Стаття Федькович Юрій
Дитинство Осипа Гординського (Юрія Федьковича) як пора sui generis

(соціокультурний і психологічний аспекти)

Л. Ковалець,

кандидат філологічних наук, доцент

Чернівці

 

При вивченні біографії того чи іншого письменника ми зазвичай уважні до часу його творчої активності, при розгляді дитячих літ обходимось лаконічними згадками, зчаста забуваючи, що вже тоді розпочиналось велике майбутнє і що для кожного без винятку справедливим є зізнання А. де Сент-Екзюпері, що він родом з дитинства. Перший і найбільший поет зеленої Буковини, а заодно прозаїк, драматург, перекладач, активний громадсько-культурний, освітній діяч Юрій Федькович, як назвав себе Осип-Домінік Гординський де Федькович, є поміж тим складною людською особистістю, тим і цікавою, кожен етап його біографії по-своєму важливий, специфічний, одне слово, sui generis, витоками незмінно спрямований на початок. Федьковичеві біографи (О. Маковей, Д. Лукіянович, А. Коржупова, М. Шалата, М. Юрійчук та ін.) хоча й зосереджували увагу на характеристиці дитячих літ майбутнього письменника, однак здебільшого не розглядали їх, так би мовити, «зсередини»; поданий у такому ракурсі, письменник мало відрізнявся од інших діячів літератури, і було не зовсім зрозуміло, що ж зробило його, за І. Франком, «однією з найоригінальніших літературних фізіономій»...

8 серпня 1834 р. в час своєї з'яви на світ у самому серці Буковинської Гуцулії — селі Сторонець— Путилів (нині смт. Путила Чернівецької обл.) — син Анни Гординської (1800—1864), русинки, із православносвященичого середовища, вдови по першому мужеві, теж священикові, і шляхтича, мандатора Адальберта Гординського де Федьковича (1809—1876) потрапив у сферу складних суспільних, родинних, особистісно зумовлених порядків. Дарма що вчені ще довго гадатимуть, чи дитина в момент народження є лиш «кандидатом у людину» (мовляв, цього можна досягнути тільки у спілкуванні), чи вона з самого початку є нею; дарма, що П. Гальперін у своїй теорії інтеріоризації висловив думку, що індивід у пренатальному періодові розвитку до свого народження знаходиться на нульовому рівні психіки. Дослідження, проведені зарубіжними фахівцями у 1980—1990рр., підтвердили: «у головному мозкові плоду вже наявні структури для розпізнавання звуків людської мови... Слово — знак «вдвигується» (рос. «вдвигается». — П. К.) у психіку дитини, і це вже людська психіка. Таким чином суспільство через зону найближчого розвитку входить у дитину»1.

Інакше кажучи, слово мало першим зв'язати майбутнього письменника з реальним світом, до того ж в умовах специфічних воно в буквальному значенні першим в'язало його з космосом — світом трансцендентним, коли цілком у дусі давніх слов'янських і суто гуцульських вірувань начебто через посередництво дванадцяти «судців» з'ясовувалося, під якою зіркою («планідою») — щасливою чи нещасливою — народилась дитина, позаяк «кожен має свою зірку» («вже йиким хто має бути, то вже си вродит таким», «шо хто під яков планетов уродит си, то або опир, або відьма, або злодій, або добрий чоловік тай розумний буде, бо всьикі дни є в року тай всьикі люде на сьвіті»2). Генетично властива гуцулам практика екстрасенсорного сприйняття з відповідною трансцендентацією часу, простору неминуче торкнулася Федьковича вже спозаранку; а може, тоді ж торкнулася його (з огляду на якісь патогенні наслідки народження) практика лікувальна, цілительська, раз обряд хрещення відбувся через більш як два місяці — 17 листопада 1834 p., хоча у цій місцевості, за Р. Ф. Кайндлем, «звичайно хрестини відбуваються від одного до трьох тижнів після наро-дження»3. Наше припущення певною мірою пов'язується з тезами С. Гроффа про те, що кожен при своїй появі на світ завше перебуває на грані смерті, та про існування глибокого зв'язку між обставинами народження людини і загальною якістю всього її життя4; складність останнього, а ще хворобливість, фізична кволість та летальні наслідки для ледь не всіх юних Дашкевичів, дітей Анни од першого шлюбу, та й пізніше малих Гординських дають підстави припускати наявність проблем і цього разу.

Як відомо, найперші 4—5 років людського життя (а саме тоді закладаються основи психології особистості) майже не залишають про себе в пам'яті слідів та важко піддаються інтерпретації. На думку 3. Фройда, це період незадоволених бажань, час, коли дорослі постають перед дитиною як грізна неконтрольована сила, отож відповідні спогади як травматичні витісняються із свідомості. Федьковичева біографія ранньої пори відома принаймні двома живими подійними кадрами: перший стосується факту хрещення майбутнього письменника, другий — традиційних походів Гординської до церкви, коли бралося на стільчику навіть кульгаву Марійку, поетову сестру по матері, та його, малого Осипа, званого Юзем, що слабував на зір і не належав до тихих і слухняних дітей. Схожі зовнішньою атрибутикою, ба й навіть суттю — безумовним раннім прилученням хлопчини до духовного, історико-культурного досвіду людства, ці події видаються нам обтяженими своїм другим, уже різним закулісним планом, що більше стосується сфери сімейного життя Гординських як впливової, суперечливої, тому здатної травмувати. У згадках про відвідини путилівської церкви глава родини відсутній невипадково, і не лише тому, що в 1836 р. він обійняв посаду мандатора, себто посередника між паном і селянами, у Довгополі, а потім і в Брошківцях та Кабині — місцевостях, розташованих далеко од Путилова.

Відособлення не лиш формальне, але й значною мірою духовне, і то по періодові інтенсивного переживання інтересів сім'ї, що вмістило зведення нової хати, відправлення до головної окружної школи Чернівців сина Анни Івана Дашкевича, народження власного сина Осипа-Домініка, не було засобом попередити закономірне хвилеве чи й тривале охолодження стосунків. О. Маковей у Федьковичевій «Житєписі...», з чималою скрупульозністю аналізуючи ситуацію, вдаючись при цьому до досить переконливих аргументів, якими є передусе живі свідчення сучасників, делікатно ставить на карб і Гординському те, що той, «спанівши і не злюбивши собі старшої від себе жінки, позволяв собі бути їй невірним», і самій пані мандаторовій «сцени заздрости» і головно «фальшивої домашньої педагогії», згідно з якою сповнені ненависті до строгого вітчима пасерби «виховували й Осипа в ненависти до рідного батька»5. Наслідки такої стійкої, може, кількарічної конфронтації виявились по-своєму прикрими чи не для всіх, надто для батьків та їхнього сина Осипа: зорієнтований на службу, на лідирування, водночас емоційно втомлений нею, Адальберт Гординський не мав змоги вдома отримати заряд нової енергії, може, й створити для себе там оптимальну мікросферу перебування — із знову ж таки авторитарною формою правління, і тому ще більше відходив од сім'ї психологічно, існуючу драматичну суперечність усередині власного єства долаючи кепсько; Анна Гординська, в умовах відсутності чоловіка сама ведучи велике господарство, наглядаючи за дітьми, була в їхніх очах особою домінуючою, судженому категорично не прощала «неморального життя» навіть в умовах його соціальної прийнятливості (як розповідав В. Шухевич, «деякі жонаті гуцули утримують собі попри жінці любасок, а жінки любасів»6) і з огляду на притаманну їй емоційність, неврівноваженість іще довго залишалася, мабуть, таки ініціатором безпосередніх конфліктів, мимовільним джерелом емоційно — сімейної нестабільності. А позаяк «міжособистісна напруга в сімейних стосунках передається дитині через матір»7 і оскільки сама дитина, Юзьо, був генетично найближчий до обох конфліктуючих сторін і через це мав невротичні розлади вже від народження, то він закономірно сприймав конфліктні перипетії глибше, ніж, скажімо, пасерби Гординського Марія та Іван. Ось так через «прозу» батьківських взаємин Осип Гординський входив у складну ієрархію соціальних структур.

Найбільшим порушенням, а отже, відхиленням од бажаної норми був, із нашої точки зору, той стан, що його Р. Заклинський означив наступним чином: «син научився не любити батька»8. І сталося це чи не з перших «проблисків думання», отже, тоді, коли процес особистісної комунікації батька й сина не міг бути ще установлений, у тому числі через недоступність першого: син механічно приєднався до старших, сховавшись за вилагоджений ними психологічний бар'єр. Федьковичева рецепція батька, таким чином, була опосередкованою, суб'єктивованою, до того ж ґрунтувалась значною мірою на хибній основі і вже тому зіграла деструктивну роль, не кажучи вже про те, що згодом глибоко інтерналізований у колективній психіці (взятий на віру) негативний образ ляха як пана, отже, тим паче негідника, зайвого наклався на образ рідного вітця і теж доволі ускладнив життєдіяльність Федьковича.

Парадоксально, але хибне підґрунтя для версії про свій домашній «буток» створив чи не найбільшою мірою сам Федькович— письменник, і то тривалий час, вже у зрілому віці, пускаючи в контексті «батькового міфу» чутку, що, мовляв, у дитинстві побивав їх «песій лях» (вона категорично спростовувалася всіма, хто знав Гординських). Тим самим репрезентувалися загалові складні, неоднозначні, проте нерозірвані ніколи, згодом і тепліші, толерантніші стосунки батьків таки перебільшено — як родинна трагедія, що дезорієнтовувало сучасників та пізніших інтерпретаторів.

«Є багато умов, які створюють у людини стійкість супроти тривалих негативних емоцій. Це передовсім творча праця, яка дає заодно з моментами сумнівів і розчарувань щонайвищий ступінь задоволення», — підкреслив учений, застерігши при цьому, що й тоді «потрібна сувора логічна робота над емоціями», виховання почуттів уже з раннього дитинства9. федьковичеві безпосередні вихователі (мати й сестра Марія) не відали тонкощів педагогічної штуки, до того ж рівень емоційності їх самих був такий високий, що, здається, не визнавав законів логіки. Проте якщо Гординська під тягарем побутових, особистих проблем, думається, підходила до дітей, що й усі гуцулки, — за принципом «спочатку — коби здорове, потім — зроби те і те», хоча Юзя пестила10, то Марійка компенсовувала братові замість неї і батька потребу в духовному, емоційно змістовному контакті. У своєрідній історії сімейної соціалізації і загалом у життєво-творчій долі письменника ця дівчина зіграла особливу роль. Фізично недужа, із слабким типом нервової системи («якесь таке було дебеле, та жалосливе, та тихе, як святе. А що гарне!.. Шкода, що така дівчина, та каліка!..»), вона запам'яталася, може, ще більше своїм мистецьким хистом: «А співачка була! Такої не було на всі гори. Як бувало заспіває, то каміне би плакало, не то люди!»«. О. Колесса, подавши записані від сучасників оці спогади, запропонував своє формулювання психологічних мотивів нестандартної поведінки Дашкевичівни: «Не могучи брати живої участи у житті — вона мусіла бути сама собі світом, концентрувати в своїй душі все, що діялось навкруги неї, — та все те передумувати і відчувати. Вона сама носилася із своїм болем, із своїми думками, — хіба що вони перемогли єї так, що виливались у сльозах...». Згадки про рідкісний як для гуцулів задушевний, тужливий, мабуть, сентиментальний настрій пісень, суголосний настроям виконавиці, а може, й автора — надзвичайно важлива деталь, бо вона стосується аури, під прихисток якої подавалася збентежена сімейними негараздами дитяча душа, де вона, власне, вперше навчалася працювати мисленнєво і творчо. Додаймо до цього й естетизм гуцульської дійсності, загальну закоханість у зовнішню орнаментику, що виявлялася в одязі, вишуканій культурі побуту — і ми здобудем іще чіткіший образок аури, що виколихувала настрої майбутнього поета.

Отож символічним є те, що найперше «згущення» у суб'єктивній Федьковичевій картині минулого співвіднесене з духовним, емоційним контактом із сестрою як носієм унікального художнього матеріалу: вона «знала незраховані казки і пісні русько-народні (в нас дома, натурально, лиш по-руськи бесідовано), а же ми ся обоє так дуже любили, то я, хлопчиком бувши, раз у раз при ній ся забавляв, і всі такі співанки в казки попе-рейняв»12. Н. Заглада, аналізуючи на основі багатих емпіричних даних побут селянської дитини, акцентувала, що «пустувати, битися та полювати на все, що ворушиться /.../, — це улюблені зайняття хлопців»'3. Як бачимо, вектор життєвих інтересів Федьковича обіцяв уже спочатку бути принципово іншим, бо іншими — налаштованими на мистецьку, творчу хвилю — були вроджені особливості функціональних систем, зумовлені генетично, певно, від матері, панотцівського середовища і повніше розкриті при адекватному вихованні. Задивлена в себе високочутлива душа Марійки наче спонукала й малого Юзя до наслідування аналогічного поведінкового стереотипу — зосередження уваги на своїх почуттях і думках, що бралися бути заґрунтованими, зокрема, і на унікальному пісенно-епічному масиві. В інтер'єрі дивовижної природи Буковинських Карпат за-своюваний матеріал (а це і гуцульські звичаєві обряди, уся традиційна побутова культура) сприймався, треба думати, як жива сила, оскільки допомагав розвивати уяву, творчу фантазію, естетичний смак; гадаємо, уже сам процес засвоєння згаданого матеріалу давав «щонайвищий ступінь задоволення», отже, був, із нашого погляду, підготовчим етапом, щоб діяти самому. Стосовно ж природи, то вона навіть для підлітка «у своїй цілісності і внутрішній суті ще залишається неприступною /.../, хоч це і не виключає естетичного замилування нею. Симпатія до неї, до її духу, її живої сили пробуджується лише в юнацькому віці»14. Загалом явище генетично-середовищної кореляції мало в даному разі водночас і пасивний, і активний характер: з одного боку, дитина «успадкувала», крім набору генів, і доволі сприятливі для розвитку своїх здібностей умови середовища, з іншого, вона сама активно прагнула цих умов.

Конструктивні впливи сім'ї на обдарованого хлопця не вичерпуються тими естетичними уроками, що їх дала йому найбільше сестра: відсутність культурно-ідеологічної рівності між Гординськими, виявляється, не була абсолютною, раз, може, й на рівні інтуїції, хоча, й певно, не без прикладу освіченого чоловіка (той закінчив у Станіславові нормальну школу, знав кілька мов) неписьменна Гординська сама відчула потребу в осягненні бодай синами книжних премудростей, коли часто повторювала: «Діти, учіться!»15. Після згадуваних походів до церкви духовне виховання продовжувалося: по обіді старший син Іван брав Святе Письмо і читав «коло стола на голос, бо неня дуже любили слухати, як він читає16, — розповість пізніше Федькович і тим укаже своїм біографам на першу друковану пам'ятку, що відкрилась і його власній сутності та започаткувала незліченний живий ряд осягненої лектури. Глибинна філософія Книги Книг мала зробити своє: дати вразливій од природи дитині початкове розуміння невичерпних можливостей видрукуваного слова акумульовувати досвід. Загалом же у колективній свідомості українців починався надзвичайно важливий процес — в означенні Я. Яреми, психічна еволюція, що хоч не сягнула ще тоді глибоко в душу народу, однак забезпечила те, що «приходили до значіння наука та освіта, економіка, політика, організація», люди самі ступали на шлях «такої свідомої самокультури», зокрема «на терен шкільно-виховної праці»17. Зауважена зміна стосувалася, що важливо, навіть провінції та осіб зрілого віку, як-от Анни Гординської.

Осягнення ж Осипом шкільних премудростей відбувалося в два етапи: спершу впродовж чотирьох років (1842—1846) він навчався у своєрідній приватній школі, яку організував для власних дітей за допомогою спеціально найнятого учителя рідний вуйко по матері Іван Ганіцький, парох із с Киселиці, що за 8 км од Путилова; далі, у 1846—1848 pp., була двокласна нижча реальна школа в Чернівцях. Важлива пора в житті, пов'язана із зміною атмосфери розвитку, інтелектуалізацією його, не кажучи вже про фізіологічні, психічні перебудовні процеси перехідного віку, майже не залишила по собі безпосередніх документальних свідчень, і якби не згадка о. Г. Кантеміра про киселицівські початкові студії майбутнього письменника18, було б не зовсім зрозумілим, як потрапив він на другий щабель своєрідної шкільної драбини. Утім, чи не є відсутність даних, особливо з боку самого учня, ще й по-своєму промовистою посвідкою якихось складних перипетій, котрі не бажалося згадувати?! Досі юний Гординський обіймав удома егоцентричну позицію пещеної, навдивовижу вразливої дитини, яка не вміла забувати образ, помірковано залагоджувати конфлікти, йти на компроміси, повторимося, хтозна чи товаришувала з ровесниками, компенсуючи, мабуть, їхню відсутність присутністю головно сестри. Отож хтозна, чи малася сформованою потреба у спілкуванні «на рівних» з іншими (такі діти вступають у контакт лише постільки, поскільки він може задовільнити їх основні, в нашому разі-естетичні, потреби), із цього приводу довелось, мабуть, непросто переживати пізнішу емансипацію від дому і власні вхідчини у ширший, суворіший соціальний простір.

Вуйкова домашня школа, ясно, що значною мірою релігійна, до того ж імовірна співучасть брата, Івана Дашкевича, і батька, Адальберта Гординського, у підготовці Осипа дали наслідки, забезпечили вже тоді поміж іншим блискуче знання німецької мови як такої, що відкривала шлях до європейської культури та цивілізації, а не лиш була потрібна зараз — як викладова у двокласній нижчій реальній школі Чернівців. Остання фактично функціонувала в рамках того ж закладу, який свого часу закінчив І. Дашкевич — цісарсько-королівської окружної школи Чернівців. Заснована згідно з розпорядженням Галицького повітового управління Львова і рішенням магістрату Чернівців іще в 1791 p., вона складалася з початкового, першого, другого, третього класів; четвертий ділився на два класи, які у 1828—1863 pp. і були нижчою реальною школою, затим реорганізованою у вищу. У фондах Чернівецького обласного державного архіву (ф.1, оп.1, од. зб. 9092) нами знайдено виготовлений крайовим інженером А. Маріним у 1850 р. загальний план усієї шкільної споруди, яка розташовувалась на розі вулиць Верхової їзди і Шкільної: щодо приміщення реальної школи, то воно складалося, зокрема, з двох класних кімнат, кімнати для рисунків (до речі, найбільшої) та кімнати музичної школи. Музикування було, треба думати, супутнім заняттям учнів; у свідоцтвах Осипа Гординського, ще в 1901 р. видрукуваних О. Маковеєм у газеті «Буковина», значаться наступні предмети: катехизм, біблійна історія, красне писане, рахунки, німецька мова, правописні вправи і диктати, письменні задачі, геометрія, стереометрія, механіка, опис землі австрійського цісарства, чужих земель, історія природи, фізика, штука будівництва, рисунки 19.19 Особливий «математично-натуральний» профіль підготовки був покликаний готувати до навчання у вищих фахових школах (політехнічних інститутах, академіях мистецтва, гірничих академіях) передовсім учнів римо-католицького віросповідання, хоча насправді конфесійний принцип не витримувався: скажімо, в загальному журналі успішності учнів головної окружної школи за 1846—1847 навчальний рік (ЧОДА, ф.223, оп.2, од. зб. 12) значаться також православні, греко-католики, іудеї.

Широкою була й географія місць народження учнівської братії: крім Північної Буковини, її містечок і сіл, подибуємо у списках, скажімо, і Краків, Львів, Тернопіль, Бережани, Гусятин, Калуш, Гуру-Гумору, Негостину — фактично різні землі, на яких Австрія декларативно прагнула «сповнити своє культурне післанництво», до того ж вікові обмеження для прийому на навчання хтозна чи існували, якщо поряд із десятилітніми у школі навчалися і сімнадцятирічні. Цілком у дусі радянської ідеології твердження М. Пивоварова, автора літературно-критичного нарису «Юрій Федькович» (1954), про панування в реальній школі Чернівців схоластики і «палочної дисципліни»20, не мають ніяких підстав. Навпаки, про принципову налаштованість на результат, а ще, мабуть, на заохочення до праці свідчить хоча б існування тут спеціальних титулів: найкращі учні іменувалися «преміянтами», далі йшли «акцеденти», «еміненти», «перша кляса» і друга21. Юний Гординський за зимові курси «здобував» «першу клясу», за літні значився серед «емінентів», поміж тим завжди виявляючи кращі результати з катехизму, біблійної історії (як, мабуть, наслідок домашньої школи панотця І. Ганіцького), німецької мови, правописних вправ, фізики і, що цікаво, — рисунків; до того ж маємо явне прогресування: за останній літній курс 1848 р. наслідки найвищі — із 14-ти предметів 10 оцінені на «дуже добре». І це при тому, що «в процесі розвитку підлітка, у найкритичнішу його стадію, спостерігається зазвичай зниження шкільної успішності, погіршення раніше встановлених навиків, особливо коли перед дитиною розгортається продуктивна робота творчого характеру»22. Тяжіння до гуманітаристики, виходить, не виключило можливості досягнути певних висот і в опануванні матеріалу з інших сфер людського знання; крім того, на користь надзвичайно високого рівня вимог, що існували в реальній школі, отже, якості знань свідчить хоч би той факт, що, маючи з німецької «дуже добре» (не «відзначаючо»!), Гординський уже незабаром вільно послуговуватиметься даною мовою у творчості, отже, виявиться здатен нею навіть мислити, хоч хтозна, чи це послуговування не розпочалося й раніше — у школі, раз німецький художник і письменник Р. Роткель ствердив категорично, що на момент їхнього знайомства (у 1852 р.) «Федькович був уже поетом»23.

Підкреслимо, що зазначене стосовно О. Гординського є лиш до певної міри оприявненою лінією конкретної життєвої поведінки: за «кадром» назавжди залишилась низка посутніх моментів не лише принципових, а й навіть побутового, чисто житейського плану, знання і яких, безумовно, зробило б характеристику буття, зростання майбутнього письменника у цю важливу пору набагато зримішою. Скажімо, як дихалося звиклому до природного, віддаленого од цивілізації середовища хлопцеві у Чернівцях, правда, на той час іще маленькому містечку, в якому переважали дерев'яні будинки і тільки найпрестижніша вулиця — Панська — була покрита гравієм, місті, іще тоді з «незамітним», як потверджує О. Маковей, «духовим життям»?.. Де мешкав тут Гординський: чи осібно від інших школярів, чи в гурті? Якщо вірити, ніби у підлітковому віці втрачають свою актуальність стосунки з рідними, поступаючися стосункам із однолітками, то як було в Осипа з батьком, котрий у лютому 1848-го на запрошення начальника магістрату А. Краля, колишнього окружного комісара у Довгополі, і собі покинув мандаторство, лиш певною мірою у передчутті його дочасності, та перебрався до міста, у магістраті займався веденням ґрунтових книг, а проте в душі, здається, був налаштований передусім на прихилення синового серця, а ще на те, щоб віддати Юзя на навчання до Львова чи, може, й до Відня, і то на реальні студії, може, й «на техніку», як тоді казали? Однак з огляду на відомі майбутні розходження батько й син хтозна чи порозумілися тоді в Чернівцях, зрештою, намагання це зробити могло мати й одновекторний характер — від батька до сина, і Анна Гординська, приїжджаючи за Осипом до міста, долаючи шлях упродовж двох днів, везла назад, здається, лишень його самого.

Втім, у глибинах часу сховалося й багато інших важливих речей. Скажімо, хто був той учитель, якого наймав о. Ганіцький; що за вчителі навчали Осипа в Чернівцях, якими були їхні можливості, ідеали, педагогічні принципи, зрештою, стосунки з вихованцями? Хто були самі вихованці: у Киселицях, очевидно, Юрій і Вероніка, діти Івана Ганіцького, у Чернівцях — контингент різний в етнопсихологічному, морально-релігійному, інтелектуально-творчому відношеннях, на тлі якого репрезентант Путилова хтозна чи лідирував: лідер направду має володіти серед іншого «достатньо високим рівнем ініціативи і активності, досвідом і навиками організаторської діяльності, /.../, достатньою ко-мунікабельністю»24? Як відбувалася адаптація Гординського до нових обставин, завжди пов'язане з нею прийняття нових норм і цінностей, а відтак — інтеріоризація — включення останніх у внутрішній світ індивіда? За спостереженнями Н. Сарджвеладзе, емоційні стани, які переживає людина в зазначений час, відіграють величезну роль у її внутрішньому житті, у регуляції всієї поведінки і системи міжособистісних взаємин25.

Талановитий хлопець, розвинувши власну організацію перейнятим од сестри і від ширшого людського товариства автентичним словесно-пісенним скарбом, прив'язавшись до нього серцем, із волі, мабуть, батька, Адальберта Гординського, і такої, що встановлювалася, традиції, опинився, на перший погляд, у не зовсім відповідній для себе прагматичній атмосфері реальної школи; австро-угорська чиновницька система і на віддалених буковинських широтах намагалась передовсім «приспособлювати тубільців до державної служби»26, а не розвивати їх творчо. Однак саме «математично-натуральний» профіль предметів, гадаємо, зробив логічнішим, образнішим мислення «гуманітарного» учня, не кажучи вже про те, що забезпечив достатньо високий рівень загального розвитку, отож відтепер «у творчій уяві знаходять складний синтез емоційна, інтелектуальна сторони поведінки підлітка, /.../ синтезуються абстрактні і конкретні моменти, /.../ потяг і мислення складно узгоджуються у новій єдності — в діяльності цієї творчої уяви»27. Інакше кажучи, народжувався складний світ нових інтересів, прагнень, несміливо, але проектувалось майбутнє, доволі абстрактне, розпливчасте, разом з тим уже зорієнтоване.

Хтозна, чи навіть на завершальній стадії шкільної науки відаючи хоч що-небудь про історію і культуру українців, про початки культурно-національного відродження у Галичині, не знаючи по-руськи читати й писати, Осип Гординський, цілком природно, ступив на шлях ідентифікації себе з «Німеччиною», притім, наголосимо, не з соціально-політичною, чиновницько-урядовою системою Австро-Угорщини, а з німецькою культурною традицією, власне німецькомовним надбанням, зразки якого мусили перебувати в середовищі навіть учнів реальної школи та їх учителів і манити до себе вибраних. Разом з тим це не був етнічний конформізм — пасивне, слухняне сприйняття норм і цінностей домінуючої етнічної спільноти; якщо зважити, що «іншої культурної мови (аніж німецька. —Л.К.) просто не існувало: праці з літератури, філософії, навіть агрономічних наук виходили лише німецькою, німецькою викладали в університетах, а Німеччину сприймали за культурний зразок»28, то з боку Гординського це був радше активний, цілеспрямований етноцентризм, оскільки до іншої інтелектуальної, культурної традиції прилучався індивід, котрий нехай на обмеженому матеріалі, але збагнув рідну як власну цінність, «незраховані казки і пісні русько-народні /.../ поперейняв», а ще звичаї, вірування, стереотипи поведінки, і саме в невідлучному з ними товаристві вирушав у неозорий чужий світ за досвідом, щоб потім виокремитись, ствердивши, зберігши своє «Я».

Важливі політичні події сучасності, зосібна польське повстання у Галичині в 1846 p., схоже, за І. Франком, на «гарматний вистріл серед глибокої нічної тишини»29, лютнева революція 1848 р. у Франції, затим справжня «весна народів» — хвиля повстань по всій Європі, що докотилась і до Галичини та Буковини, увінчавшися тут скасуванням панщини, хтозна чи глибоко схвилювали майбутнього письменника, особу, здається, ще зовсім аполітичну. У рідному Сторонці, де завжди живучою була пам'ять про опришківський рух і свободолюбство було першою ознакою кожного, зовсім недавно, у 1843 p., за виступ проти місцевих дідичів прибулі з Чернівців війська «били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали»30, небавом тут починається вели-ке заворушення під проводом Лук'яна Кобилиці, і чимало важливих подій із того року відбуваються на очах ви-пускника реальної школи Осипа Гординського. Чи то смерть від сухот любої виховательки — сестри Марії, котра сталася в липні 1848 р., так боляче вразила хлопця, чи якась інша причина, але за всім, що діється довкола, він спостерігає ніби збоку, ніби безуважно. Насправді ж, може, найбільша Федьковичева поема «Лук'ян Кобилиця» у цьому плані засвідчила оманливість такого нашого першого враження: духовно, віртуально автор уже писав іще в 1848-му, точніше, він уже фіксував у пам'яті знання, емоції, звісно, суб'єктивні, які пізніше «викажуть», «вербалізують» солідарне ставлення до народного виступу з боку його, митця, і доволі глибоке розуміння загальної ситуації.

З огляду ж на результативний час отроцтва і на зміст попередніх чотирнадцяти літ життя Осипа Гординського нам видається дискусійним твердження Л. Виготського, що це, мовляв, «руйнівна, спустошуюча фаза, впродовж якої підліток остаточно зживає своє дитинство»31. Зруйнувати внутрішню, духовну основу, тим паче набуту в дитячі роки, заодно й передану генетично, навіть у випадку патології хтозна чи можна до кінця, в останній епосі дитячого віку — час підлітковий — цей «вантаж» хіба «реконструюється», розбудовується, проте у глибинах і надалі залишаючись незмінним та невідлучним од людини, як її тінь. Т. Шевченко, у 1860 р. пишучи автобіографічного листа на прохання редактора журналу «Народное чтение», зазначив уже на початку, що мало скаже про історію свого дитинства, бо «не має духу входити в усі її подробиці»: «Це міг би зробити чоловік, котрий заспокоївся внутрішньо»32.

О. Гординський (Федькович) теж завжди відчував неспокій інфантильного походження, який заодно мав ще походження генетичне, отже, й більшу реактивність. Разом з тим на дві епохи дитинства (ранньої пори і власне дитинства) припали винятково важливі процеси, що передували витворенню індивідуальності, власне, вони увінчалися з'явою того відчуття, яке дослідник дитячої психології В. А. Роменець найменував потягом до індивідуальності33. Соціум, унікальний етнокультурний контекст максимально прислужилися до такої події передовсім тим, що допомогли О. Гординському набути досвід і в близькому часі перейти до індивідуальності.

Література

1 Брушлинский А. В. Психология субъекта // Психологический журнал. — 2003. — Т.24. — №2. — С. 17.

2 Шухевич В. Гуцульщина. — 4.5. — Львів: Загальна друкарня, 1908. — С.55.

3 Кайндль Р. Ф. Гуцули: їхнє життя, звичаї та народні перекази. — 2 вид. — Чернівці: Молодий буковинець, 2003. —С.12.

4 Ліфарєва Н. В. Психологія особистості. — К.: Центр навч. літерах, 2003. — С.43.

5 Маковей О. Житєпись Осипа Юрія Гординського— Федьковича. — Львів, 1911. — С.45, 47.

6 Шухевич В. Гуцульщина. — 4.1. — Верховина, 1997. —С.71.

7 Сермягина О. С. Эмоциональные отношения в семне (социально— психологическое исследование). — Кишинев: Штиинца, 1991. —С.62.

8 Заклинський Р. Чи можна Федьковича Коссованом звати? (Слово в обороні правди) . — Львів, 1895. — С.9.

9 Анохин П. К. Социальное и биологическое в природе человека // Соотношение биологического и социального в человеке. — Москва, 1975. — С. 305.

10 Колесса О. Юрій Коссован (Осип, Домінік, Ігор Гор-динський де Федькович). Проба критичного розбору ав-тобіографічних його повістей та його житєписи. — Львів, 1893. — С.56.

11 Там само. — С.60.

12 Цит. за: Дідицький Б. Слово от издателя / Поезій Іосифа Федьковича.— 4.1. — Львів, 1862. — С.ХІІ.

13 Заглада Н. Побут селянської дитини. — К., 1929. —С.21.

14 Роменець В. А. Психологія творчості. — К.: Либідь,2004. - С.7374.

15 Маковей О. Цит. праця. — С.11.

16 Колесса О. Цит праця. — С 58.

17 Ярема Я. Українська духовність в її культурно-історичних виявах. — Львів, 1937. — С.ЗО.

18 ЛНВ. — 1905. — Т.32. — С183.

19 Див.: Маковей О. Цит. праця. — С.51.

20 Пивоваров М. Юрій Федькович. Літературно— критичний нарис. — К.: ДВХЛ, 1954. — С.9.

21 Маковей О. Цит. праця. — С 50.

22 Выготский Л. С. Педология подростка//Собр. соч.: В 6 т. — Т.4. — Москва, 1984. — С.20.

23 Див.: Маковей О. Цит. праця. — С.74.

24 Парыгин Б. Д. Основы социально— психологической теории. — Москва: Мысль, 1971. — С.303.

25 Сарджвеладзе Н. Личность и ее взаимодействие с социальной средой. —Тбилиси: Мецниераба, 1989. — С.135.

26 Фінкель Л., Гломбиньский С. Історія і статистика Австро-Угорскої монархії. — Львів, 1901. — С.59.

27 Выготский Л. С. Цит. праця. — С.219.

28 Тейлор А. Дж. Габсбурзька монархія 1809—1918. Історія Австрійської імперії та Австро— Угорщини. — Львів: ВНТЛ—

Класика, 2002. — С.25.

29 Франко І. Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині // Зібр. творів: У 50 т. — Т.47. — К.: Наук, думка, 1986. — С.66.

30 Цит. за: Франко І. Лук'ян Кобилиця. Епізод із історії Гуцульщини в першій половині XIX в. // Зібр. творів: У 50 т. —Т.47. — К.: Наук, думка, 1986. — С.256.

31 Выготский Л. С Цит. праця. — С.25.

32 Шевченко Т. Письмо к редактору «Народного чтения» //Зібр. творів: У 5 т. — Т.5. — С.443—447.

33 Роменець В. А. Цит. праця. — С.74.


загрузка...
загрузка...