загрузка...

Стаття БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
КОРОТКО ПРО БОГДАНА-ІГОРЯ АНТОНИЧА

(1909—1937)

За словами літературознавця М. Ільницького, поезії Б.-І Антонича засвідчили стрімкий і сповнений внутрішньої напруги розвиток таланту поета, який прийшов до уславлення «зеленої євангелії» природи, до «незнищенності матерії». Вій створив цілісну концепцію всесвіту.

Автор збірок «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936), «Зелена євангелія»та «Ротації» (1938).

* * *

Покинувши карусель краси, поет стає учнем естетики не сподіваного, виключного й відразливого, спроможної відбити складнішу правду життя. Гарячкове і водночас методичне на громадження образів, переріст метафори, тематична ексцентрика - це не тільки «данина інтелектові», як каже М. Неволі у своїй статті, а факти важкої боротьби за поезію, рівну дійсності, безмежну і кліпну, як вона, неповторну своїми остаточними першовідкриттями, доведені до крайньої грані можливого, за якою вже немає нічого. І в пізніших збірках Антонича не є рідким явищем чисті и чіткі, а притому глибоко оригінальні метафори типу: світло—кров повітря; небо — в смуги звук потятий; зорі в зорі дзвонять; ліски зірвалися до льоту; б'ють глухо риби-молоти у штольні вод. Але є в них також безліч проявів свідомої полемічної переоцінки й заперечення ідеалу краси, що ніби прямо відповідають на вигук теоретика сюрреалізму А. Бретона: «Або краса стане судорожною, або взагалі не буде її». І саме головним об'єктом попередньої ліричної слави поет залюбки зриває їхні ієрархічні відзнаки. Під «оливом рудого неба» горить «сіре сон

це», «зеленілий та дірявий тулуб», «дірява шкаралупа», «чорне пекло», що, «мов скорпіон, само себе вбиває». На зорях лежить «цвіль, черва, зеленка й вогкість», світло—це «лій зелений з дзбанка ночі» над «ямою мертвих квітів». Розвиток поетичного образу світу йде в Антонича з незахитаною логічністю від краси ясного дня, від вибраних краєвидів життя, посеред яких людина—ще повноправний і безперечний господар, до таємниць ночі, до поетичного, що не має меж, що включає в себе прекрасне й відразливе на рівних правах, до падіння в царство речей, що поглинає, абсорбує, розсотує людину.

«Не мені речей схопити в клітку слова»,— висловився покірно поет. І все ж його непереможно манить оте титанське піднімання, перекидання, допасування неторканих брил, що звільнює дорогу до глибини буття.

Немає в українській поезії творця, в якого експеримент слова, спрямований на зглиблення його пізнавальних можливостей, був би таким витривалим і плідним.

(Зілинський О. «Дім за зорею» // Весни розспіваної князь: Слово про Антонича.—Львів, 1989.—С 102—103.)


загрузка...
загрузка...