загрузка...

Стаття МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ

Не будемо розводитись над тим, яке колосальне значення має український театр взагалі; наведемо лише один приватний, але вельми красномовний факт. Один звісний учений, етнограф Д., що друкує свої оригінальні праці і в Галичині, казав нам, що вважає Кропивницького своїм «хрещеним батьком». «Скоро побачив я театр Кропивницького,— казав він,— я відразу почув себе українцем і всю роботу свою з того часу направив виключно на національний шлях» Треба знати, що з Кропивницьким особисто він знайомий не був. А скільки ж то невідомих нам молодих сердець перейнялось нехай хоч хвилевим патріотичним запалом, а може, таки й навернулось до рідної справи; скільки щирих сліз пролили «карі очі дівочі»; скільки чесних думок, благородних почувань порушилось в душах глядачів під час українських вистав! За гру Кропивницького не потребуємо говорити; поважніша російська критика давно признала йому пальму першенства навіть перед визначнішими силами артистичними на російських сценах. Як драматург М. Кропивницький ще чекає ширших критичних студій. За увесь час він написав щось понад 20 різних драм, комедій, водевілів і сцен. Тридцять літ назад, коли він приблизно розпочав свою письменницьку діяльність, наш драматичний репертуар був дуже вузенький; складався він, як згадали ми вгорі, з якогось десятка дозволених цензурою п'єс старої школи, що визначувалась сентименталізмом і, замість реальної дійсності, замість наших звичайних селян з усіма їх вадами і достотами, малювала нам скоріше українських «пейзан». Такими п'єсами були «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці» (напр., такі типи, як Наталки і Петра, Уляни і Олекси) і кілька інших. Зміст таких п'єс полягав на веселій або сумній ситуації з щасливим кінцем і співах, що провадились навіть в діалогах. Кропивницькому приходилось починати все спочатку; і проте годі було йому зразу і цілком відсахнутись від попередньої школи, від цього «пейзанського» сентименталізму, тому що в перших драматичних пробах його ми ще бачимо цей вплив. Справді, в першій драмі його «Дай серцю волю...» нас вражає надмірна сентиментальність Семена і пересадний трагізм (а в останній сцені і піднесений риторизм) Микити, хоча в цій же п'єсі художньо і тепло змальований тип Івана Непокритого, що, на перший погляд, здається ніби продовженням Миколи з «Наталки Полтавки», захоплює нас цілком власне правдивістю самого образу з його дивовижно вірно підхопленими прикметами психологічними. Драма ця здається нам скорше ловко і уміло скомпонованими етнографічно-драматичними сценами, обвіяними свіжим гумором і невигадливою простотою поезії нашого сільського життя. Такими ж прикметами почасти визначаються і ще деякі, вже пізніше написані, п'єси цього автора, напр., «Дві сім'ї», «Пісні в лицях» і інші. Але Кропивницький не спинився на зображенні горя і радощів родинного і парубоцького життя; вія, як глибокий знавець українського села, зумів цілковито вірно схарактеризувати і суспільні відносини, змалювавши страшну картину систематичного визискування і ограбовування селян різними глитаями і посіпаками (в др[амах] «Глитай», «Олеся»), виставивши деморалізацію сільського уряду в особах старшини і писаря («По ревізії»),— тут він справді з'явився вже новатором, батьком реалізму в українській драмі; зрештою він зачепив і інтелігентні верстви, вивівши в «Доки сонце зійде...» і репрезентантів «українофільства». Час від часу Марко Лукич сягає і в глибінь давніх часів і тут також з недорівняною правдивістю і художністю малює нам колишню козаччину, як, наприклад, в драмі «Невольник», «Титарівна» і в свіжо-написанім «Вії».

1897 р.

Вороний Микола. Твори. — К., 1989.— С. 315—316.


загрузка...
загрузка...