загрузка...

Стаття Дімаров Анатолій
Художній дивосвіт Анатолія Дімарова

Урок-зустріч з письменником

Т. Стефанович,

вчитель української мови і літератури

Київська обл.

Сьогодні, коли відроджується українська духовність, необхідно, щоб учні досконало знали свою історію, літературу, відкривали для себе нові імена, знайомилися з класиками української літератури. Тому ми вирішили ознайомити читачів із творчістю майстра художнього слова — лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка Анатолія Андрійовича Дімарова, розкрити неповторність його прози, художню майстерність прозаїка.

Хід уроку

Учениця.

Во ім'я Отця і Сина, і Духа Святого,

І високого імені Матері, Землі рідної,

України славної нехай єднаються наші серця.

Во ім'я Правди, життя і всього сущого,

непідкупного,

Вічного й нездоланного

Нехай твориться наш кожен крок

І урок на землі.

Учень. Український народ вартий, щоб за нього молитися, бо його таланти заслуговують шани та пам'яті.

Вступне слово вчителя. Хвилюючим і радісним, бентежним і незвичайним є для людини перше побачення. На перше побачення з нами, учнями та вчителями, прийшов відомий український письменник, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка Анатолій Андрійович Дімаров. Сьогодні ми ближче познайомимося з автором романів «Біль і гнів», «І будуть люди», «Його сім'я», поринемо в художній дивосвіт його збірок «Самосуд», «Зблиски.»

Учениця. Гостей дорогих ми вітаємо щиро, стрічаємо хлібом, любов'ю і миром.

Учитель. Класик української літератури Василь

Земляк писав про Анатолія Дімарова: Це рівень Панаса Мирного, Андрія Головка, Михайла Коцюбинського. До речі, Дімаров — сам родом із Полтавщини. Справжній українець, пише, як пісню співає. У нього не мова, а золото.»

Учениця. Анатолій Камінчук так характеризує Анатолія Дімарова як людину і митця: — Ця людина добропорядна, архіскромна, вельми проста й гостинна. Для Дімарова не існує авторитетів та кумирів. Кумир — художнє слово. Про кожного у нього своя думка, гостре, влучне і правдиве слівце. Він не любить розводиться про літературу, творчість, величатися званнями, лауреатськими регаліями.

Учень. Анатолій Андрійович не просто чудова людина, прекрасний письменник, а й іскрометний гуморист, витівник, дотепник.

Учениця. Декільком письменникам-початківцям він допоміг, вивів на широку дорогу, дав путівку в життя. Серед них його духовні побратими — брати Тютюнники, Григорій та Григір, Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Володимир Дрізд, Роман Іваничук, Роман Андріяшик, Володимир Яворівський.

Учитель. У народі кажуть, що ніколи до кінця не збагнути таїни художнього слова, поки не побуваєш на батьківщині митця. Тож давайте побуваємо там, де народився майбутній письменник, переступимо поріг батьківської хати, пройдемо стежками його життєвих доріг.

Учень. У біографічних довідках зазначають, що Анатолій Дімаров побачив світ у місті Миргороді на Полтавщині в родині вчителів, але насправді майбутній письменник народився 5 травня 1922 року на хуторі Гараськи в сім'ї хлібороба Андроника Федоровича Гарасюти, репресованого радянською владою. Добрий і побожний батько виховував дітей у дусі народної моралі, шанобливого ставлення до старших, до природи, до звичаїв та обрядів рідного краю. Що то був за час, коли дружна родина була вкупі!... Але прийшла радянська влада — і всіх зробила бідняками, а заможних господарів-трударів, які відмовилися вступати до колгоспів, позбавляла майна і разом із дітьми відправляла до Сибіру. Про ті страшні часи в своєму житті письменник згадує у мемуарах «Прожити й розповісти».

Учениця. Письменницький хист виявився в Анатолія Дімарова ще з початкових класів: здібний хлопець писав і вірші, і прозу. У 1940 році закінчив середню школу, пішов до армії. Далі — війна, поранення, нові випробування. Після демобілізації Дімаров улаштувався на роботу в газету, вступив до Літературного інституту в Москві й почав публікувати свої твори. Його літературний дебют відбувся в 1944 році.

Учитель. Щоб краще усвідомити і зрозуміти феномен художника слова, потрібно заглибитись у світ його творчості.

Учень. В одному з листів Анатолій Дімаров зазначив: « Писати почав уже в другому класі». Спершу здалось, що то жарт, бо гумор властивий йому. Аж ось газетне інтерв'ю з письменником, де він довірливо говорить:,, У мене весь час таке відчуття, що всі мої написані й ненаписані твори живуть у мені з колиски». («Літературна Україна», 1981, 3 листопада)

Учитель. Оця немеркнуча свіжість сприймання світу і людей у ньому, рельєфність бачення своїх героїв, їхніх неповторних індивідуальностей, може, і є секретом творчих успіхів талановитого письменника Анатолія Дімарова.

Учитель. Офіційне визнання Анатолія Дімарова як письменника припізнилося на два десятиліття, якщо брати за точку відліку 60-ті роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману «І будуть люди». Лише за останню — «Біль І гнів» — автор був удостоєний в 1981 році Державної премії імені Тараса Шевченка. Але читачі визнали письменника раніше: перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) були досить популярними, хоча масово не видавалися.

Учень. Анатолія Дімарова прийняли до Спілки письменників України за книжки «Гості з Волині», «На волинській землі», «Волинські легенди», але, за словами Михайла Слабошпицького, «важко й повірити, що чоловік, котрий написав ті злополучні «Гості з Волині», став тим Анатолієм Дімаровим, якого сьогодні знаємо».

Учитель. Творчість письменника виросла з його часу, коли несвобода, офіційна брехня охопили низи суспільства, а верхи розбещували себе, коли вільна думка, любов до України переслідувались як найбільші злочини. Той час пройшов крізь його серце, позначився на його долі, на творчих принципах, укарбувався в характерах персонажів.

Учениця. Найбільшу мистецьку вартість мають такі твори: «Зінське щеня» (1969), «Містечкові історії»,, (1983), «На коні і під конем» (1978), «Вершини» (1986), роман у двох книгах «Біль і гнів», нова книжка «Самосуд», збірка «Зблиски» (2002), книга спогадів у двох томах «Прожити й розповісти». І це ще далеко не повний перелік.

Учень. За повістями «Українська вендета» і «Симон-різник», присвяченими подіям Великої Вітчизняної війни, поставлені художні кінофільми «Українська вендета» та «Ізгой». Останній фільм відзначено премією гран-прі на міжнародному кінофестивалі в Каннах.

Учитель. За понад п'ятдесят років літературної роботи лауреат Шевченківської премії, мандрівник і природолюб Дімаров написав багато серйозних і проникливих творів з глибин життя українського народу. Його перу належать також не менш цікаві твори для дітей: «Через місточок», «На коні й під конем», «Друга планета», «Три грані часу», оповідання «Тир-лик», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Блакитна дитина», «Для чого людині серце», «Ангелятко».

Учень. Письменник говорив:»...З дітьми я завжди намагаюся розмовляти на одному з ними рівні, мовби веду бесіду із своїми ровесниками й соратниками...А взагалі хочу сказати, що ми, письменники, в боргу перед дітьми, бо пишемо для них мало і часто не дуже добре. Дитячу психологію треба серйозно вивчати, досліджувати.»

Учень. Голос письменника лунає всіма барвами творчого серця, котре б'ється в його романах, повістях, оповіданнях, новелах, етюдах і народжується щодня для тих, хто відкриває збірку його творів.

Учитель. Всі найпекучіші проблеми суспільства знайшли відображення у творчості художника слова Анатолія Дімарова. Мовне питання завжди було в полі зору письменників. Особливо тоді, коли повальна русифікація так притіняла нашу мову, мову Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.

З давніх-давен пращури застерігали майбутні покоління від найстрашнішого гріха — зречення рідного слова, рідних традицій.

Учень.

Ти зрікся мови рідної. Тобі

Твоя земля родити перестане,

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів'яне!

Ти зрікся мови рідної.

Нема тепер у тебе роду, ні народу.

Учитель. У таких своїх повістях, як «Мадюдя», «Я теж людина», «Поема про камінь», «Персональний пенсіонер» Анатолій Андрійович засуджує тих українців, які зрікалися найсвятішого — рідної материнської мови. Письменник звинувачує тоталітарну радянську систему, що пригнічувала функціонування мов національних меншин.

(Інсценізація уривка з повісті «Я теж людина».)

Діалог студента Сашка Ткача з Віктором Андрійовичем Калюжним.

— Все думаю, думаю: чого ми такі нещасні?

— Хто нещасний?

— Ми... Україна, народ... За віщо нас так ненавидять, що хочуть знищити? Щоб од нас не лишилося й сліду?

— Побійся Бога, хто нас знищує?

— Знищують, — по-старечому похитав головою.

— Ми вже не люди. Ми вже руськоязичний непотріб... Закриваються українські школи... А дитсадки?.. А наш інститут?.. Хоч одне рідне слово почуєте? На вулиці й то рота не смієш розтуляти: одразу ж — бандерівець...

— Тебе не обзивали?

— Обзивали, ще й як! І в трамваї, і в магазині... Налізли до нас, жеруть, об'їдають, та ще нам по-своєму і слова сказати не смій! Як що, так: «Говорите по-человечески!» Наша мова, виходить, уже й не людська... І що воно за такий народ страшний?

— Бачиш, Сашко, то все міщани. Не треба на них звертати увагу.

— Еге, не звертати! А Ви московські газети читаєте? Русскіє виграли Отечественную... Русскіє спасли весь мир... Достіженіє русской наукі. Руського спорта... Культури... Всьо русское!.. Аде українці, білоруси, грузини? Всі давно уже русскіє... Знаєте, ми надумались організувати гурток. По захисту української мови... Та й взагалі України...

— Ой, хлопці, глядіть не попадіться! Знаєте, який тепер час.

Учитель. В оповіданні «Персональний пенсіонер» письменник теж порушує завжди актуальну мовну проблему.

Учениця. ...Поміж собою намагалися розмовляти на «на русском». І дітей своїх віддавали в школи тільки російські. Лишаючи українські лише двірникам та дурнуватим письменникам. Які ніяк не можуть укумкати, що йдеться до злиття усіх народів та націй. Що спілкуватимуться (та й нині спілкуються!) лише на «общепонятном»...

Учитель. Головний герой однойменної повісті «Мадюдя» відчував власну ущербність тільки тому, що мав нещастя народитися українцем.

Своїми творами письменник ще раз нам нагадує, що дбати про престиж мови свого народу — святий обов'язок кожного з нас.

Учениця. Прозаїк відверто й сміливо говорить про соціальні, моральні деформації суспільства, про бездуховність, споживацтво, міщанство, про відступництво від рідного, національного. Саркастично викриває безглузду, дику й садистську політику сталінських чисток та репресій, показує трагедію українського народу в 30-х роках XX ст.

Учень.

Обабіч — чужаниця — чужина.

Під кожним під крилом — чужа чужина.

І даленіє дальня Україна,

Ошукана, оспала, навісна.

Учень. Після заборон, утисків, принижень людської гідності оживає народна пам'ять, відроджується, що б там не було. З правдою нічого не вдієш. А правда така:

Учениця. 30-ті роки ХХ ст...Соцзмагання... Хлібозаготівля... Світовий ринок переповнився хлібом, ціни падають... Водії, які звозять зерно на пункти схову, говорять, що часто на дорогах зустрічають молоду жінку... Кажуть, що смерть... Україна такий багатий край, а голод...

Учитель. Письменник Анатолій Дімаров із болем згадує ті страшні часи у своїх творах «Самосуд», «Боги на продаж», «Молитва по Марії», «Я теж людина», «Перепишіть мене в українця».

Ось як змальована у повісті «Самосуд» трагедія родини Петра Зачепіжного, трагедія українського села.

Учень. ... Селом з краю в край, від хати до хати котилася чутка: будуть трусити хліб! І люди, які за роки радянської влади вже звикли до того, що в будь-який час до них можуть удертись і підмести все, що тільки в око впаде, люди, яких уже не раз обдирали до нитки(або віддай, або куля межи очі!), хапали мішки, торби з уцілілим після стрічних-перестрічних планів зерном та й металися по хаті, по стайні, корівнику, клуні, городі, шукаючи потемки (тільки потемки, щоб не вгледіло око лихе!) місця якомога надійнішого. Бо то не просто зерно — то було життя: його, його жінки, матері, батька, дітей, — хай і впроголодь, аби тільки дотягнути до нового врожаю.

Учениця. ...З приходом радянської влади все стало з ніг на голову, і багатство було вже не радістю, а прокляттям. Багатших відривали силоміць од землі та й турили туди, де Макар телят не пас, багатших позбавляли всіх прав, прирівнюючи до безсловесної худоби, тільки худобі було легше, худобу хоч годували, поїли та держали в теплі, багатших же викидали у сніг, на мороз, у чому були, в чому стояли, не жаліючи навіть дітей, навіть немовлят з колисок викидали. І не допомагало ні те, що багатство було нажите власним горбом, лютою працею, — раз ти, дядьку, багатший од мене, то хай тепер тебе злидні з'їдять.

(Звучить реквієм В.-А. Моцарта. Учениця читає поезію Д. Білоуса «Ти кажеш, не було голодомору?...»)

Учитель. Планомірно й безжально винищувала цвіт нашої культури тоталітарна система й в 30-ті роки і в 60—70рр. XX ст., намагаючись стерти в пам'яті наступних поколінь навіть згадку про безневинно репресованих.

Своїми викривальними творами «Я теж людина», «Боги на продаж» Анатолій Дімаров засуджує принципи тоталітарного режиму вустами своїх героїв.

Учениця. Оті всі чекісти, енкаведисти... В тридцяті, в сорокові, в п'ятдесяті навіть роки... Страшна публіка... Масові полювання на так званих «ворогів народу», нескінченні судові процеси, концтабори, що гітлерівцям і не снилися, і розстріли, розстріли, розстріли... («Я теж людина». Сповідь стукача)

Учень. Останній звіт Калюжного Віктора Андрійовича: «Проклята країна! Проклятий народ!... З таким народом що хочеш роби, хоч у землю затоптуй, — кректатиме, а реагуватиме правильно...»

Учениця. Микола Заболотний, герой повісті «Я теж людина», говорить: «Всі ми жертви однієї системи».

Учитель. Тоталітарна система нівечила душу людини, вбивала найкращі почуття, втручалася в особисте життя громадян, руйнувала людські долі. Це яскраво засвідчують повісті «Сповідь стукача», оповідання «Мадюдя», «Ясноока ти, ясноока», «Тринда», «Матка».

Учениця. Відколи існує розумна людина, існує і кохання — чисте, благородне почуття. До цієї «вічної теми» в літературі завжди зверталися митці всіх епох. У художника слова Дімарова ця тема набуває трагічного забарвлення.

Сімнадцятирічна Санька, героїня оповідання «Матка», покохала німця Ганса «як знало серденько», незважаючи ні на те, що він ворог, ні на людський осуд.

Засліплена сильним почуттям, дівчина занапастила власне життя та долю свого єдиного сина Василя.

(Читання напам'ять уривків із оповідання»Матка».)

Учень. ...Та час, як то кажуть, бере своє, од часу не втечеш, не сховаєшся, і ось уже Санька обмирає в обіймах Ганса, і земля розквітає під нею, і небо всміхається зорями: весь світ наливається такою красою, що можна задихнутись од щастя...

Учениця. Саньку заарештували одразу ж, од немовляти живцем одірвавши, і вона протужила за сином впродовж десяти років, а ніде не спливають так роки повільно, як у таборах за дротами колючими, і ніде так здоров'я не губиться, як у тих же таборах, особливо на Півночі. Бо повернулася Санька; жодного зуба в роті і волосся геть сиве. Це в двадцять сім літ!

Учень. Санька, за висловом вусатого батька народів, була отим гвинтиком, який замість того, щоб крутитися в бездушній машині державній, дозволила собі порух людський, і не буде їй за це прощення до самого скону, і частка тієї провини звалилася й на її сина, Васька, і в очах сина не було іскри любові до матері... хоча б співчуття... хоча б крихітки жалю, отого, що ним жаліють навіть тварин...

Учениця. Серед ночі, коли село все заснуло, Санька вирушила в останню дорогу. 1 місяць співчутливо світив перед нею, і зорі жалісливо зітхали до неї.

Зупинилася на високому березі: чорна, як у пеклі, вода шуміла внизу, закручувалася у вирі глибокому.

— Господи, прийми мою душу! Ступила у порожнечу, впала донизу. Вода прийняла її в своє лоно, зімкнулася намертво.

А потім настав ранок, вода в річці стала прозорою й світлою: урочисто, як у Божому храмі, сходило сонце.

Учитель. Головну героїню оповідання «Тринда», красуню Оксану, силоміць вивезли на шахти в Донбас, скалічили її життя.

Учень. ...Прийшла на село рознарядка: виділити на шахти в Донбас двадцять п'ять душ добровольців.

І заголосило село не менше, аніж під час окупації, коли забирали на роботу в Німеччину. І заливалась гіркими сльозами Варвара, споряджаючи на ті страшні шахти, як до могили, Оксану.

Учитель. Твори прозаїка ще раз підтверджують думку М. Слабошпицького, що Дімаров не той письменник, який живе в світі прекрасних ілюзій і щедро ділиться ними з читачем. Дімаров не з тих, кому прагнеться видавати бажане за дійсне.»

Учень. Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати її чорних сторінок. Про це ще раз нам нагадує Анатолій Дімаров своїми творами.

Учитель. Одна з визначальних рис Дімарова-митця — відчуття рідного кореня. Тому письменник своїми творами «Мадюдя», «Ясноока ти, ясноока» наголошує на тому, що кожна людина має завжди пам'ятати, звідки вона родом, де її коріння, задумуватися над тим, у чому полягає сенс її життя. Тяжкохворий Олексій, який все життя мріяв створити «небачене досі серце реактивного літака», в останні роки свого життя відчув себе по-справжньому самотнім.

Учениця. ...Якось він дивився у вікно: шибки не з скла — з льоду прозорого. По той бік вікна «єлі», придушені важкими сніговими шапками, на вимерзлих до самісінького дна небесах холонуло сонце, і душа його рвалась додому, на Україну, де од зими вже не лишилося й сліду, де буяє, цвіте всіма квітами рання весна. Полетіти б оце зараз в рідне село, до сестри! Хай би винесли з хати, поклали на напоєну літеплом землю, на молоденький спориш, під весняне лагідне сонце, під небо блакитне,— він би ожив. Він би видужав...

А сльози лилися й лились, пекучі, важкі, і не було тим сльозам кінця-краю...

Учитель. Любов до свого краю, до свого народу починається з любові до матері-батька. Головний герой повісті « Мадюдя» був жорстоко покараний життям за те, що забув Біблійну заповідь: «Шануй батька свого і матір свою».

Учениця.

Ну, що ж, про вдячність

Забувають люди,

Душа сліпа у щасті, а проте

Вони прозріють, але пізно буде:

Черешня всохне, Мати одцвіте...

М. Луків

Учень. Перед самою смертю, в одну з останніх хвилин, відпущених долею, йому захотілося калини. Отієї, з-під рідної хати, з куща, що його він приніс із лісу й посадив біля хати ще дитиною. Так захотілося, що здавалося: скуштує зараз хоч ягідку — і смерть відступить.

Згодом він лежав у великому, для покійників залі — один на весь зал. Ніхто не ходив, не стояв над труною, не клав у ноги та голову квіти. Стояла ота загусла тиша, яка завжди зависла над небіжчиками, коли вони лежать усіма забуті, — ні тихих кроків, ні шепоту.

Учитель. Своїми творами письменник відстоює думку про те, що сім'я, родинні обов'язки — то святе, і коли хто порушує ці прадавні традиції, того Бог жорстоко карає. Бо неправедний учинок нікуди не дівається, а лишається на душі нашій. Як каже прислів'я: «Стоїть, як гріх над душею».

Учениця.

Мамо! Немає милішого слова,

Ти ж бо життя і творіння основа.

Пензель, перо надихалось тобою,

Вічна ти в пісні — з болем, любов'ю.

Учитель. Темі материнства в українській літературі присвячено багато творів. Світлою і ніжною любов'ю, співчуттям до матерів, берегинь роду людського, пройняті твори Анатолія Дімарова «Я теж людина», «Тринда», «Ясноока ти, ясноока», «Матка», «Мадюдя».

Українська жінка Василина, яка на війні втратила свого чоловіка й сина, рятує від смерті пораненого фашиста, вбачаючи в ньому не ворога, а теж чийогось сина (оповідання «Матка»).

Учениця. Вона й тільну сорочку і з нього зняла: й на сухеньких, як у півника, грудях, ворушився хрестик блискучий, через шию на ланцюжок надітий. Не інакше мати наділа, на війну виряджаючи... Ох, сини, сини, що ж ви, кляті душі, воюєте, матерям віку вкорочуєте?

...Згадувала сина, що такий же був, як і цей, молодесенький, вона й досі не вірила отій похоронці: не розумом, серцем не вірила... Може, він теж отакечки лежить, може, поранений, і над ним отак чужа мати сидить...

Учень. Потім був суд, а точніше — трибунал... Відбувала покарання на Колимі, одсиділа від дзвінка до дзвінка (німецьких запроданців обійшли всі амністії), а коли повернулася через п'ятнадцять років додому, — жодного зуба в роті й ні волосини на голові. Учитель. Для матері немає нічого страшнішого й болючішого, як прощатися зі своїми дітьми, а ще коли назавжди. Не раз і не двічі обливалися материнські серця кров'ю, коли сини й дочки покидали своїх неньок, «викинуті з родини, зі спільноти, по-гноблені, безправні, приречені, йшли у невідомість, у безвість...»

Учень.

Гей, ти, Земле моя золота!

Перед ким, перед чим завинила єси?

І яких не кормила ти круків?

Та і хто не знущався з твоєї краси?!

І яких бракувало ще Юдиних сил,

Щоб і кості дідівські піднесли з могил,

І перемішали

З костями онуків?

(І. Багряний)

Учитель. Хто ж вона, Марія Безрідна, героїня повісті «Молитва по Марії», що «увійшла в життя автора надовго, заволоділа його уявою?»

Учениця. Чи погодилася б в останню хвилину Марія заново прожити своє життя? Чи відповіла б ствердно Богові, коли б він у ту останню хвилину, що лишилося жити Марії, коли б Він запитав:

— Погоджуєшся, жінко, прожити ще стільки, скільки прожила? Народитися заново і крок у крок повторити весь пройдений шлях? Чи погодилася б?

Учень. Доки житимуть, пам'ятатимуть люди ту весну, коли народилася Марія. Земля наче зійшла з одвічної своєї орбіти й одразу ж після зими, довгої й лютої, впала така літня спека, наче Бог згорнув увесь небесний вогонь та й пожбурнув донизу.

Учень. ...Посеред глупої ночі (село наче вимерло) і народила сина Марія.

І не сходила над нею та над новонародженим біблійна звізда, і не поспішали мудреці з благодатною вістю, — був тільки біль шалений...

Учениця. І нарекли її сина Олексієм, Альошою. В пам'ять про молоденького тата, який лежав десь наспіх прикопаний у братній могилі. А то, гляди, й не похований...

Учень. В Марії — Альоша. Синок ненаглядний. Який ріс, як з роси: білоголова істота з материними очима синющими. А в Марії — син Олексій. І все своє подальше життя, все до краплини останньої — віддала усе синові.

(Інсценізація епізоду з твору.)

— Мамо, мамо, чи ж Ви мене вчили коритись неправді! '

— У них своя правда, сину...

— Я їхній правді коритись не буду!

Учень. Те побачення з сином закарбувалось у серці Марії — навіки.

Перше й останнє з сином побачення. Його взяли в шістдесят шостому, коли він закінчував інститут.

День і ніч сиділа Марія під високими, як церковна брама, дверима, достукуючись дозволу на побачення з сином.

— Сину, покайся!

— В чому каятись, мамо? В тому, що я люблю Україну?

— Та вони ж тебе згноять у тюрмі!

— Усіх не згноять! Молю Вас, благаю, не просіть їх, не кланяйтесь! Вони цього тільки й ждуть... Вертайтеся краще додому, а я не пропаду. І в Сибіру люди живуть...

Більше Марія сина не бачила.

Учень. Відколи загинув її син, Марія ходила до церкви.

...Щонеділі чи в релігійні свята ішла до Божого Храму.

Учениця. Марія, запаливши, приладнала свічку під найближчою іконою, і коли приладнала й підняла до ікони обличчя, її так і вдарило: з чорної дошки, на якій проступало лице Божої Матері, прямо в застиглу душу Марії засяяли очі. Вони жили, вони дихали, вони вбирали Марію у себе, повнили таким небесним теплом, що Марія аж застогнала... в них було стільки любові й ласки, стільки жертовної відданості, наче всі матері світу дивилися тими очима.

Учень. І надумалася вже під ранок Марія: поїду! Серце підкаже, в якій могилі лежить син… …І стала збирати гроші на ту далеку дорогу Марія. Пенсія до пенсії, копійка до копійки, над кожною дрібкою солі трудилася, про цукор забула, — все, що тільки могла, несла на базар.

Учитель. Та не судилося Марії побувати на могилі синовій. Помирала ... — цілувала подумки синові руки.

Учитель. Герої Анатолія Дімарова Сашко Ткач, Тарас Мадюдя, Олексій Безрідний. Ці лицарі духу у світі насильства, стверджували своє право бути людиною на землі. Вони не хотіли пристосовуватися до обставин, жити тихо й затишно. їх не могло вдовольнити маленьке, як шибка у вікні, щастя для себе. Вони прагнули щастя для свого «нещасного краю і народу».

Учень. Чи можна знайти, гортаючи сторінки збірок А. Дімарова, щось із нашого життя, що було б обійдене його увагою? Мабуть, ні. Усе цікавить письменника, усе йому болить, бо воно наше рідне, українське.

Учениця. Прозаїк у своїх творах звертається до виховних традицій української родини: міжпоколінних (традиції шанобливого ставлення до батьків, традиції відповідального ставлення батьків до виховних обов'язків, родинної злагоди).

Оповідання «З святом тебе, мамо, з святом», «Тринда» ще раз нас переконують, що жінка, яка втратила почуття материнської любові, занедбала свої виховні обов'язки, морально деградує. Жіночі долі, щасливі та нещасливі, Анатолій Андрійович змальовує також в оповіданнях «Наталка Полтавка», «Мітла», «Максим та Маруся», «З святом тебе, мамо, з святом!», у повістях «Мадюдя», «Ціпоньки — ціпи».

Учитель. Природа є початком всієї краси. Вона надихає на творчість, вливає в душу нові сили, пробуджує почуття. А де почуття — там прекрасні твори. І від того, наскільки письменник зуміє точно й глибоко проникнути в таємниці природи, відчути подих її неповторного життя, значною мірою залежить і його талант. Оцей органічний зв'язок вічно мінливих і неповторних картин природи з переживаннями митця особливо помітний у творах Анатолія Дімарова, зокрема в повісті «Поема про камінь».

У чому ж секрет такого тонкого відчуття природи, єднання з нею?

Мабуть, відповідь на це запитання дуже проста. Значну частину свого життя Анатолій Андрійович провів у мандрах по безмежних просторах матінки-землі.

Про своє найбільше захоплення, «невиліковну хворобу» — «кам'яну лихоманку», пошуки мінералів в Криму, на Алтаї, Тянь-Шані, Памирі, в Алатау, на південному Уралі автор розповів у захоплюючій повісті «Поема про камінь», що увійшла до книги «Зблиски». У творі письменник-мандрівник сповідується...

Учениця. Я захворів кам'яною лихоманкою в одному з найчарівніших закутків Криму, за двадцять п'ять кілометрів на південний захід від Феодосії, дивовижного міста, що пахне Айвазовським, морем і чебуреками.

Учень. Я привчився потроху до мандрів: завів рюкзачок, сякий-такий посуд (не бігати ж за чотири, за вісім кілометрів на обіди в їдальню) і після багатьох спроб невдалих навчився варити такі супи й борщі (голод — не тітка!) — пальці оближеш! Звідав смак страви, приготованої на вогнищі....

Учениця. Безліч пригод, часом кумедних, а часом моторошних. І зустрічі, зустрічі, зустрічі...

Учень. Шістдесят літ прожив, в яких тільки горах мене не носило, і в Карпатах, і на Кавказі, Тянь-Шані, Алатау, Уралі, а таким повітрям ще не доводилося дихати. Кришталево-прозоре, настояне на всіх пахощах світу, аж солодке на присмак, воно полоскало легені, грало іскристими бульбашками в крові — голова ішла обертом! Та за сотні, за тисячі кілометрів варто було добиратись сюди, щоб спробувати оцього гірського повітря!

Учень. Доки не збіжить остання хвилина в моєму житті, я мандруватиму думками по горах, що їх сходив у свій час.

Учитель. Коли читаєш книги Анатолія Дімарова, то відразу відчуваєш, що їх автор — справжній українець. Чому? — запитаєте ви. А тому, що творчість Анатолія Андрійовича яскріє гумором, витоки якого сягають сивої давнини. Справжні українці вміють сміятися, створювати собі настрій, піднімати дух. Сміхотворець-людинолюб Дімаров дуже любить сміх і жарти, а його історії — «сільські та містечкові,» бринять іскрометним сміхом, пройняті приязню до людей. Його жарти, дотепне слово впливають на читачів дужче, ніж будь-які повчання.

Учитель. Твори А. Дімарова хвилюють, зацікавлюють, спонукають до роздумів прожиття. Письменник тонко відчуває час, у якому живе. Своєю творчістю він допомагає людям пізнати самих себе, свою малість і силу, пробуджує в серцях благородні поривання, відстоює чистоту високих почуттів. Питання чесності й правдивості, моральної чистоти в громадському й особистому житті, заглибленість в людські цінності є ключовими у його творчості.

Учениця. То хто ж такий Дімаров? За словами Михайла Слабошпицького, «великий життєлюб, вигадливий містифікатор (його витівки вже давно стали літературним фольклором) і рідкісно цікавий, дотепний оповідач — оце і є Дімаров, у своїх, сказати б, найхарактерніших першоелементах. Два томи його мемуарів «Прожити й розповісти» потвердили, що таким він був завжди, хоч за це й не раз і не два йому дуже перепадало в житті — ускладнювалася його службова кар'єра, на ледь уловимий пунктир переходила літературна біографія і навіть страждала репутація, бо літературні вельможі, побоюючись його непрогнозованості й винахідливості у витівках, виключали Дімарова зі складів усяких почесних делегацій і депутацій, не допускали до літературної і шкільної молоді, щоб він їх не псував.

Учень. Такі індивіди, як Дімаров, роблять життя цікавішим і веселішим, «розганяючи його монотонність і буденну нудьгу.»

Учитель. Духовний світ патріарха нашої літератури сформувався на ґрунті національних звичаїв рідного краю, а його зміст визначився такими життєвими принципами та ідеалами, як почуття морального обов'язку перед своїм народом та його історією, послідовністю та незламністю духу.

Діти! Я хочу, щоб твори Анатолія Андрійовича Дімарова торкнулися ваших юних сердець, знайшли в них місце. І додали кожному з вас щось нове, незвідане, напоїли добром і любов'ю. Поринайте в художній дивосвіт майстра художнього слова, збагачуйтесь духовно! Нехай зустрічі з його книгами завжди будуть радістю, безсмертним доторком до вашої душі.


загрузка...
загрузка...