селянської дівчини. Материнство з великого щастя стало для неї невимовним горем.

Катерина народжує позашлюбну дитину, байстря, як тоді говорили. Драматизм її становища полягає в тому, що вона вже покритка, але внутрішній світ її такий ясний, що для неї страшна суть цієї драми ще не зрозуміла. Вона все очікує повернення милого. Та Шевченко-поет знає, що на неї чекає, і з батьківською ніжністю, тривогою, любов'ю пише:

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся,

З малим сиротою?

З великою ніжністю і любов'ю поет ставиться до своєї героїні.

Чому ж батьки Катерини були змушені прогнати її з дому? Як вона реагувала на батьківську волю?

Катерина вперше збагнула свою провину, коли батьки вигнали її з дому, коли її ненька „як мертва, на діл повалилася”. Отоді вона тяжко заридала і в нестямі вигукнула: „Що я наробила!” У цьому вигуку — розпач, каяття, запізніле усвідомлення надмірної довірливості й великої провини перед сім'єю. Вона зганьбила не лише дівочу честь, а й знеславила своїх батьків, завдала їм тяжкої образи. Осиротілі батьки з її вини передчасно сходять у могилу, бо такої ганьби не могли пережити.

Серце її ціпеніє від болю, кров холоне в жилах, коли Катерина чує прокляття рідної матері: „як ягідку, як пташечку, кохала, ростила” свою доню, свій „цвіт рожевий”. У словах матері злилися гіркий гнів і щира любов до своєї дитини, болючі прокляття і ніжна материнська ласка. Випроваджуючи доньку з хати, вона зичить їй щастя:

Будь щаслива в чужих людях, До нас не вертайся! Не вертайся, дитя моє, З далекого краю...

Дочка плаче і навколішки просить вибачення в батька. Але вже ніщо не може змити її ганьби. І тут Катерині приходить думка про трагічне безталання її сина:

Заховаюсь, дитя моє,

Сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш

В людях сиротою,

Безбатченком!...

— Як прощалась Катерина з рідною домівкою і як це її характеризує?

Приголомшена жорстоким присудом, що відривав її від усього знайомого й рідного, кидав в обійми чужини і безнадії, вона поклонилася батькам, хаті, взяла з-під вишні крихітку землі і полишила свою домівку і своїх рідних. Від пережитих страшенних душевних мук Катерина знесилилась, вона цілує і пригортає до себе сина. Адже дитина ні в чому не завинила.

Самотня жінка, вигнана батьками, стоїть „при битій дорозі”. Тут вона дає сльозам волю.

Рядки, що зображають Катерину, яка „за сльозами, за гіркими і світа не бачить”, пройняті теплим ліризмом, любов'ю поета до знедолених людей.

З ніжною теплотою, любов'ю розкриває Шевченко душу покритки, в якій тепла материнська любов на якийсь час заступає всі її болі. І знову на фоні похмурої картини проглядаються світлі риси:

Тільки сина пригортає,

Цілує та плаче.

— А воно, як янголятко,

Нічого не знає.

— Якою ви побачили Катерину під час зустрічі з чумаками? Чому, на вашу думку, так тяжко було Катерині брати милостиню?

Заради материнства Катерина жертвує своєю гордістю — стає жебрачкою.

Ось вона в латаній свитині, личаках, з торбою за плечима, на руках дитина. Дорогою Катерина зустрічається з чумаками. Закривши дитинча, вона шанобливо звертається до них і просить милостиню, хоч не відразу зважується на це, а тільки після внутрішньої боротьби: „Бере шага, аж труситься”. їй, дорослій і фізично здоровій жінці, соромно простягати руку. І вона б ніколи на це не пішла, якби не обов'язок матері годувати сина. Тут розкривається благородна натура Катерини, яка зважується з малятком на руках йти світ за очі, щоб знайти милого, переборює важкий шлях у Московщину.

— Яка сила виштовхнула роздягнену Катерину на шлях, мов стрілу із лука?

В лютий мороз і пронизливий вітер Катерина боса, неодягнена полетіла на шлях, як тільки почула, що йдуть військові:

Через пеньки, заметами,

Летить, ледве дише,

Боса стала серед шляху.

Ця сила — кохання, страждання і надія на щасливе подружнє життя, якого вона так прагнула. Адже Катерина вистраждала його в тяжких душевних муках. І нічим не можна виміряти силу почуттів, глибину її страждань та міцність сподівань.

У ту щасливу хвилину вона була на такій вершині душевного піднесення, — що не зауважила навіть, що боса стоїть на лютому морозі. Голублячи свого милого, вона забула про свої страждання і муки й заговорила з любов'ю:

— Любий мій Іване!

Серце моє кохане!

Де ж ти так барився?

Слухаєш ці слова, і здається, що це говорить люба дружинонька, а не покинута покритка посеред шляху зимою, в люту заметіль. Здається, що вона оце зараз у теплій господі випромінює на нього всю силу і жагу свого нерозтраченого почуття. Та життя буває облудне, а щастя часто — примара.

Спокусник, пізнавши Катерину, намагається дременути, вдаючи, що ніколи не бачив її.

— Розкажіть про психічний стан Катерини після ганебної втечі офіцера.

Катерина не могла припуститися й думки, що той, хто присягався вічно кохати, може відцуратися від неї, поглумитися над її почуттями. Вона наївно гадає, що він справді не пізнав її, і далі продовжує ласкаво нагадувати йому про себе:

Чого ж утікаєш?

Хіба забув Катерину?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій голубе,

Подивись на мене:

Я Катруся твоя люба,

Нащо рвеш стремена?

Та раптом настає прозріння і з грудей виривається знесилений розпачливий докір:

Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!

Далі Катерина, немов та чайка-небога, скиглить-плаче над своєю дитиною і над власною долею, виказує свої жалі й надії: до милого в садочок ходила, для нього народила сина, терпеливо зносила сором покритки, а тепер знайшла коханого й просить не цуратися її, готова навіть принести себе в жертву — бути йому наймичкою.

Покинь мене, забудь мене.

Та не кидай сина.

А коли негідник тікає, серце безпомічної жінки-матері проймається гнівом, і вона вибухає прокляттям:

Бодай його не кидала лихая година!

То вже була межа всіх сил Катерини. У ній щось надломилось, і вона, на грані божевілля, покинула серед шляху дитину, а сама втопилась у ставку. Так закінчилася трагічна історія дівчини-покритки.

— Ваші роздуми над фактом самогубства Катерини.

Причини самогубства Катерини: зрада в почуттях і клятві, зневага односельчан, жорстокий присуд батьків, огидне знущання коханця і безпросвітне майбутнє її сина.

Шевченко тяжко уболівав за долю своєї героїні. Він також з великою любов'ю говорить про осиротілого си-на Катерини:

Що зосталось байстрюкові?

Хто з ним заговорить?

Ні родини, ні хатини;

Шляхи, піски, горе...

Поет підкреслює співчутливе ставлення до Івана-сироти простих людей:

Дала, кажуть, бровенята,

Та не дала долі!

В образі Катерини поет розкрив благородство душі селянської дівчини, великі душевні сили, красу найблагородніших поривів людини, прагнення щастя і неможливість для безправної, соціально пригнобленої жінки досягти його навіть у своєму особистому житті.

Поет глибоко проник у внутрішній світ своєї героїні, передав і кришталево чисті пориви юної душі, й тривоги та болі безталанної матері. Поет плакав-ридав над безталанням скривджених дівчат, матерів, дітей-сиріт. Милосердям і любов'ю сповнені рядки поеми „Катерина”. Страждання, болі, які не можуть залишить байдужим поета, переконують, що на землі „нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим”.

Мені їх жаль! Мій Боже милий,

Даруй словам святую силу —

Людськеє серце пробивать,

Людськії сльози проливать...

IV. Підсумок уроку Заключне слово вчителя.

Тема поеми „Катерина” полонила також творчу уяву Шевченка-художника. Він намалював однойменну картину в 1842 році, на якій зображено епізод розлуки дівчини з коханим. Знеславлена, зажурена Катерина показана крупним освітленим планом. У тіні на другому плані — офіцер-спокусник, що крадькома, оглядаючись, утікає від дівчини. Картина є художньою ілюстрацією до зав'язки в поемі:

Прийшли вісті недобрії —

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину...

Уважно придивляючись до героїв картини, переконуємося, що вже ніколи не повернеться панич-офіцер до Катерини, не матиме майбутня дитина батька. Катерину чекає тяжка доля зганьбленої покритки. її материнство прикуте до ганебного стовпа „грішної любові”. Усе життя носитиме вона тяжкий хрест дівочого „гріхопадіння”.

Роль автора поеми певною мірою на картині виконує селянин-ложкар, що сидить під старим дубом і, сумно дивлячись на Катерину, співчуває її жіночій недолі.

Автор роздумує, повчає, застерігає, хвилюється, любить, розкриває своє ставлення до героїні твору.

В епілозі поеми — дворянська сім'я, яка їде до Києва, зустрічає кобзарів, а з ними вродливого, чорнобривого хлопчика. Пані похвалила дитину, а пан відвернувся, „пізнав, препоганий... пізнав батько свого сина, та не хоче взяти”.

До недавнього часу твір визначали як реалістичну соціально-побутову поему. Цю думку висловив ще Сергій Єфремов: „...Цілком реальна щодо способу трактування теми „Катерини”.

Те, що в поемі кохає героїня, а москаль лише грається з нею, очевидно кожному. Для нього його дружина, що сидить у Берліні, — поважна людина свого кола, а українська вродливиця — то тимчасова забаганка, іграшка, якою погралися і викинули. Таке ж бездушне ставлення і до сина.

Д. Чижевський розглядає „Катерину” як „байронічну”, тобто романтичну поему „вільно? форми”. На його думку, образ матері-покритки символізує долю України, „підманеної та обдуреної „москалем”, що кидає сина; син — сучасне Шевченкові покоління, що має помститися за матір.

Чудово віддзеркалює всю складність ситуації в поемі й незабутнє живописне полотно Шевченка „Катерина”. Сучасні шевченкознавці вбачають у ній шляхетний образ прекрасної, але зневаженої України.

Іван Світличний підкреслює інший аспект поеми, він говорить про загальнолюдську кривду, котра довела Катерину до самогубства. „То суща правда: Шевченко, сам колишній кріпак, ніколи, ні на мить не забував гіркої долі своїх рідних братів і сестер. Та — великий реаліст — Шевченко мужньо дивився правді у вічі і бачив, як підневільне життя здеморалізувало найширші верстви простих, покріпачених людей, як здичавіли вони у своєму тваринному бутті, — здеградували до страшного у своїй реальності людожерства. Моральна деградація народу була для Шевченка доконаним фактом, і він не пробував її зменшити”. Катерина промовляє над дитям:

З собаками, мій синочку,

Кохайся надворі!

Собаки злі покусають,

Та не заговорять,

Не розкажуть, сміючись...

„Люди гірші від собак — отакий остаточний присуд знедоленої героїні, і такий же підтекст усієї поеми Шевченка” (Іван Світличний).

Ці різні, інколи протилежні прочитання поеми „Катерина” свідчать про виняткову важливість цього твору в доробку Шевченка. Його реалістична основа, життєва правдивість і „байронічний” стиль, „вільна форма”, символ поєднуються в дивовижному синкретизмі, даючи важливий життєвий матеріал для роздумів кожному поколінню уважних читачів.

IV. Завдання додому

Написати твір „Мої роздуми під час читання поеми Т Шевченка „Катерина”.

Історична драма „Назар Стодоля”

Мета: привернути увагу учнів до традицій українського народу, відображених у творі, ліризму і гумору в змалюванні людських стосунків та почуттів; розвивати творче сприйняття художнього тексту, образне мислення, спостережливість; виховувати любов до рідної мови і культури.

Обладнання: ілюстрації до п'єси, підручник, тексти твору.

Хід уроку

I. Оголошення теми та мети уроку.

II. Актуалізація опорних знань учнів

1. Які художні твори називаються історичними?

2. Що таке історична драма?

III. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Вступне слово вчителя.

Першою п'єсою Тараса Шевченка була історична трагедія „Микита Гайдай”, написана російською мовою. Рукопис твору втрачено, лише один уривок з нього надруковано в журналі „Маяк”. Пізніше цю трагедію автор переробив на драму „Невеста”, з якої зберігся уривок („Песня караульного в тюрьме”). У цьому теорі відображено часи Хмельниччини.

Російською ж мовою в 1843—1844 роках була написана історична драма „Назар Стодоля”, яку з допомогою друзів перекладено українською. Цій п'єсі пощастило більше. У 1845 році учасники аматорського гуртка медико-хірургічної академії зробили постановку п'єси. Текст українського перекладу надруковано в журналі „Основа”.

Якщо в „Гайдамаках” Шевченко лише побіжно торкнувся незгод між старшинською верхівкою і січовою „голотою”, то сюжет драми „Назар Стодоля” побудований на конфлікті між цими прошарками козацтва. Тут з більшою виразністю виявилося правильне розуміння письменником історичного минулого, його критична оцінка стосунків між станами часів Гетьманщини. У п'єсі цей соціальний конфлікт розгортається в побутовому плані як зіткнення протилежних характерів. В основу образу Кичатого покладено не його суспільне становище, а негативні риси вдачі.

„Назар Стодоля” є одним з шедеврів національної драматургії. Автор переносить нас до України XVII століття, у бурхливі та неспокійні часи. Шевченко розкриває характери персонажів драми через їхнє ставлення до Батьківщини, до давніх традицій, до власного морального обов'язку перед нацією. Бачимо, що „позитивні персонажі твору не мислять майбутнього без свободи, бо ж свобода — то найвище втілення щастя. Негативні герої драми виявляють себе як корисливі та егоїстичні негідники. Від таких рис характеру до звичайнісінької зради — лише один крок.

Козак Назар Стодоля і дочка сотника Хоми Кичатого Галя кохаються. Проте сотник задумав видати дочку не за козака-сірому, а за полковника-багача. Цьому сприяє ключниця Стеха, а закоханим допомагає побратим Назара Гнат Карий. Після довгої й завзятої боротьби сотник змушений дати згоду на шлюб дочки з козаком.

2. Виразне читання вибраного учителем уривка з твору за дійовими особами.

3. Бесіда з учнями.

— Що можна сказати про характери героїв п'єси

(Хоми, Назара, Галі)?

Шевченко дуже любив і поважав українських козаків і жалкував, що, на жаль, козаччина минула без сліду. Козак у поезії Тараса Григоровича був уособленням мужності, хоробрості, справедливості. Козак завжди чесний з собою та іншими. Це вірний товариш, що ніколи не зрадить і пожертвує всім заради друга. Таким і є головний герой драми — козак Назар Стодоля. Це смілива людина, вміє постояти за свою гідність. „Я той, — говорить він, — хто й самому гетьману не дасть себе на посміх”. Вдача Назара поетична, пристрасна, козак глибоко, емоційно сприймає навколишню красу: „А ніч-то, ніч! — вигукує Назар до викраденої Галі. — Неначе празникує наше щастя. Тиха, світла, як твої ясні очі”. Його натура розкривається й через мову. Назар поважає товариство разом із побратимом Гнатом. Він урятував від смерті Хому Кичатого — батька своєї нареченої. Назар Стодоля гордий і щирий: ніколи не падав він на коліна навіть перед гетьманом, але став на коліна перед батьком Галі. Кохання для нього дорожче від усього на світі.

Вірний друг Назара, Гнат Карий, — стриманіший, але більш енергійний та одчайдушний. Його завзяття стійкіше Назарового. За побратима Гнат готовий на смерть.

Галя — життєрадісна, простодушна дівчина, благородна душею і чиста серцем. Безтурботна й довірлива, вона швидше серцем, ніж розумом, збагнула, що через батьків намір видати її заміж за полковника може стати нещасливою. Галя прагне волі в почуттях та діях. Багатство й сите життя не приваблюють дівчину. Чесність, безпосередність і справедливість — провідні риси вдачі Галі.

— Що допомагає нам скласти власну думку про персонажів твору?

Мова дійових осіб є засобом характеристики персонажів.

4. Виразне читання уривка за дійовими особами з коментуванням (дія І: Кичатий і Стеха).

5. Запитання до учнів.

— Якими ви уявляєте цих дійових осіб?

Егоїстичним власником, безпечним паном постає

Хома Кичатий. Цьому розжирілому багачеві все мало маєтків, тому він готовий віддати дочку за нелюба — чигиринського полковника. Тоді „і славу, і почет, і червінці до себе гарбай: все твоє”, — ось мрії цього зажерливого старшини. Хома приймає сватів від старого полковника, а Галі говорить, що вони від Назара.

Кичатий — людина морально нікчемна. Коли має владу над Назаром, він жорстоко знущається над коза-ком-сіромою, коли ж ситуація змінюється на користь Назара, падає перед ним навколішки, побивається, плаче.

Стеха — тип хитрої, користолюбної посередниці. За добрий гостинець ключниця допомагає закоханим поєднатися, але зразу ж і видає їх сотникові, бо розраховує вийти за нього заміж.

— Як Т. Шевченко зображує своїх героїв, їхні погляди на життя?

Шевченко різко протиставляє позитивних героїв — Назара Стодолю, Гната, Галю та інших героям негативним — полковнику, Стесі, Хомі Кичатому, Погляди на життя цих двох груп персонажів є діаметрально протилежними. Наприклад, для Хоми Кичатого головними життєвими цінностями є слава, гроші, загальна шана. Хома досить повно схарактеризований у своїх міркуваннях: „Хіба ж як говорити про огонь, так і лізти в огонь? Або як про чорнобриву сироту, так і женитися на їй? Брехня! Від огня подальш. Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторі і млинах, так і будеш чоловіком, а не дураком”. У спілкуванні з людьми Кичатий повністю реалізує свою негідність. Він прагне посіяти недовіру між закоханими — своєю дочкою Галею та Назаром Стодолею. У той самий час Хома намовляє Галю йти заміж за нелюба — багатого полковника. Як же Хома вихваляє цього осоружного вояка! Але брутальним втручанням в особисті справи дочки огидна роль Кичатого не завершується. Ця людина демонструє своє ставлення до слобідської громади, наказуючи челяді гнати в потилицю колядників, які мають прийти. Так за вчинками Хоми дуже легко може скластися враження про нього. Можна припустити, що занепад усього людяного в душі Кичатого розпочався зі звичайнісінького куркульства. Хома заявляє самовладно: „Се ж моя дитина, моє добро, слідовательно, моя власть, моя і сила над нею. Я отець, я її цар”.

Урівноважують негативних персонажів драми прості та чисті душею, сповнені власної гідності Назар Стодоля, Галя, Гнат. Вони викликають неабияку симпатію своєю наполегливістю та рішучістю в боротьбі за особисте щастя. Характер Назара найкраще вимальовується тоді, коли він розуміє, що Кичатий ошукав його самого та ще й Галю, Як то годиться щирому козарлюзі, Назар поводиться статечно, поважаючи батьківські традиції, старших. Водночас Назар залишається пристрасним, безкомпромісним, сповненим почуття людської гідності. Він звертається до людей, повністю переконаний у лицемірстві Кичатого: „Люди добрі, коли ви не оглухли, так послухайте. Він мене називав своїм сином, а я його своїм батьком, і він се чув тоді, а сьогодні оглух. Де ж його правда? Чи чесний же він чоловік?” Як бачимо, Назар Стодоля у важкий для себе момент звертається до громади, що є найкращим підтвердженням його поваги до усталених відносин, які беруть свій початок з давніх-давен. Назар не мислить свободи без совісті та честі — найважливіших людських якостей. Свобода, заплямована безчестям, втрачає свій сенс та принадність.

IV. Закріплення вивченого матеріалу

— Що засуджує автор у творі?

Шевченко викриває й засуджує антигуманний, потворний характер шлюбу з розрахунку. Цим автор доводить, що сім'ю слід будувати на взаємній любові, довірі, духовній близькості людей.

— Прочитавши п'єсу, у чому переконалися читачі?

Читаючи драму „Назар Стодоля”, читачі переконуються: істинні щастя та свобода ніколи не даються легко. Здобути ці вічні цінності людства можна лише в нелегких випробуваннях, крізь які можуть пройти тільки чисті душею і мужні серцем люди.

V. Підсумок уроку

Оцінювання.

VI. Домашнє завдання

Прочитати цикл Шевченкових поезій 1843—1847рр. Вивчити напам'ять поезію „Заповіт”.

„Заповіт” Т. Шевченка — один із найпоетичніших маніфестів гуманізму

Мета: засобами виразного читання передати слова поета як заповіт нащадкам, наголосити на значенні його як програмного твору; розвивати в учнів образне сприйняття поезії, уміння зіставляти зорові образи з внутрішніми переживаннями поета; виховувати естетичний смак, емоційність у сприйнятті творів красного письменства.

Обладнання: підручник, тексти.

Хід уроку

І. Актуалізація опорних знань учнів

— До якого періоду творчості належать вірші циклу „Три літа”?

— Дати визначення поняття „лірика”.

— Як характеризує автор у вірші „Три літа” зміни у своєму ставленні до тогочасної дійсності?

— Під впливом чого сталися ці зміни?

— Чому він свої „Три літа” називає „злими”?

II. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Вступне слово вчителя.

„Заповіт” був написаний 24 грудня 1845 року — приблизно через 10 днів після послання „І мертвим, і живим...”, але ці десять днів теж були наповнені небувалим творчим піднесенням. 17 грудня написано „Холодний яр”, 19 грудня — „Псалми Давидові”, 20 грудня — „Маленькій Мар'яні”, 21 грудня — „Минають дні, минають ночі”, 22 грудня — „Три літа”. Щодня — новий поетичний шедевр.

Шевченко жив тоді в маєтку приятеля С. Самойлова в с. В'юниці. Хоч і недалеко від Переяслава було це село, однак почував себе відірваним від усього світу. Можливо, саме тому він, чоловік товариський, зумів зосередитися. Прийшло натхнення, а з ним — і виняткова сконцентрованість усіх духовних сил. Хвороба цьому ніби й не заважала, навпаки, вона загострила чуття поета. Проте сталося найгірше — звичайне простудне захворювання перейшло в запалення легенів. Піднявся жар. Шевченко не міг не знати, що його спіткала небезпечна хвороба, яка тоді дуже часто призводила до смерті. Він вирішив негайно переїхати до Переяслава, де його близький товариш А. Козачковський, досвідчений лікар, може врятувати його.

Десь 23 грудня хворого Тараса привезли до Переяслава, де він був оточений турботою в будинку друга. Через два дні — Різдво, Святий вечір, одне з найбільш радісних свят нашого народу.

У різних статтях, художніх творах багато разів описувалося, як створювався „Заповіт”. Фантазії авторів були подібні. Майже всі вони підкреслювали, що Шевченко ніби відчував наближення можливої смерті. Непритомніючи, марячи, він потягнувся до олівця і на аркуші паперу написав слова свого „Заповіту”. Після того — цілковите забуття. У кімнату хворого зайшов А. Козачковський. Він помітив на столику списаний аркуш. Узяв, став читати. Перечитав раз, вдруге, мов не вірячи, що тут могло бути таке написано. Якийсь час вражено дивився на хворого поета. „Боже! — вигукнув подумки. — Та цей коротенький вірш довший за найдовше життя. Він — вічний!” Підсунув стілець ближче до ліжка хворого, сів. Тепер він не відійде ні на хвилинку, не має права, „Як умру...”. Ти не вмреш, Тарасе, ти житимеш іще довго, довго...

Стомлений вкрай, через якийсь час Козачковський непомітно задрімав. Стрепенувся наче від чийогось надто пильного погляду. Справді, на нього невідривно дивилися глибоко запалі Тарасові очі. Мовби не впізнавали. Козачковський радісно кинувся до нього — це був погляд людини, яка пережила смертельну кризу, людини, котра ніби заново входила у земний світ.

— От і живий! — мовив полегшено. — А ти пишеш: „Як умру...”.

Тарас мовчав, ніби не почув чи не збагнув сказаного. Але ні, озвався:

— Коли написав, то хай вже буде.

Так чи приблизно так описували епізоди, пов'язані зі створенням „Заповіту” багато авторів. Не будемо заперечувати, бо точних даних про те, як усе це було насправді, на жаль, немає. Безсумнівно, що Тарас думав про можливу смерть. І цілком можливо, що рядки „Заповіту” почали складатися ще раніше, скажімо, у В'юниці. І тільки тепер він доопрацював їх остаточно. Як ніколи раніше Тарас Шевченко усвідомлював свою значимість як поета: щойно він пережив кілька місяців геніального творчого злету. Він знав справжню вартість створеного ним. „Заповіт” — останній твір, написаний у цей щасливий період. Він завершував вулканічний творчий вибух. Після „Заповіту” поет довго, майже півроку, нічого не писатиме: відбуватиметься накопичення розтраченої творчої енергії.

Підготовлений учень читає напам'ять поезію „Заповіт”.

Бесіда з учнями.

— Яка ідея „Заповіту”?

— Яка це поезія за формою?

За формою „Заповіт” — монолог. Він складається з шести строф, які об'єднані попарно й утворюють ніби три сходинки, кожна з них має свою провідну думку, певні ритми та інтонацію, а разом становлять одну гармонійну цілісність.

— Що можна сказати про композицію твору?

Перші дві чотирирядкові строфи — це панорамне зображення Наддніпрянської України. Наступні вісім середніх рядків — „це суб'єктивна вставка поета про себе, про його життя після смерті, про його особисте ставлення до Бога”. Останні дві строфи — заклик до боротьби за волю, за побудову нового життя:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Символічне значення поезії.

Повідомлення заздалегідь підготовленого учня.

Художня сила зображення картини в знаковості її деталей, або ж, інакше кажучи, в їх символізмі! Для Шевченка образ могили був характерною ознакою українського пейзажу. У другому випадку цей образ ставав символом боротьби народу за волю. Шевченко вважав, що в могилах поховані ті, хто колись загинув, обороняючи Україну. Для Шевченка могила була сакральним, святим місцем. Можливо, у цьому був один із чинників рішення „поховайте мене на могилі”. Шевченко бачив пам'ятник собі високим, дуже високим. Але ця високість йому була потрібна для того, щоб постійно бачити Батьківщину і бути з нею. А ще поет хотів бачити, як Дніпро

...понесе з України

У синєє море

Кров ворожу...

Йдеться про майбутнє повстання. Поет не уточнює, що це за повстання, проти кого воно буде спрямоване. Проте на ці запитання можна знайти відповіді, якщо простежити тему повстання в інших творах поета.

Згадаймо, за що проливали свою і чужу кров гайдамаки з однойменної поеми. Вони домагалися соціальної І, національної волі. В посланні „І мертвим, і живим...” поет погрожував народним покаранням тим, хто зрадив інтереси України, її народ і подався в „дядьки отечества чужого”. Що майбутнє повстання матиме за мету соціальне та національне визволення, дуже виразно засвідчено в „Осії. Глава 14”.

Поет говорить про звільнення народу через всенародне повстання. І Дніпро понесе

у синєє море кров ворожу,

отоді я все покину,

і полину до самого Бога

Молитися...адо того

я не знаю Бога.

Пояснення вчителем вислову „а до того я не знаю Бога”.

Вислів „а до того я не знаю Бога” не раз викликав поглиблену увагу шевченкознавців. Його посилено коментували радянські літературознавці, які прагнули найпереконливіше довести, що ці слова, написані у день найбільшого християнського свята, говорять про безперечний атеїзм Шевченка. З кола прибічників такого тлумачення 16-го рядка твору ви-' пав голос М. Рильського, який твердив, що Бог „у дозрілого Шевченка” — не „верховна істота”, а символ „правди, справедливості, гармонії.”

Один з автографів цього твору свідчить, що 16-й рядок дався Шевченкові нелегко. Спочатку замість нього були поставлені самим поетом крапки. Потім на місці крапок було вписано „Я не знаю”, а ще через деякий час — „Бога”. Шевченко, вочевидь, передчував, що його слова можуть викликати різне, навіть і неадекватне тлумачення, і тому вишукував інші варіанти. Зупинився все-таки на цьому.

Серед „діаспорних” тлумачень привертає увагу версія професора Леоніда Рудницького (США). „Після смерті поета, — тлумачить учений рядок „Я не знаю Бога”, — його душа не буде допущена до Бога, аж доки Україна не стане вільною. Слово „не знаю” тоді розуміється в сенсі не пізнаю Бога, але не тому, що поет Його не хоче знати, а тому, що його душа не буде допущена до Божої присутності, бо вона не сповнила свого завдання тут, на землі... Слід додати, що цей мотив недопущення душі після смерті до Бога дуже поширений у Шевченковій поезії. Нагадаємо тут, для прикладу, поему „Великий льох”, написану в той самий час, що і „Заповіт”, у якій три душі змушені блукати над світом тому, що вони, хоч і несвідомо, але все ж таки провинилися проти України. Цей мотив є центральною думкою другої строфи „Заповіту”. Він побудований на народному повір'ї, що душа після смерті ще довго кружляє над місцем його земного життя...”.

Робота з підручником.

Самостійне опрацювання теми „Популярність і значення поезії „Заповіт”.

Перевірка самостійної роботи.

IV. Підсумок уроку

„Заповіт” Тараса Шевченка, один із найпоетичніших маніфестів гуманізму, є програмним твором автора, неповторним поетичним заповітом у світовій поезії, з яким Великий Кобзар звернувся до сучасників та прийдешніх поколінь.

V. Домашнє завдання

Вивчити поезію „Заповіт” напам'ять. Написати невеликий твір-роздум „Громадянська мужність поета”.

Ідейно-художній зміст поеми Т. Г. Шевченка „Великий льох” Мета: з'ясувати ідейно-художній зміст поеми, негативну оцінку поетом акту приєднання України до Росії, розкрити пізнавальний і виховний потенціал твору; розвивати образну уяву, чуття; виховувати інтерес до суспільно-політичного життя українців.

Тип уроку: цілісне сприйняття змісту художнього тексту.

Хід уроку

І. Актуалізація опорних знань учнів.

— Які історичні події покладено в основу поеми „Єретик”?

— Яка головна думка твору?

— Особливості композиції твору.

— Виразно прочитати уривок з поеми „ Єретик”, який справив найбільше враження. Пояснити чому.

Вступне слово вчителя.

„Кожному воздається за ділами його”, — попереджає Святе Письмо. „Моя хата скраю, я нічого не знаю”, — заспокоює прислів'я. „Невинних немає”, — це тема нашої розмови.

II. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу.

Слово вчителя.

Ви всі прочитали поему „ Великий льох”. Зрозумівши її назву, ми зможемо збагнути творчий задум автора, його переконання, головну думку твору.

Недарма так важко переказати зміст поеми „Великий льох”. Адже жанр твору — не просто поема, а містерія, яка поєднує в собі ознаки двох родів літератури — лірики й епосу.

Словникова робота.

Містерія — масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд, яка відбувалася у святковий день на майдані в середньовічних містах Західної Європи (XIV—XV ст.). Між сценами релігійного змісту вставлялися світські інтермедії.

Містерії (з грецьк. — таємниця, таїнство) у Давній Греції, Єгипті та Римі — таємні релігійні обряди, в яких брали участь тільки посвячені в таїнство — місти.

Бесіда з учнями за поемою „ Великий льох”.

— Хто з образів-персонажів поеми належить до містів, виконує містерію? (Це три душі, три ворони, кістяки, розкопані в льоху Б. Хмельницького.)

— Чому до містів не належать лірники? (Три лірники не належать до містів, бо вони вирушають до місця подій із „світською” метою — заробити грошей своїм співом.)

— Чому до містів не належать москалі, „начальство мордате”? (Розповідь про „розкопки” москалями льоху — це епічна, сюжетна частина поеми, яка відображає реальну подію; ця подія є зрозумілою всім „непосвяченим” частиною обряду, таїнства, котре виконується тільки їм та їхньому божеству, але незриме для людей.)

— Що символізують кістяки? (Кістяки — образи, однорідні з трьома душами, трьома воронами. Вони живуть, діють, лежать, усміхаються до сонечка, сміються з недалеких москалів. Вони — місти, носії певного символу в дійстві-таїнстві, де людям відводиться роль статистів.)

— Що шукали москалі в льосі? (Москалі шукали в льосі українського гетьмана скарб, а знайшли кістяки.)

— Яке ж таїнство відбувається в містерії „Великий льох”? (Таїнство, фрагмент якого — кістяки в неформених кайданах — на мить відкрилося людям, але, нерозпізнане ними, так таїнством і залишилося, не ставши часткою буття. Очевидно, це таїнство покути гріхів, оскільки з очищенням москалями великого льоху зніметься прокляття з трьох душ, і вони будуть впущені до раю.)

— Що, на вашу думку, має знаходитись у великому льосі? (Те ж, що і в малому, тільки в більшій кількості.)

— Яким чином пов'язані між собою три душі і величезна кількість кістяків у нерозкопаному поки що великому льосі? Який злочин трьох душ може бути „викуплений” очікуваною знахідкою у великому льосі? (Перша душа належала дівчині, яка перейшла з повними відрами дорогу Б. Хмельницькому, коли той їхав до Переяслава присягати Москві. Добрий знак дала дівчина злому ділу. Тому вода у відрах в одну мить отруйною стала.

Друга душа належала наймичці Івана Мазепи. Дівчина випадково залишилася живою, коли після поразки Мазепи під Полтавою його Батурин був дощенту знищений москалями. Позбиткувалися і над дівчиною. Та вона, добра душа, зла в серці на своїх ворогів не тримала, напоїла коня цареві, „як вертавсь із-під Полтави”.

Третя душа належала немовляті. Коли дитина розплакалася, мама для забави показала їй „галеру золотую” Катерини II на Дніпрі, і маля посміхнулося цариці.)

Висновок.

Виходить, що через дії трьох душ, навіть не усвідомлені, в Україні запанувала Москва. Очевидно, москалі з великого льоху повинні забрати кістяки. Оскільки, за народним звичаєм, турбувати прах померлих можна тільки для перезахоронення в рідній землі, а забирати кістяки повинні москалі, то, виходить, у великому льосі — кістяки у кайданах неформених. Якби то були вороги Москви, то вона б спорядила ними Хмельницького, а так, напевне, в льосі Богдан приховав справжнє добро України — знищених ним таємно москалів.

Отже, ціна прощення трьох душ одна — повне очищення України від москалів.

Робота з текстом поеми. Виписати і пояснити використання засобів сатири в поемі „ Великий льох”.

Ядучою політичною сатирою сповнені рядки розділу „Три лірники”. Саме своєю „світською” спрямованістю та наявністю сатири цей розділ претендує на роль інтермедії в містерії. Проти кого і чого спрямована ця сатира?

1). Перший лірник — про готовність ворон — ворогів України втрутитися в розкопування великого льоху:

Мов для них те сідало

Москалі зробили.

Це сатира на внутрішню і зовнішню політику Росії, яка завжди пильнує за національно-визвольними рухами.

2). Другий лірник:

А для кого ж? Чоловіка,

Певне, не посадять

Лічить зорі...

Це сатира на кадрову політику Російської імперії, де на високі посади не могли бути допущені гуманісти.

3). Перший лірник:

...А москаль та німець

І там знайдуть хлібець.

Це вказівка на національний характер окупантів України, котрі не гребують нічим для наживи. 4). Третій лірник:

Може, ще нестись заставлять,

Москалів плодити.

Бо чутка є, що цар хоче

Весь світ полонити.

У цих словах — зневага мудрого народу до нахабних зайд.

5). Є в цій частині й сатира на панство з його зневагою до народу-годувальника:

Ото потоп буде.

Пани туди повилазять

Та дивиться будуть,

Як мужики тонутимуть...

6). Сатира на бездіяльність української інтелігенції у справі виховання нації, свідомої своїх прав і можливостей:

Ті фігури он для чого:

Щоб люди не крали

Води з річки —” та щоб нишком

Піску не орали,

Що скрізь отам за Тасьмою.

(Тасьма — річка Тясмин, притока Дніпра, на якій стоїть Чигирин, колишня резиденція Богдана Хмельницького, місто, звідки починалася згодом Коліївщина. Орати пісок і поливати його водою в цьому разі — готувати нову національно-визвольну війну.)

7). Сатира на зажерливість москалів, зведену до висот державних національних інтересів: бажанням поживитися скарбами українського гетьмана одержиме і „начальство мордате” і „правительство”:

...а ісправник

Трохи не сказився!

Що нічого, бачиш, взяти,

А він же трудився!

IV. Закріплення вивченого матеріалу

Запитання до учнів:

— Що символізують образи трьох ворон, чиї дії характеризують вони?

Друга:

Я в Парижі була

Та три злота з Радзивіллом

Та Потоцьким пропила.

Третя:

Три указа накаркала

На одну дорогу...

Да шесть тысяч в одной версте

Душ передушила....

Перша:

А з вольними козаками

Що я виробляла?

Кому я їх не наймала,

Не запродавала?

(Це дії польської, російської, української знаті.)

2). Яка головна думка „Великого льоху”? (Автор утверджує ідею антиросійської визвольної боротьби українців як християнський обов'язок, як єдиний шлях покути перед Господом за свої гріхи.)

3). Чи завершене таїнство містерії? (Таїнство містерії продовжується, бо душі померлих обов'язково повинні покинути землю, але „ Великий льох” ще не очищений. Душі чекають звільнення, а звільнити їх можуть тільки живі.)

4). До якого висновку спонукає кінцівка твору? (Великим льохом, напевне, названо Україну. Цілком зрозуміло, чому поема закінчується рядками:

Так малий льох в Суботові

Москва розкопала!

Великого ж того льоху

Ще й не дошукалась.)

5). Про що ж розповідає містерія „Великий льох”? (Містерія „Великий льох” розповідає про невидиму для переважної більшості людей духовну боротьбу ідей в цьому світі, коли, здавалося б, невинні вчинки призводять до жахливих наслідків: політичне всепрощення українців накликало на їхні голови владу москалів — це історія трьох душ. Прагнення української знаті до наживи (перша ворона) призвело до винищення національно свідомої еліти українського суспільства („Батурин спалила... козаками Фінляндію засіяла... і славного Полуботка в тюрмі задушила”.)

V. Домашнє завдання

Підручник, с 224—227, хрестоматія; с 471—487; прочитати поему „Кавказ”.