Стаття М. Л. КРОПИВНИЦЬКИЙ

У драмі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» яскраво відтворено панський побут, розбещеність, моральний бруд, душевну мізерність мешканців поміщицьких гнізд. У кількох сценах показано запізнілий спалах любовних почуттів у пристаркуватої пані Воронової і її незграбне залицяння до молодого панича — товариша її сина. Такий же розбещений чоловік Воронової і вкрай зіпсовані паразитичним побутом та нерозумним вихованням їх дітки. Під впливом аморального панського оточення розбестились, звиродніли і їх слуги. Глибоко трагічний психологічний підтекст полягає в тому, що саме тут, у розтлінному середовищі, зганьблена паничем Оксана пробує знайти захист і порятунок.

В образах Бориса Воронова і його приятеля студента-агронома Володимира Горнова автор розвінчав фальшивість, облудність культурницьких заходів ліберальної інтелігенції. У перші дні перебування в маєтку батьків Борис навіть соромиться сидіти без діла і рветься «спробувати усяку тяжку роботу задля того, щоб на власних плечах зважити усю ту вагу й працю, під котрою згинається наш хлібороб». Трохи ширше за свого товариша дивився на становище селянства Горнов. Він відкриває в селі школу і майстерню, полемізує з консервативними батьками Бориса. Проте ці ілюзорні заходи неспроможні були розвіяти темряву й знищити злидні на селі; на загальному тлі нужденного життя ошуканих реформою селян вони мізерні й смішні. Пишномовне базікання новітніх народолюбців про рівність, про піднесення добробуту «меншого брата» не підкріплюється їх ділами, а становище трудящих селян, як і раніше, лишається вкрай тяжким. Горнов хоч і тримається дещо твердіших, практичніших поглядів, проте й він безсилий змінити фатальний хід подій і залишає поле боротьби саме тоді, коли так потрібне було його дійове втручання в конфлікт Бориса з батьком. Слізливі вигуки Бориса біля ліжка умираючої Оксани: «О, я нещасний, безталанний! О, я безхарактерний чоловік!» — звучать як докір і Горнову, і усій ліберальній інтелігенції, що тільки базікала про свої симпатії до селянства, а практично нічого не робила для поліпшення умов його життя.

Окремо стоять у драмі постаті шевця Гордія Поваренка і панської покоївки Теклі. Це соціальні перевертні, морально скалічені люди, які відірвалися від народу, від рідного ґрунту, занедбали народні звичаї і перетворилися на жалюгідних нікчем. Під впливом буржуазних відносин, захоплений зовнішнім блиском панського життя, Гордій добре засвоїв одну істину: «Главное дело, штоб був дєнєжний копитал. Человек без копитала, што швець без колодки, человек с копиталом всегда імєєт настоящую хвизономію у хорошій кумпанії». Плани Гордія не сягають далі мрій про власну шевську майстерню і «кумпанію з воспитанними прикажчиками і палікмахтерами». Схожі на Гордія і Теклю персонажі не раз будуть з'являтися в пізніше написаних п'єсах Кропивницького. Цими образами драматург показував неминучий наслідок розтлінного впливу паразитичного життя панівних соціальних верхів на морально нестійких людей з народних низів.

З великою симпатією Кропивницький зображує чесних трудівників-селян — Оксану, її батька Антона Заваду, парубків Степана Когута й Охріма, ремісника Максима Хвортуну. В них він втілив найкращі риси людського характеру, показав чесність і щирість простих людей, підкреслив перевагу здорової народної моралі над бездушністю, розбещеністю і користолюбством Воронових.

У драмі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Кропивницький показав себе зрілим майстром створювати яскраві індивідуальні характери, глибоко розкривати внутрішній світ своїх героїв, знаходити в житті селянства, в стосунках пануючих і гноблених соціально важливі конфлікти. Але такої майстерності він не досяг у композиції цієї драми. Щоб створити тло, на якому розгортається дія, автор дав кілька колоритних малюнків сільської вулиці. Проте цим він тільки послабив провідну лінію драматичного конфлікту, окремими статичними сценами загальмував розвиток драматичної дії.

Слідом за цим твором Кропивницький написав драму «Глитай, або ж Павук» (1882). З усіх його п'єс — це найсміливіша задумом, критичним спрямуванням, нещадним викриттям глитайської верхівки села. На думку І. Франка, «Глитай, або ж Павук» — це «сумна історія руйнування бідних людей через одного деруна, лихваря, правдивого "кулака-мироїда"». На цей раз автора не захоплює етнографія села. Скупішими стали любовні діалоги персонажів, жанрові побутові сцени. Натомість висунуто найважливіші явища суспільного життя, показано зародження і зміцнення в селі експлуататора нового типу, породженого розвитком капіталістичних відносин.

З появою драми «Глитай, або ж Павук» цей тип ненажерливого «чумазого» нагромаджувана прийшов і в українську драматургію, а відтак і на сцену українського театру.

Сюжетну основу драми «Глитай, або ж Павук» становить історія залицяння літнього вже, вельми багатого чоловіка Йосипа Бичка до Олени — вродливої дочки бідної вдови Стехи. Бичок не зважає на те, що Олена заміжня — дружина бідного, чесного та роботящого Андрія Кугута, що вона любить чоловіка і вірна йому. Щоб домогтися свого, пристаркуватий залицяльник хитрує, бреше, фальшує листи Андрія нібито про зраду їй, Олені, збуджує в її душі почуття ревнощів, доводить бідолашну до відчаю і зрештою примушує стати своєю коханкою. В кінці п'єси за підступність і жорстокість Бичок розплачується життям: повернувшись із заробітків і довідавшись про все, що сталося з його коханою дружиною, Андрій убив негідника.

Незважаючи на те, що події в драмі весь час розгортаються навколо інтимних справ Йосипа Бичка, цей мотив відіграє тут, власне, допоміжну роль. Передусім автора цікавила постать глитая як соціальне явище, як породження тогочасних економічних і суспільно-політичних умов. У драмі він прагне показати не тільки причини, що породили цей тип, але й його психологію, ницу мораль, убогий внутрішній світ, підступну його поведінку. Тому в п'єсі бачимо глитая і в його залицянні до Олени, і в стосунках з її матір'ю, і в зв'язках з багатьма іншими односельчанами. Провідне в характері Бичка — жадоба збагачення. На шляху до наживи він не спиняється ні перед чим, нехтує найелементарнішими вимогами усталеної народної моралі, ганьбить людську честь і гідність. Єдиний бог, якого він визнає і якому поклоняється,— гроші. *Та я задавив би себе своїми руками,— признається Бичок,— коли б пересвідчився у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! На що ж і гроші тоді, на бісового батька вони, коли за них не можна купити увесь світ? Спалить їх тоді, в воду жбурнуть, на вітер пустить!..»

Щоб легше обплутувати своїм павутинням селян, Бичок спритно удає з себе богобоязливого, доброчесного, безкорисливого благодійника, раз у раз г-водить очі до неба, мало не за кожним словом згадує Бога і спритно виконує роль правдолюбного християнина. З своїми жертвами він розмовляє лагідно, улесливо, часто вживає пестливі слова, пересипає власну мову слівцями з Євангелія: «милостивий государю мій», «чесная вдово», «голубочко», «голубе сизий», «і во гресєх роди мя мати моя!» тощо. І це не просто ознаки його характеру, а випробувана зброя святенника глитая у війні «проти всіх». Бичок навіть не від того, щоб кинути якомусь бідоласі, що потрапив у скруту, дещицю грошей. Ця «допомога» потім виходить тому боком,— довіку вже не виплутається він з тенет Бичка, бо доведеться повертати втроє, вчетверо більше. Так потрапили до нього в пазурі і Андрій Кугут, і Стеха, і Мартин Хандоля, і багато інших селян. Недарма ж один з персонажів говорить про Бичка: «Ох, обдира, та ще й здорово обдира! Хто раз попався у його лещата, годі вже пручатись! Усе село в кормизі! Це ще гірш настало, як за кріпацтва!»

Поряд з постаттю глитая Кропивницький створив ще ряд типових і глибоко правдивих образів. Серед них виділяється постать Олени, в трагічній долі якої значною мірою розкривається становище затурканого, безправного, пограбованого багатіями селянства. Цей образ драматург оповив серпанком ліризму й смутку, надав йому великої щирості й ніжності. Багатьма рисами характеру Олена нагадує образи знедолених жінок з народних пісень.

Зворушливою в драмі є постать старої жінки-біднячки Стехи — матері Олени. Приваблює також образ Христі — подруги Олени, дівчини з багатою душею, яку ще не потьмарила похмура дійсність. Однак з розмов інших персонажів можна дізнатися, що й вона стає жертвою обставин, під тягарем яких знемагала селянська біднота. Виразно окреслений образ непокірного, чесного селянина-наймита Андрія — чоловіка Олени. Після довгих поневірянь по заробітках він повертається у рідне село і стає месником за всі кривди, заподіяні його родині підступним глитаєм. Лаконічно, але виразно і з щирою симпатією змалював драматург селянина Мартина Хандолю, що колись був заможним, але потрапив у тенета Бичка й цілком розорився.

Навіть епізодичні постаті твору — шинкар, збірщик податків, наймит Бичка, чоловіки й молодиці, парубки й дівчата — окреслені драматургом пластично, правдиво, наділені індивідуальними рисами. Сповнені драматизму образи селян, які ніяк не могли позбутися боргів, сплачували глитаєві великі відсотки за позичені в скрутну годину гроші.

Такого нещадного викриття хижацтва, морального спустошення експлуататорської верхівки пореформеного села до Кропивницького в українській драматургії ще не було. Критика відразу помітила драму «Глитай, або ж Павук» і прихильно її оцінила. «Ідея цього твору,— писав один з перших рецензентів,— має глибоку суспільну значимість. Гніт і зростання куркульства, яке звило собі гніздо в селянському середовищі, таке явище, мимо якого не може пройти байдуже жоден, кому дорогі інтереси народу. Що в житті це явище аж надто примітне, видно хоч би з того, що кращі спостерігачі народного побуту присвятили не одну скорботну сторінку зображенню цієї болячки народного життя. Твір Кропивницького і є одним з яскравих малюнків, що проливають світло на похмуру сторону селянського життя, яка виражає зло у всій його огидній потворності».

1969 р.

Стеценко Леонід. Історія української літератури: У 8 т.— К., 1969 —Т. 4.— Кн. 2.—С. 306—312.


загрузка...
загрузка...