З історії дитячого театру Марка Кропивницького - реферат з української літератури - українська література - шкільна програма 12 класів 

Стаття Кропивницький Марко
З історії дитячого театру Марка Кропивницького

А. Новиков,

доцент Харківського НПУ ім. Г, С Сковороди

У жовтні виповнюється 125 років від часу заснування Марком Кропивницьким уславленої трупи корифеїв, з чого, власне, розпочав свою діяльність український професійний театр. Утім, заслуговує на увагу й інша, щоправда, менш відома, але також надто важлива подія в історії української культури. Річ у тім, що 100 років тому драматург створив у своїй садибі на Слобожанщині перший на теренах тодішньої країни дитячий театр, унікальність якого полягає не лише в тому, що він відзначався досить високим художнім рівнем, а ще і в тому, що «акторами» в ньому були неписьменні селянські діти. Для своєї дитячої трупи письменник написав дві чудові п'єси-казки «Івасик-Телесик» і «По щучому велінню», якими, по суті, започаткував репертуар для театру юного глядача.

Сподіваємось, що запропонована праця, особливо аналіз дитячих творів М. Кропивницького, в яких на глибокому філософському рівні уже вкотре осмислюється вічне протиборство Добра і Зла, Правди і Кривди, популяризуються кращі народні традиції та загальновідомі християнські цінності, стане корисним матеріалом для наших шановних учителів у їхній позакласній роботі, що на «Івасика-Телесика» й «По щучому велінню» звернуть увагу керівники шкільних драматичних гуртків. Сподіваємось також на те, що в недалекому майбутньому згадані п'єси класика української драматургії займуть належне місце і в небагатій на високохудожні дитячі твори офіційній шкільній програмі.

Останні двадцять років свого життя (з 1890 по 1910 рік) геніальний актор, режисер і драматург Марко Кропивницький мешкав на своєму хуторі Затишок, «за 120 верст від Харкова і за 20 верст від повітового міста Куп'янська» [5, с 23], недалеко від села Сподобівки (тепер Шевченківського району Харківської області). На рубежі XIX і XX ст. це був один із найвідоміших національних культурних осередків. Тут «батько українського театру» (так сучасники шанобливо називали митця) створив чимало своїх п'єс, серед яких «Олеся», «Замулені джерела», «Мамаша», «Страчена сила», «Старі сучки й молоді парості», «Скрутна доба», «Розгардіяш», «Зерно і полова», в яких намагався віднайти відповідь на актуальні для того часу соціально-політичні питання, віддзеркалив характерні для кінця XIX і початку XX століття тенденції модернізму, перекладав твори Шекспіра, Мольєра, Гоголя, Некрасова, працював над своїми мемуарами. Садибу митця постійно відвідували відомі актори, письменники, вчені, громадські діячі, серед яких І. Карпенко-Карий, М. Садовський, І. Мар'яненко, Д. Багалій, М. Левитський. Понад два роки в гостинному домі Кропивницьких мешкали родичі Тараса Шевченка — діти його небоги Ірини Ковтунової. У Затишку було влаштовано для селянських дітей і дорослих початкову школу, притому в останні роки життя хазяїна хутора, з українською мовою навчання, письменні жителі найближчих до садиби драматурга сіл та хуторів мали змогу користуватись його бібліотекою. Селяни одержували тут також необхідну для них (у більшості випадків безкоштовну) медичну допомогу (дружина письменника Надія Василівна була медиком за фахом), мали можливість відвідувати театральні вистави акторів-аматорів, які влаштовував для них Кропивницький.

Ще в перший рік перебування на хуторі Кропивницький познайомився з членами місцевого театрального гуртка, що складався з передової української інтелігенції, переважно вчителів повітового міста Куп'янська та навколишніх сіл, і вже в серпні 1890 року виставив з ними «Наталку Полтавку» І. Котляревського, а також власні п'єси «Дай серцеві волю, заведе у неволю» та «Пошились у дурні». Столичний журнал «Артист» через кілька місяців сповіщав, що драматург безкоштовно зіграв з куп'янськими аматорами у трьох спектаклях, в яких з великим успіхом виконав свої кращі ролі. Крім того, Кропивницький залишив куп'янчанам нові декорації, реквізит та колекцію париків. Місцеві аматори обрали митця почесним членом свого театрального товариства [1, с 209].

Творча співдружність Кропивницького з куп'янськими аматорами тривала близько двадцяти років. Видатний режисер і актор не тільки навчав гуртківців сценічної майстерності, а нерідко й сам брав участь у виставах. Так, у «Наталці Полтавці» І. Котляревського він грав Возного, у грибоєдовській комедії «Лихо з розуму» — Фамусова, а в шевченківській драмі «Назар Стодоля» — Хому Кичатого.

Саме на куп'янській сцені Кропивницький уперше виставив одну з кращих своїх п'єс «Олесю», в якій виконав роль Кіндрата Балтиза. «Влітку 1891 року, — описує цю подію письменник Семен Сумний, — Марко Лукич одержав дозвіл цензури на постановку триактної драми «Олеся». Він запросив до себе в гості куп'янських аматорів, прочитав їм нову п'єсу і запропонував: «Поки ще драма буде видрукувана, спробуємо її поставити в Куп'янську з мого рукопису. Надія Василівна вже ролі виписала» [10, с 193]. На професійній сцені «Олеся» з'явилась приблизно через півтора року.

Так само вперше у виконанні куп'янських аматорів побачила світло рампи й комедія Кропивницького «Мамаша». Сталося це 1904 року, відразу після одержання дозволу цензури на постановку п'єси. Прем'єра пройшла з успіхом. Щоправда, «декого з глядачів бентежило, — згадує драматургів син Володимир, — ... що фабула п'єси взята з життя знайомих осіб і нагадує минулі події в повіті, хоч у творі багато про що із зрозумілих тоді причин було недомовлено» [5, с 101—102].

Живучи в Затишку, Кропивницький у складі різних театральних труп (О. Суслова, Т. Колісниченка, П. Прохоровича, Л. Сабініна, Ф. Волика) та аматорських колективів брав участь у виставах і концертах, що відбувались у таких великих містах, як Харків, Одеса, Київ, Єлисаветград, Полтава, Бєлгород, Москва, Санкт-Петербург, Варшава, Саратов та в повітових — Куп'янську, Ізюмі, Слов'янську, Лисичанську, Вовчанську, Лозовій, Богодухові. Грали спектаклі також у садибі письменника та в сусідніх селах — Щенячому й Барановій. Відомо, що в Щенячому виставляли комедії Кропивницького «Помирились» та «По ревізії», а в Барановій, у маєтку дрібнопомісних дворян Любицьких, — чеховський «Ювілей» та деякі інші твори. У Затишку та в Любицьких вистави нерідко проходили просто неба — на балконах будинків. Володимир Кропивницький згадує, як улітку 1907 року за участю його батька аматорські спектаклі виставлялися в Щенячому: «Шура і я задумали разом з приятелями нашими Любицькими влаштувати щоб там не було спектакль. Батько був якраз дома і теж залюбки погодився взяти участь при умові, щоб ішли українські п'єси. ... Вибрали два водевілі Марка Лукича — «Помирились» і «По ревізії». Вирішено було ставити їх у Щенячому, в приміщенні земської школи, де ставили й дитячі спектаклі». У Куп'янську були замовлені справжні афіші та білетні книжки. Спочатку передбачалось, що постанови будуть безкоштовними, але повітове начальство, в якого потрібно було одержати дозвіл на вистави, не погодилось на це. Тому була призначена мінімальна ціна — від п'яти копійок до одного карбованця. Проте вікна школи були відчинені. Отже, можливість дивитися спектаклі була і в тих, хто не зміг купити квиток.»

В останні роки життя у Кропивницького виник задум залучити до театральної справи й місцевих селян. У той час в Росії і Україні поширювалися так звані народні трупи, до складу яких входила здебільшого талановита сільська молодь, керована місцевою інтелігенцією — вчителями, лікарями, фельдшерами. З однією такою трупою на Полтавщині (с. Позники Лохвицького повіту) драматург познайомився ще 1901 року. Йдеться про домашній театр Русинових, де силами аматорів виставлялися його драма «Невольник» та п'єса Гоголя «Лакейська» (українською мовою).

На зразок такого театрального колективу хотів заснувати трупу й Кропивницький. Притому обов'язково, як зауважував він, «на наській мові». «...Ті спектаклі, що я ставлю у себе, — пише митець до В. Нікітіна, — безплатні, а ці, про котрі зараз дбаю, мусять оплачуватись, звичайно, малою ціною; на дурницю діло не піде: у того чобіт нема, у того свитини. ... Якщо зможу викональця-дядька оплатити 5—6 карбованцями на місяць, то більш і не треба; треба щось і на переїзд і на харч» [7, с 569]. Вистави планувалося виконувати після закінчення основних сільськогосподарських робіт — пізньої осені та взимку. Для першого сезону драматург хотів підготувати спектаклі за такими своїми п'єсами, як «Зайдиголова», «Дві сім'ї», «Глитай, або ж Павук». Але передчасна смерть завадила здійсненню цієї мрії видатного діяча української культури.

Однак чи не найбільшою гордістю драматурга був заснований ним у Затишку перший на теренах тодішньої країни дитячий театр, «акторами» в якому були його власні і селянські діти. Ця подія була й залишається безпрецедентною, оскільки нічого подібного в історії української і європейської культури більше не спостерігалось. А почалося все з того, що, дбаючи про долю селянських дітей, Кропивницькі почали запрошувати малечу на свята до себе в маєток, де пригощали її різними ласощами, організовували для неї традиційні на той час забави. Але згодом така форма спілкування з місцевою дітворою перестала задовольняти митця. Ось що з приводу цього писав він у статті «Коза-дереза» на хуторі»: «Дві зими діти мої скликали хуторських мужичат до себе на «ялинку», і що ж я бачив: побігають діти навкруги ялинки, побравшись за руки, доки догорять на ній свічечки, потім повитріщаються на бенгальські вогні та магній, послухають, як стріляють хлопушки, а далі починається грабіжка ялинки, роздаються ласощі та цяцьки і починається невгамовна штовханина, стусани, реви... Іноді малюка якого-небудь таки добре нагодують буханцями, а іншому і синяка поставлять під оком... оті всього свята. ...> Не знаю, як думають городяне та селяне забавлять дітей надалі, я ж задля хуторських дітей наважився щороку на Різдво ставити дитячі спектаклі» [7, с 43].

Однак при підготовці першої ж вистави у Кропивницького виникли серйозні труднощі. По-перше, у дитячому репертуарі на той час був лише один твір — опера М. Лисенка «Коза-дереза» (лібрето — Дніпрової Чайки). По-друге, виникла проблема з виконавцями, оскільки майже всі селянські діти були неписьменними. І це не дивно. Адже в хуторах, котрі знаходилися поблизу Затишка, не було жодної школи. «Треба зауважити, — згадував драматург, — що із всіх тих виконавців, яких я вибрав, найшовся один тільки хлопець трохи грамотний; він зріс у моїм подвір'ї, і його навчили грамоти мої діти» [7, с 44]. Тому малолітнім аматорам доводилося заучувати свої ролі напам'ять. «Але що то за здібний та свіжопам'ятний народ, — пишається Кропивницькии своїми юними «акторами», — тричі прочитаєш ролю, тричі проспіваєш пісеньку і готово, та як тішаться, що то балачка та пісня свої рідні!..» [7, с 566].

Трупа складалася в основному з селянських дітей 10—13 років. Брали участь у виставах також молодші діти письменника — Володя й Оля. Для вистав Кропивницький відвів найбільшу кімнату (залу) в старому будинку, де, як у справжньому театрі, було обладнано сцену. Перша вистава відбулася на Різдво 1906 року (за новим стилем 7 січня 1907 року). Ставили «Козу-дерезу». Драматург сам малював декорації, разом з молодшими дітьми готував костюми. Надія Василівна привезла з Харкова комплект масок. Вистава мала неабиякий успіх. Козу грала неграмотна, але, за словами драматурга, дуже здібна дівчинка Софія (Софія Прокопівна Бунчук), якій було всього дев'ять з половиною років. У ролі Баби виступила малолітня дівчинка Федора (Федора Семенівна Самойленко). Ролі Зайчика і Вовчика так само виконували селянські діти. Лисичку, щоправда, грала молодша донька Кропивницького Оля, Ведмедика і Діда — син Володимир, а Рака — студент В. Кузнецов, якого в 1906 році було запрошено до Затишка в якості репетитора для молодших дітей письменника.

Уже на першу виставу прийшло понад сто дітей та дорослих. «Треба було бачити ту «публіку», — ділиться спогадами Кропивницький, — яке було задоволення, яка радість, скільки подяки. Спектакль скінчився в 5 годин, ще завидна. Роздали ласощі з ялинки та цяцьки, і дітвора розбрелась по хуторах цілком задоволена» [7, с 44—45].

Цікаве свідчення про першу дитячу виставу Кропивницького залишив також письменників син Володимир Маркович. «Про спектакль, який мав відбутися, — зазначає останній, — вже стало заздалегідь відомо в найближчих селах, хоч і не було спеціального оповіщення. Чули, що готується незвичайне видовище для дітей! Дорослі розумно вирішили пустити в першу чергу на виставу дітвору. А проте з дітьми прийшли деякі матері, батьки, сестри і брати. Зал старого будинку був так заповнений, що ніде й яблуку впасти! Глядачі дивились виставу, затамувавши подих, з розкритими від захвату ротами. В антракті і по закінченні спектаклю спершу не знали, як висловити своє схвалення. Тут прийшов на допомогу хтось із наших дворових слуг, що бували на спектаклях в Куп'янську, і почав аплодувати. Це усім сподобалось. Аплодисменти були дружно й щиро підхоплені, і їх уже важко було спинити» [5, с 136].

Дуже швидко слава про спектакль, поставлений славетним українським митцем, облетіла всі навколишні хутори і села. І вже на другий день драматург приймав у себе в маєтку делегацію від селян з хуторів, що були розташовані дещо далі від Затишка, з проханням і для них поставити «Козу-дерезу». Друга вистава відбулася на третій день Різдва. Тепер уже малечі зібралось 194 душі.

Через кілька днів дитячу трупу Кропивницького було запрошено на «гастролі» до сусіднього села Щенячого, і весь «театр» з декораціями та іншими необхідними для постановки спектаклю атрибутами на п'яти підводах вирушив у подорож за шість верст. Під час цієї вистави (котра з дозволу інспектора народних шкіл відбулася 3 січня наступного 1907 року в земській школі), за словами самого письменника, творилося щось неймовірне. У школу набилося «глядачів більш 500 душ, а навкруги школи, мабуть, стільки ж. Надвірні дерлись на вікна, одривали віконниці, видавили шибки либонь у п'ятьох вікнах» [7, с 45].

Після закінчення спектаклю Кропивницький на прохання глядачів прочитав кілька творів Т. Шевченка та інших відомих українських поетів.

Невдовзі юні «актори» зіграли спеціально для них написані Кропивницьким дитячі п'єси-казки «Івасик-Телесик» та «По щучому велінню». У листі до свого доброго знайомого антрепренера О. Суслова в січні 1908 року письменник, зокрема, зауважує: «…Я собі зібрав трупу з крестьянських дітей і виставляю по селах: «Козу-дерезу», «Івасик-Телесик» і «По щучому велінню» (останні обидві мої)» [7, с 530].

Фольклорний сюжет, за яким драматург створив віршовану п'єсу «Івасик-Телесик», був дуже популярним в Україні. Він привертав увагу багатьох відомих письменників. Так, ще в першій половині XIX століття, а саме 1834 року, до нього звертався Осип Бодянський, котрий написав поезію «Казка про малесенького Йвася, змію, дочку її Олесю та задніх гусенят». Згодом, у 1837 році, за цим же сюжетом був написаний прозовий твір російською мовою Григорія Квітки-Основ'яненка» Ведьма» [11, с. 104] . Пізніше, уже в XX столітті, фабулу казки «Івасик-Телесик» використали у своїх однойменних віршованих творах Марко Кропивницький, Павло Тичина та деякі інші автори. До речі, Кропивницький дещо змінив фольклорний сюжет. Як відомо, у розповсюдженому варіанті казка кінчається тим, що Івасик садовить у піч відьмину дочку Оленку, а сам тікає. У п'єсі ж «батька українського театру» Оленка — добра дівчинка, котра попереджає Івасика про недобрі наміри своєї матері. І вони вже разом тікають від злої відьми. «Такий етичний момент, що ліг в основу сюжету і в розвиток фабули, — зазначає драматургів син, — надав п'єсі зовсім іншого характеру» [5, с 139].

Дітям, звичайно ж, дуже подобалась п'єса-казка Кропивницького. Вони всім серцем співчували Івасикові і ненавиділи Відьму та її гостей. І це зрозуміло. Адже Івась добрий, працьовитий хлопчик. Він ловить рибу і тим самим допомагає своїм батькам. Мати запрошує Івасика поїсти й відпочити, але хлопчик відповідає: «Я поїм та й знов у плинь». І далі додає дуже важливі у виховному значенні слова, особливо якщо зважити на юний вік читачів та глядачів п'єси:

Ззамолоду треба трудиться,

Так воно, кажуть, годиться

[6, с 117].

У цьому вислові головного персонажа твору сконцентрована загальнолюдська мудрість, віковічна народна традиція привчати дітей до праці.

Співчувають діти також Оленці, яку драматург наділив низкою шляхетних рис — людяністю, чуйністю, здатністю до самопожертви. Недобра мати-відьма весь час тримає її замкненою, заставляє багато працювати, а за найменшу провину б'є. Дівчинка сама розповідає про свою нелегку долю:

Ото тільки мені й волі,

Як матері нема дома:

Нажурюсь і наспіваюсь,

Натанцююсь, нагуляюсь...

Коли б довідатись мені,

Чи матері повсюду злі,

Чи є де-небудь і добренькі?..

[6, с 120-121].

Коли Оленка дізнається, що в родині Івася стосунки між батьками й дітьми не такі, як у їхній, що тут культивуються закони людяності й справедливості, вона наважується тікати разом з хлопчиком. Отже, добро перемагає. Вельми цікавим створює драматург і образ Відьми, що є уособленням зла. Відьма спіймала Івасика для того, щоб помститися його батькам, бо через них вона мала колись неприємності. Про це ми дізнаємося з її ж слів:

Віддячу Охрімові та Ганні

За їх скарги препогані:

Через них мене громада в річці купала,

Через них, проклятих, із села прогнала...

[6, с 116].

При змалюванні постаті Відьми драматург не відійшов від народних уявлень про представників нечистої сили, що завжди приносили людям одні лише нещастя (неврожаї, пошесті, стихійні біди тощо). Жінку, яку запідозрювали в тому, що вона знається з нечистю, кидали в річку, і якщо вона випливала, то, за народною легендою, це, без сумніву, була відьма, яка не могла втопитися. Отже, виходить, що героїню твору люди вигнали з села заслужено, бо це цілком відповідає народній традиції.

Таким чином, у Відьми, як слушно зауважує В. Просалова, мотиви поведінки «конкретизовані, від чого образ став багатшим, рельєфнішим» [8, с 54].

Діти мають змогу самі чітко розділяти героїв п'єси-казки на добрих і злих, наслідувати позитивних персонажів і засуджувати негативних. До добрих належить також Гусак, який рятує Івася й Оленку від Відьми та її гостей. Гусак сам зазнав лиха. Він ціле літо хворів. Тому, мабуть, і співчуває дітям, які потрапили в біду, хоча добре розуміє, що може й загинути разом зі своїми супутниками. Закінчується твір, як і належить казці, тим, що добро перемагає. Івасеві батьки радо зустрічають свого сина та його рятівників Оленку й Гусака.

Слід звернути увагу також на мову персонажів п'єси, що відзначається глибокою індивідуалізованістю, барвистістю. Так, у Ганни, Івасевої матері, мова ласкава, привітна, пересипана пестливими словами. Ось як, наприклад, вона звертається до Івася:

Івась синок,

Золотий човнок,

А срібнеє веселечко,

Приплинь до бережка,

Моє серденько!..

[6, с. 116].

Великою любов'ю, турботою про сина пронизані також слова Охріма — Івасевого батька. Працюючи над виготовленням човника для сина, він приспівує:

Щоб човничок був легенький,

Невеличкий, не хисткенький,

Мов на диво!

І веселечко кленове

Щоб як світ було готове

Неодмінно!

Єдинчика сина маю,

Задля нього тільки й дбаю!..

[6, с 113].

У Відьми ж мова груба, навіть лайлива. Вона говорить Івасеві:

Хочеш правди? Правдухава з'їла,

А хвортуна пішла рятувати

Та стала на долю гукати;

А доля злякалась та геть і забігла —

Під дірявий міст,

Чортяці під хвіст!.. (Регоче)

[6, с 143].

Дуже серйозно працював Кропивницький і над іншою дитячою п'єсою — «По щучому велінню». На основі сюжету однойменної народної казки він написав оригінальний твір, що, як уже йшлося, також має неабияке виховне значення. У п'єсі чітко змальовані образи двох братів — Гаврила і Хоми. Перший уособлює в собі такі суспільні вади, як кривда і нещирість, а другий є носієм віковічних позитивних рис людства — правдивості, щиросердості, працьовитості тощо. Уже на самому початку п'єси юні читачі і глядачі добре розуміють, що Хома незаслужено зазнає кривди. Про це красномовніше за все свідчить його монолог: «Ну та й намерзся ж здорово і таки натомився. Гаврило знов скаже, що я нічого не робив, батько та мати йому повірять і знов битимуть мене. Отаке коїться у нас щодня. Інші радять втопитись або повіситись, а я того не зроблю, бо гріх, терпітиму краще... Ославили мене ледацюгою, нехай я буду ледацюга; ославили дурнем, нехай буду і дурень. <...> За віщо Гаврило раз по раз набріхує на мене? Батько й мати йому вірять. Я не смію сказати Гаврилові «брешеш», бо він старший...» [6, с 143].

У Хоми добре серце. Він ладен віддати останній шматок хліба незнайомій людині. На прохання старця він зазначає: «Я дав би вам і цілий хліб, коли ж і самого лишили тільки з цвілим сухарем. Нате ось останнього, а я й так перебуду...» [6, с 149]. За таку поведінку дід наділяє Хому ниточкою з гачечком, на який піймалася чарівна щука. Ця щука стала у великій пригоді хлопчикові. Адже по щучому велінню він одержав змогу робити дивовижні справи.

Заслуговує на увагу й те, що разом із подарунком старець дає Хомі ще й дуже важливу пораду: «Прощай! Але пам'ятай мою науку. Не роби людям нічого лихого, плати їм за зле добрим, бо вони здебільшого й самі не відають, що творять» [6, с 149].

Звичайно, симпатії дітей завжди будуть на боці скривдженого Хоми, а не його брата-кривдника, негідні вчинки якого вони засуджують. Тому з особливим задоволенням малюки сприймають новину про те, що хлопчик одержав змогу користуватися чарівною силою, за допомогою якої він тепер може не тільки захищатись від злих людей, а й одержати в кінці казки заслужену винагороду.

Драматург акцентує увагу на тому, що Хома завжди пам'ятає пораду старця не робити людям нічого лихого. Тому за його бажанням створюються лише комічні ситуації, від яких ніхто не зазнає кривди. Хома щиро співчуває і допомагає Гаврилові, коли той по щучому велінню сам себе відлупцював. «А що, й досі стогнеш, добре себе оддубасив? — запитує він брата. — Бач, не тільки у палиці два кінці, а і в кулаці два боки… «По щучому велінню, по моєму хотінню» нехай вже у Гаврила не болить!.. Утри ж пику, то й синяків не стане» [6, 154].

Хома не держить зла на брата, хоча й знає, що останній мав намір вигнати його з дому. Він лише змушує Гаврила зізнатись у своїх недобрих вчинках та злих намірах відносно батька й матері і після цього все йому вибачає. Така поведінка Хоми, що заснована на християнській моралі та кращих народних традиціях, має, звичайно, великий позитивний вплив на процес формування особистості майбутніх свідомих громадян.

Неабияке значення має й те, що п'єса написана вишуканою українською мовою, яка, за словами відомого дослідника творчості Кропивницького Миколи Йосипенка, «органічно близька до джерел усної поетичної творчості». Все це є свідченням «серйозного підходу М. Кропивницького до справи написання п'єс для дітей, глибокого знання психології юної аудиторії та її культурно-виховних запитів і потреб» [3, с 265].

Готуючись до вистав за власними дитячими творами, Кропивницький написав до них оркестровку. Як зауважує письменників син Володимир, спочатку драматург прохав написати музику до «Івасика-Телесика» професійного композитора К. Стеценка, але те, що запропонував останній, його не задовольняло. К. Стеценко зробив це в стилі справжньої опери, що, на думку автора лібрето, було «надто серйозно, але важко для виконання». Разом з тим свою музику Кропивницький «вважав дещо примітивною, призначеною для виконання, головним чином дітьми» [5, с 140].

«Перед тим, як виступати, — згадує учасниця дитячої трупи Федора Самойленко, — Марко Лукич посилав верхового в сусідні села — Сподобівку, Бугаївку, Баранову, до Молотка — запрошувати всіх на постанову... Після постанови всім дітям роздавали гостинці». І далі провадить: «Ми були і в газеті зняті. Кличе нас Марко Лукич і показує газету: «А ну чи взнаєте себе, дівчата?»

Пройшло п'ятдесят років, але, наголошує колишня «артистка», «і досі як живі переді мною оті декорації. І човен, наче справжній, так наче й хитається на хвилях, і річка , мов жива <...> як тільки гарно було!..» [9]. Дуже добре на схилі літ пам'ятала події, що відбувались у Затишку в роки її дитинства, й інша учасниця дитячого театру Кропивницького Олександра Тихонівна Колесник. За словами П. Козара, який з її уст записав текст «Івасика-Телесика», вона «знала слова кожної дійової особи (а їх більше десяти), пам'ятала всі виходи, не забула, які були декорації» [4, с 195].

На вистави в Затишок із великим задоволенням приходили діти й дорослі. Тісне приміщення домашнього театру, згадував один із сучасників, не могло вмістити всіх бажаючих. Тому тільки для дорослих ставили стільці. Діти ж сиділи долі. Найменші — попереду [2, с 52].

Минали роки, але популярність вистав малолітніх «артистів» із Затишка не зменшувалась, а навпаки — зростала все більше й більше. Ось що, наприклад, згадує про це в одному зі своїх листів до І. Мар'яненка сам письменник. На перший день Різдва, зауважує він, «ми зробили задля сподобівчан та гусинців ялинку, звичайно, з дарунками з ласощів та упорядкували спектакль: «Козу-дерезу». <...> Публіки через холод було 127 дітей; зате вчора на «Івасикові-Телесикові» було 217 і мало не стільки ж пішло назад, нікуди було притулити». І далі додає: «Яке це захоплююче видіннє задля примітивної публіки. Треба було бачить, як матірки хлипали, втираючи сльози, коли відьма украла Івасика; а коли Івасик вернувся додому, як вся публіка зраділа... Дожидаючись спектаклів, ні один з моїх робочих, а їх у мене зимою чоловіка з 20, не пішов в Сподобівку до корчмарів. <...> Не вдасться виставити «По щучому велінню», прийдеться відкласти на Великдень» [7, с 562 — 563].

Про популярність дитячого театру Кропивницького свідчить також нотатка, що з'явилася в січні 1910 року в журналі «Театр и искусство», в якій розповідалося про успішні виступи малолітніх аматорів із Затишка . У цьому ж числі авторитетного столичного часопису було вміщено й світлину трупи на чолі з «батьком українського театру» [2, с 52].

Як видно з епістолярної спадщини Кропивницького, склад його дитячої трупи не був постійним, весь час оновлювався. З одного боку, це давало змогу залучити до мистецтва більше селянських дітей, що вже само по собі було позитивним явищем, особливо в умовах суцільної Неграмотності, а з іншого — було пов'язане з додатковими клопотами для митця. У згаданому вище листі до І. Мар'яненка драматург скаржиться: «Біда, що ті дівчата, котрі грали позаторік, тепер вже стидаються грать, бач, дівки вже, парубки присікуються і дражнять комедіантками. Вчора одна з позаторішних (Наталка), що грала колись відьму, шепнула мені на вухо: «Здається, так би і побігла туди, до них, та заграла б, так глузують...» [7, с 563].

Маючи намір поставити дитячі п'єси на професійній сцені, Кропивницький давав поради режисерам: «Івасика» треба ставить 1-ю дію так, щоб річка була попереду, з боків кущі та скали, а хата Охрімова над річкою, на горбочку. Друга дія — нора, в третій дії два табуни гусей перелітають, а гусак виходе з розчепіреними крилами, а якби вилетів, то краще було б». Що ж до п'єси «По щучому велінню», то тут, на думку драматурга, особливу увагу слід звернути на третю дію. Хома, зокрема, має в'їхати на сцену на печі, в якій «горить і вариться страва, з димаря іде дим». Водночас оркестр повинен грати «Фугу», а «сміхотвор мусить бути одягненим вуличним комедіантом: в червоних вузьких штанцях, з повстяною шапочкою на голові» [7, с 539 — 540].

Навесні 1910 року Кропивницький мав намір повезти свій дитячий театр на «гастролі» до повітового міста Куп'янська. Одначе раптова смерть митця завадила здійсненню цього задуму. «Марко Лукич хотів з нас артистів зробити, — згадує колишня учасниця дитячих спектаклів Кропивницького Олександра Колесник, — і тому учив нас грамоти, танцювати, співати. <...> Всі дуже жаліли, що вмер» [9].

Немає сумніву, що дитячі п'єси-казки Марка Кропивницького «Івасик-Телесик» і «По щучому велінню», які були конче необхідні в добу письменника, не втратили свого виховного значення і в наш час.

Література

1. Артист. — 1891. —№4. —С 209.

2. Бодянский И. Хроника // Театр и искусство. — 1910 — № 3. — С. 52.

3. Йосипенко М. Марко Лукич Кропивницький. — К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1958. — 324 с

4. Козар П. Дитяча трупа Кропивницького // Спогади про Марка Кропивницького. Збірник. — К.: Мистецтво, 1990. — С 194—196.

5. Кропивницький В. М. Із сімейної хроніки Марка Кропивницького: (Спогади про батька). — К.: Мистецтво, 1968. — 214с.

6. Кропивницький М, Твори в 6-ти т. — К.: Держлітвидав УРСР, 1959.—Т. 4.— 379 с.

7. Кропивницький М. Твори в 6-ти т. — К.: Держлітвидав УРСР, 1960. — Т 6. — 672 с

8. Просалова В. А. Народна казка як джерело творів для дітей М. Кропивницького//Творча індивідуальність М. Л. Кропивницького і розвиток української культури. Тези республіканської наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження М. Л. Кропивницького. — Кіровоград, 1990. — С 52 —54.

9. Рукописний альбом спогадів про М. Кропивницького (Сподобівська загальноосвітня школа 1—2 ступенів ім. М. Л. Кропивницького Шевченківського району Харківської області (запис зроблено П. Козарем наприкінці 1950-х років).

10. Сумний Семен. Сторінки з минулого // Спогади про Марка Кропивницького. Збірник. — С 191 — 193.

11. Ярмиш Ю. У світі казки. Літературно-критичний нарис. — К.: Радянський письменник, 1975. — 144 с.


загрузка...
загрузка...