Всі публікації щодо:

Образ Богородиці в українській поезії XX століття

С. Ленська,

кандидат філологічних наук Полтава

Свята Мати, Божа Мати, Діва Марія — це ім'я відоме кожному християнину. Мати, що дала життя Синові Божому, що віддала найдорожче — свою дитину — на муки заради спасіння людства. Цей образ викликав безкінечну кількість талановитих художніх відгуків в образотворчому мистецтві X—XX століть. Велич жертовного подвигу материнської любові увічнили на полотні геніальні художники, серед яких Боттічеллі, Тіціан, Леонардо да Вінчі, Рафаель.

Значно менше рецептивних утілень спостерігаємо в словесному мистецтві. Пов'язано це насамперед із „затіненістю“ Діви Марії образом Ісуса Христа, з деякою одновимірністю й однозначністю її образу.

В художній літературі вона є символом християнської жертовності, святої материнської любові. Згадаємо апокрифічні відомості про житіє Божої Матері.

Про походження і дитинство Марії канонічне євангельське повіствування (в якому відомості надзвичайно скромні) не говорить нічого. Джерелом даних, сприйнятих літургійною, іконографічною, фольклорною традиціями, явилась ранньохристиянська оповідь, зафіксована близько 200 року в апокрифі „Книга про різдво Марії“ (пізніше названого „Пер-шоєвангеліє Іакова Молодшого“), а потім — у великій кількості агіографічних, гомілетичних (проповідних) і гімнографічних текстів, що спиралися на це першоджерело.

Згідно з цією традицією, Марія походить із мессіанського „коліна“ Іуди (як іноді додавалося із „коліном“ Левія), із царського роду Давида. її батьки — праведники Іоаким і Анна дожили до старості бездітними. Відсутність дітей вважалася тяжким гріхом, тому праведники палко молилися про сина або дочку. Одного разу, після завданої Іоакиму образи, Анна звернулася до Бога зі слізною молитвою: „Яке горе мені, одинокій: всі у світі тішаться дітьми — і птиці, і зорі небесні, і звірі земні, і земля приносить вчасно свої плоди, і всі благословляють Тебе, Боже! Одна я, як степ безводний, без життя і без рослинності. Поглянь на мене, Боже, і почуй молитву мою!“ І явився Анні ангел зі звісткою, що народить вона дочку, через яку „одержать благословення всі земні племена ї буде подароване всьому світу спасіння“.

Свято народження Діви Марії відзначається 21 вересня. Дитинство її пройшло у Назареті. Оповідь говорить про виховання Марії в обстановці особливої ритуальної чистоти, про перші кроки маляти по сьомому місяці (тема візантійської іконографії), про „введення у храм“. З трьох років Марія виховується при єрусалимському храмі, служачи його святиням, займаючись рукоділлям і отримуючи їжу з рук ангелів.

У дванадцять років вона дає обітницю вічної цноти. Однак повнолітня дівчина не може залишатися при храмі, і для неї шукають чоловіка, котрий охороняв би її, поважаючи її обітницю. Чудесне знамення (голубиця, яка вилетіла із посоха, за іншими джерелами — розцвітання посоха) вказує на обраного. Ним стає 82-літній Йосип Обручник. В його домі Марія працює над пурпурною пряжею для храмової завіси (символ майбутнього „прядіння“ тіла немовляти Христа із „пурпура“ материнської крові в утробі). Робота над пряжею ще продовжувалася, коли відбувається благовіщення (з цього моменту події описуються в канонічному євангельському повіствуванні, лише деталізованому і розцвіченому апокрифами): в галілейському місті Назареті (Північна Палестина) Марія чує від архангела Гавриїла, що вона народить від Духа Святого сина, котрий наділений буде достоїнствами Месії. їй обіцяне чудо цнотливого материнства (Лука, 1, 26-38).

Чекаючи немовляти, вона йде в будинок Захарії і Єлизавети, своєї родички, котра шостий місяць чекає народження Іоанна Хрестителя. У гостях у Єлизавети Марія перебуває близько трьох місяців, після чого повертається в дім Йосипа.

Як тільки вагітність стає помітною, засмучений Йосип, тільки жаліючи її, не хоче зганьбити Марію публічним звинуваченням, але слова явленого ангела переконують його у невинності його „обручниці“ (Матв., 1,18-24).

За збігом обставин Марії судилося народити Ісуса Христа в месіанському містечку Віфлеємі, на споконвічній землі Давидової династії. Для бідної, втомленої довгою дорогою майбутньої Матері не знайшлося місця у господі і тимчасовий прихисток дає їй чужий хлів, у ясла якого вона кладе новонародженого Ісуса.

Через 40 днів Марія повинна здійснити обряд ритуального очищення і принести немовля у храм. Там її зустрічає 300-літній пророк Симеон Богоприїмець який пророкує долю і самої Марії: „і тобі самій зброя пройме душу“ (звідси пізньокатолицька іконографія, де Марія зображена із пронизаним серцем ножем, мечем або сімома мечами).

Потім, рятуючи немовля від царя Ірода, вона втікає разом з Йосипом у Єгипет, а після смерті Ірода повертається в Назарет (Матв., 2, 21-23). Далі євангельські канонічні тексти згадують участь Марії в паломництві на свято до Єрусалима, під час якого 12-річний Ісус зникає, так що батькам доводиться шукати його. Згадується її присутність на весіллі у Кані Галілейській, де на прохання Марії Ісус сотворив чудо, перетворивши воду у вино (Др. поел. Іоанна, 2,1-10). З точки зору православної і католицької традиції, чудо це відкрило безкінечний ряд милостей, здійснених Христом на прохання „заступниці“ за людей.

Стосунки між матір'ю і сином описуються в тонах суворого і стриманого зречення сина природної любові матері в ім'я виконання його місії. Православна і особливо католицька традиції передбачають фізичну або духовну присутність матері при найважливіших моментах страждань Сина Божого (наприклад, зустріч із Ним під час несіння хреста). Але Євангеліє говорить нам тільки про присутність Марії на Голгофі: вона стояла „при хресті Ісуса“. Перед смертю Син просить її усиновити його улюбленого учня (Іоанн, 19, 25—27), котрого церковна традиція ототожнює із Іоанном Богословом.

Православна і католицька традиції вважають, що після воскресіння Христос насамперед явився Марії (хоча новозавітні тексти мовчать про це). Марія перебуває в апостольській общині у дні після вознесіння Христа (Діян., 1, 14). Канон виводить її присутність як при самому вознесінні, так і при „сходженні Святого Духа“ на апостолів (тут іконографія відводить їй центральне місце).

Останні роки Марії описуються тільки в апокрифах і агіографічних текстах. Згідно з деякими право-лаі ними оповідями, Марія брала участь в розподілі між апостолами за жеребком земель, куди вони мали йти для проповіді. їй випала за жеребом Іверія (Грузія), тому виникає „іверська ікона“. Однак ангел вказав їй шлях на Афон (йому належало стати світовим центром православного монашества). За іншою, більш поширеною версією, вона тихо жила в домі Іоанна Богослова, проводячи час за молитвами і рукоділлям, відвідувала місця, які мали відношення до життя її Сина.

Події, пов'язані зі смертю Марії (Успіння), символічно неначе повторюють найважливіші смислові моменти її життя: сповіщення архангелом Гавриїлом близької смерті — нове благовіщення — прийняття в небесну славу“, нове „введення у храм“. Як колись Марія тримала в руках немовля Ісуса, так Христос у візантійсько-російській і частково західній (Дуччо) іконографії успіння приймає на свої руки маленьку і трепетну душу Марії — немовля, що народилося для нового життя. За успінням, тобто розлученням душі з тілом, через три дні наступає їх чудесне з'єднання і відхід воскреслого тіла в потойбічний світ: апостоли, які розкрили гробницю для Фоми, котрий був відсутній під час поховання, побачили її порожньою. Це уявлення про тілесне вознесіння Марії на небо, що відноситься до ранньохристиянських апокрифів, догматично сформульовано тільки в католицизмі, і притому дуже пізно (1950). Момент урочистого увінчання Марії як „цариці небесної“ характерний лише для західної традиції. У 1964 р. католицька церква оголосила Марію „матір'ю церкви“.

Ім'я Марія, згідно з біблійною енциклопедією, імовірно, означає „прекрасна“, „сильна“. Справді, величезну духовну силу треба було проявити жінці, щоб гідно виконати покладену на неї місію і достойно пройти через усі духовні муки і страждання. Символами Марії вважаються лілія (символ чистоти), в іконографії ще олива (емблема миру) і троянда (символ сили).

У візантійському апокрифі „Ходіння Богородиці по муках“, поширеному на Русі, Марія просить навіть для найзаклятіших грішників милості.

В українській літературі XIX — початку XX століття рецепція образу Богородиці відтворена у творах: Т. Шевченка „Марія“, І. Франка „Сікстинська Мадонна“ і „Коляда“, Ю. Федьковича „Пречиста Діво, радуйся, Маріє!“, Лесі Українки „Прокляття Рахілі“, О. Кобилянської „Мати Божа“, „Віщуни“.

Символіка образу Богородиці відчутна у новелістиці В. Стефаника („Марія“), М. Хвильового („Мати“, „Я (Романтика)“ та ін.), Г. Косинки („Мати“), у романі У. Самчука „Марія“, у драматургії В. Винниченка („Чорна Пантера і Білий Ведмідь“).

Аспекти індивідуально-художньої трансформації образу Божої Матері у творчості Т. Шевченка та І. Франка глибоко досліджували В. Сулима та І. Бетко. Натомість своєрідність осмислення традиційного біблійного образу вітчизняним письменством XX ст. поки що залишається недостатньо вивченою. Тому головним завданням даної розвідки є з'ясування ідейно-художньої рецепції образу Богородиці в українській літературі минулого віку.

Початок XX століття ознаменувався глибокою кризою в усіх сферах суспільно-політичного та ідеологічно-художнього життя (fin de siecle), модерністичними пошуками виходу із кризи та великою утопічною вірою в месіанське призначення української нації, що була знищена в крові „розстріляного відродження“.

Радість національного відродження, надії на гармонійне і справедливе перетворення світу та гірке розчарування в антигуманній дійсності знайшли яскраве і виразне втілення у „національній трилогії“ Павла Тичини (1891-1967) („Золотий гомін“, „Дума про трьох Вітрів“ і „Скорбна мати“).

Поема „Скорбна мати“, яка упродовж десятиліть не передруковувалась, є філософською. Написана у трагічні дні весни 1918 року, вона стала своєрідним реквіємом у часи терору після революції. Якщо ідея святості, чистоти національно-визвольних змагань у Тичини асоціювалась із образами Христа і Марії, то поразка цих ідей художньо втілилася в образі хресної загибелі Богородиці. Образ Марії має три рівні узагальнення: перший рівень — образ матері (на це вказує присвята автора), другий рівень (символічний) — образ України, третій (філософський) — образ Богородиці.

„Скорбна мати“ — тетраптих, своєрідний поетичний цикл із 4 частин по чотири катрени у кожному. На відміну від безсюжетного, асоціативно наснаженого „Золотого гомону“, цей останній твір „національної трилогії“ має сюжет. Композиційно розвиток сюжету відповідає рухові Марії, яка „проходила по полю“, шукаючи Сина („За що тебе розп'ято, за що тебе убито?“). Перша частина твору змальовує криваву картину спустошення не лише фізичного („буяє дике жито“), але й, що страшніше, — морального („чийсь труп в житах чорніє.../Спросоння колосочки: /Ой радуйся, Маріє!“). Прийом оксюморона (радість на фоні споглядання смерті) дозволяє поетові глибше і виразніше показати прірву бездуховності доби. Кожен розділ циклу має свою кульмінацію. У першому такою кульмінацією є рядки: „Як страшно!., людське серце / До краю обідніло“.

У другій частині твору Марія зустрічає апостолів, котрі шукають Еммаус, де, за Євангелієм, Христос провістив про своє майбутнє воскресіння. Свята Мати ж закликає учнів Сина іти в Україну: „Ачей вам там покажуть / Хоч тінь його розп'яту“.

Третя частина тетраптиха виконує роль психологічної та ідейної кульмінації: вітер провіщає Марії воскресіння Сина, а вона замість радості впадає у скорботне заціпеніння:

Христос воскрес? — не чула, Не відаю, не знаю.

Не буть ніколи раю У цім кривавім краю.

Трагізм наростає. Нарешті остання частина твору змальовує загибель самої Богородиці. Причому такий варіант смерті Святої Матері не зустрічається в жодному апокрифі: Марія помирає на полі (символ життя і майбутнього України), „хрестом розп'явши руки“. Глибину світової скрботи Тичина виразив у сумних, як останній подих і як останній акорд реквієму, рядках:

Над нею колосочки

„Ой радуйся!“ — шептали.

А янголи на небі —

Не чули і не знали.

Таким чином, пошук Матір'ю Божою джерел духовності, поступова втрата надій і нарешті смерть самої Марії розходиться з біблійним сюжетом і використовується Тичиною для художньо переконливого констатування відсутності людяного начала і майбутньої загибелі неправедного, жорстокого і бездуховного світу.

Пізніше, 1919 року, Тичина написав тетраптих „Мадонно моя...“, що засвідчує спробу зректися старої символістської поетики. Прощання з символізмом було нелегким. „Якщо у Блока це була Незнайомка, — пише С. Тельнюк, — якщо у Соловйова — Промениста і Іодр ,та, якщо у давнього-давнього Новаліса — Голуба Квітка, то у Тичини — це Мадонна (згадаймо, як ще у вірші „Квітчастий луг...“ молодий поет схилявся перед красою природи, мов перед образом Мадонни) [7, с.214]. Поет прощається з нею, бо настали нові, буремні часи:

Мадонно моя, Пренепорочна Маріє,

прославлена в віках!

На наших самотніх вівтарях

Лиш вітер віє...

Пройди над нами з омофором, заридай над селом. Уже ми тобі ані пісень, ні псалом не воспоєм диким хором.

Новий, тривожний, розбурханий світ перебуває у різкому дисонансі з променистим і осяйним ликом Мадонни. На зміну символістському образові Софії (мудрості), Мадонни (так називали Богородицю в епоху італійського Відродження) приходить Марія новітнього часу.

Третій вірш тетраптиха по-філософськи означує зміну морально-етичної парадигми епохи:

Мадонно моя, Мати Пречиста,

мій Цвіте Голубий!

Вступає в вік новий

душа Чиста.

Замість лелії рожу цілують уста.

А все ж, як Петро від Христа, Відректися від тебе не можу.

Із ким тепер, в яку годину молодий відмолодюсь? Невже ж ні раз не помолюсь за моє кохання, за людину?

Дзвенить залізо. Мовчать бетони. За літами літа.

Брини ж у серці, Мріє Золота, на різні тони...

Ця поезія неоднозначно сприйнята критикою. Але, думається, Тичина знову веде пошук духовних первнів у людині, без яких будь-яка спроба побудувати гармонійне суспільство приречена на невдачу.

Один із „грона п'ятірного“, котрий став пізніше „пражанином“, Юрій Клен (Освальд Бургардт) (1891 — 1947) також звертався до вічного образу Пречистої. Вірш „Божа Матір“ (1935) був написаний після жахіття голодомору 33-го року. Увесь твір пронизаний тугою за втраченим сином, болем від жорстокості людей. Він являє собою поетичний диптих.

Перша частина твору подібна до „Скорбної матері“ Тичини. Пошуки Царицею Небесною Сина умотивовують сюжетно-композиційну цілісність поезії. Старенький дідусь розповідає Матері про страшну смерть її Сина. Контрастно протиставляються два світи, людський і природний. Соціум змальовано як диявольский хаос, де жорстокість і байдужість є домінуючими рисами:

...Роз'ярився корявий дідусь:

„На усіх перехрестях його розіп'яли,

І помер твій веселий Ісус.

Біле тіло його шматували. Загинали над ним матюки. І вовкам на поталу Розкидали куски“.

Марію підтримували і берегли тварини: „поважно дивилися вслід їй корови“, „пес безхатній“, дикі гуси, кінь.

Друга частина диптиха має філософський характер, план зображення поступається планові вираження: Бур'яном заростає дорога, Що крізь заграву днів Нас вела до далекого Бога, Але вересом слід твій зацвів,

Скорбна мати, що плачеш у небі, І під обрієм грізних років Голубіє, мов спогад про тебе, Синя плахта лісів.

Синій пояс твій річкою в'ється... Затаївши останній вогонь, Так тихесенько б'ється В ніжнім теплі твоїх долонь.

Під дощами твого волосся Бідне серце землі. І росте з нього буйне колосся, І курличуть над ним журавлі.

Символіка поезії увиразнює гуманістичну насиченість твору. Гуси — символ тривоги, журавлиний крик — символ розлуки, прощання з рідною домівкою, туга за втраченим. Але доброта і всепрощення Божої Матері знову врятують людство.

Про один із найгуманістичніших художніх шедеврів людства, про „Сікстинську Мадонну“ Рафаеля Санті (1483—1520), написану 1514 року для бенедиктинського монастиря містечка П'яченца, писали Крамськой і Герцен, Толстой і Достоєвський. їй присвятили сонети Іван Франко (1881) і Максим Рильський (1956).

І. Франко

Із циклу „Сонети“, „Вольні сонети“

XI. Сікстинська мадонна

Хто смів сказать, що не богиня ти?

Де той безбожник, що без серця дрожі

В твоє лице небесне глянуть може,

Неткнутий блиском твої красоти?

Так, ти богиня! Мати, райська роже,

О глянь на мене з висоти!

Бач, я, що в небесах не міг найти Богів,

перед тобою клонюсь тоже.

О бозі, духах мож ся сумнівати

І небо й пекло казкою вважати,

Та ти й краса твоя — не казка, ні!

І час прийде, коли весь світ покине

Богів і духів, лиш тебе, богине,

Чтить буде вічно — тут, на полотні.

М. Рильський

Сікстинська мадонна

Хто смів сказать, що не богиня ти?

І. Я. Франко „Сікстинська мадонна“

Малий вже добре майстрував

Т. Г. Шевченко „Марія“

О, хто сказав, що не людина ти?

Таж ти живеш в Шевченковій Марії,

Перед тобою світ земний темніє,

Щоб хмаркою до ніг тобі лягти.

Ти дивишся в майбутнє, у світи,

І їм несеш дитя своє. Крізь вії

Такий великий смуток пломеніє,

Що слів розради й мудрим не знайти.

Твоє малятко, круглооке й гоже,

Колись теслярський появивши хист,

Хрест витеше собі людський, не божий.

Тому такий в твоїй печалі зміст,

Який лиш людство зрозуміти може,

А не свята Варвара й папа Сікст.

Письменники по-різному „читають“ картину Рафаеля, геніальний шедевр італійського Відродження, духовний символ величі материнського подвигу Святої Матері.

Для Франка найважливішим видається прекрасна одухотвореність обличчя Марії, її небесна чистота і довершеність. Тому він акцентує на „божественному“ в образі Божої Матері. Рильський по-філософськи глибше вдивляється у лице Мадонни, бачачи „великий смуток“ від знання тяжкого майбутнього „гожого малятка“. Величний подвиг матері, що приносить найдорожче — своє Дитя — в жертву людству. Жанр сонета найчастіше використовувався для художнього вираження найглибших психологічних нюансів, для якнайширших філософських узагальнень. Син Божий на руках Сікстинської Мадонни не знає ще про майбутні тяжкі випробування, а Марія не може порушити волю Всевишнього, хоч і любить усім серцем Сина.

Своєрідно трансформував образ Діви Марії Євген Маланюк. Амбівалентність образу України виявляється у протиставленні Степової Еллади і Чорної Еллади. У циклі „Антимарія“ (зб. „Земна Мадонна“) гостро і різко засуджується українська нація за розбрат, за соціальну і політичну пасивність, що дозволила ворогам віками володіти нею.

Письменниця „празької школи“ Наталя Лівицька-Холодна (1902—2005) також зверталася до образу Марії:

Ніжність

Так страшно жить в цей час лихий, недобрий.

У штольнях душ лиш холод і пітьма.

Весь час то тільки чорна прірва скорби,

облуда і мана, даремний змаг.

І раптом над усім з глибин бездонних,

з проваль журби зрина на п'єдестал

Пречиста Ніжність із лицем Мадонни,

з гірким заломом на тонких устах.

1954

Поетка гірко роздумує над бездуховністю нашого часу (душі порівнюються із штольнями, чорний колір посилює трагічність переживання самотності авторки). Відсутність взаєморозуміння, невміння почути одне одного, нездатність сучасників до співчуття і співпереживання — ось причини сумного філософствування Н. Лівицької-Холодної. Але провалля, котре роз'єднує людей, подоланне лише через Любов. А найвища і найпросвітленіша — любов Божої Матері, Мадонни, заступниці людей перед Господом.

У 20—30-і роки XX століття до образу Богородиці звертався талановитий західноукраїнський поет Богдан-Ігор Антонич (1909—1937). У циклі „Велика гармонія“ з'являється образ прекрасної навіть у скорботі Святої Матері, оспівується велич жертви, яку вона принесла людству.

Mater dolorosa

Страдальна мати

В темну, чорну ніч

віяли вітри.

Срібних зір не ліч;

мерехтить лиш три.

Три самітні зорі,

наче сльози три,

наче перли в морі,

віяли вітри.

Чорна плахта ночі

навкруги шатром.

Чи що бачать очі?

Мати йде шляхом.

Темряви година,

зорі жовтим зерном.

Йде із серцем сина,

що пробите терном.

Антонич створює свій апокриф, адже із серцем Христа Марія не могла йти — Син Божий воскрес на третій день після розп'яття. Три зорі, три сльози, символіка числа три, можливо, перегукуються із іконографічною традицією зображувати Богородицю, покриту мафорієм — накидкою із трьома зірками, що символізують потрійне дівство Марії, а також асоціюються з Трійцею.

Mater gloriosa

Прославлена Мати

Грайте, арфи, грайте, ліри,

грайте, лютні, грайте, гусла,

радість лийте, журбу змийте,

горе вкрийте весняним плащем.

Хай розкішно плещуть

срібнохвилі, дрібнопилі русла,

з неба рожі запашні

й блискучі перли

Божі золотим дощем.

Грайте, арфи, грайте, ліри,

грайте, гусла, грайте лютні,

бийте, дзвони, лийте

тони сонячні й могутні,

бо виходить Божа Мати

з неба синьої палати,

вбрана в семибарвної

веселки злототкані шати.

Грайте, арфи, грайте, ліри,

грайте, лютні, срібний спів,

радуйся, о радуйся, о радуйся, Маріє!

О яких мені знайти палких і

милозвучних слів,

щоб не висловити й виспівати,

що в нас серце мріє?

Грайте, арфи, грайте, гусла,

грайте, лютні, грайте, ліри.

О яким величним, небосяжним,

божественним тоном

висловлю мойого серця радість

я — самотній, сірий?

О розкрий мої приземні о

чі ласки й доброти хітоном!

У цій поезії, яка за настроєвістю й урочистістю близька до гімну, уславлюється життєдайність Святої Матері. Як і в інших поезіях, Антонич переплітає язичницький і християнський первні, тому в цьому вірші Марія зближується з образом Матері Сирої землі.

Література другої половини і кінця XX століття також не оминула образ Богородиці. Рецепції вселенського символу доброти, жертовності, чистоти зустрічаються у різних поетів — знаменитих і невідомих, романтиків і постмодерністів.

Наприклад, сучасна авторка Надія Гуменюк (нар. 1950 р.) осмислює велич материнської любові і самозречення, споглядаючи ту ж „Сікстинську Мадонну“ Рафаеля: „воно ж поранить ніженьки малі“. Поетеса гірко розмислює, що важко „світ цей грішний полюбити“. Лесиній Міріам („Одержима“), котра також мучилась бажанням слідувати заповіді любити ближнього, так і не вдалося простити грішному люду муки Учителя. Як по-різному мовчать головні герої: Марія мовчить, бо не може відвести роковане майбутнє Свого Сина, а Дитя мовчить, бо ще не знає, що жде Його у недосконалому і жорстокому світі.

Надія Гуменюк

Сікстинська мадонна

Земля якась неначе й не земля —

Лиш каміняччя й предковічна глина —

Так магнетично світиться здаля.

Ну як на неї випустити сина?

Воно ж поранить ніженьки малі.

У нього ж там — ні вогнища, ні дому.

Воно ж на тій незвіданій землі

Не зможе і поплакатись нікому.

Той люд... Лиш Божа глина і не більш.

І як в тій глині, Боже, запалити

Ні, не офірну свічечку Тобі —

Потребу світ цей грішний полюбити.

Мовчить дитя в Мадонни на руках.

Мовчить перед розлукою Мадонна.

Чи то сіяє зірка в небесах?

Чи то сльоза під віями холоне?

Чекає світ, що вже не раз розп'яв.

Розп'ятий сам не раз, чогось чекає...

Іде з небес задумане хлоп'я,

На землю йде — Мадонна відпускає.

Як відомо, один із когорти „шістдесятників“, Іван Світличний (1929—1992) був засуджений на сім років таборів та п'ять років заслання за так звану антирадянську пропаганду і агітацію, виготовлення і поширення самвидаву. Автор літературно-критичних статей і поезій, лауреат Національної премії ім. Шевченка 1994 року (посмертно), він також звертався до осмислення вічно прекрасного образу в одному із сонетів:

Іван Світличний

Мадонна

О несподівані надії

І сподівання без надій!..

Хай скелі безрухом тверді,

І глупа ніч, і світ не дніє,

Хай давить панцир холодів,

Хай стогін: „Хто тут що тут вдіє?“ —

І чорним крепом — безнадія,

І маразматика падінь, —

Замри, розпачення бездонне,

Перед терпучістю Мадонни,

Що сіє на глухий пустир,

А сходи рвуть бетон і кремінь —

До світла-сонця! — щоб, недремні,

Насущним хлібом прорости.

Рецепція образу Божої Матері віддзеркалена і у вірші Анатолія Бортняка (нар. 1938), лауреата літературних премій ім. М. Коцюбинського, ім. В. Сосюри, ім. С Руданського, ім. С Олійника, Міжнародної премії за сатиру і гумор (Філадельфія, США).

Анатолій Бортняк

З рядків про матір

Це слово „мати“, що не тільки дітям

солодке, ніби винограду брость,

ще означає: „чимось володіти,

займати щось чи посідати щось“.

Пречиста Мати, всіх людей надіє,

ти на сторожі правди й доброти!

Ніхто серцями так не володіє

і місця не займає в них, як ти.

Перегукуються із цим віршем молитви Наталії Віргуш і Тетяни Майданович. Наталія Віргуш (нар. 1943 р.) — авторка ряду поетичних книжок.

Наталія Віргуш

Молитва

Господи, прости мої гріхи!

Матір Божа, заступись, єдина, за дітей моїх.

Якщо ж я винна, лиш мене печаллю освяти.

Дай моїм синам здоров'я, й сили, щастя,

і любові, і добра, мудрості, удачі.

І прости їм все, що Сину

Ти б простить змогла.

Хай не буде їм ні бід, ні муки.

Чесний світ — до них, й вони — у нім.

Матір Божа, заступися, мудра, захисти від зла моїх синів.

Тетяна Майданович (нар. 1957 р.) — авторка ряду поетичних книжок, зокрема і для дітей, збірки прозових казок, мовознавчих праць.

Тетяна Майданович

Пречиста мати

Пречиста мати, Діва Марія

Цілує Сина в Святій Софії,

Горнеться з ласкою до немовляти

Всім Божим дітям Рідная Мати.

На білім світі народам свято —

Це твоє серце, Божа Мати!

Бога приймає, людям відкрите,

Щастям любові з вічності світить.

В часи недолі, в години болю

Молимо Бога разом з тобою:

Пречиста Мати, ясная зоре,

Ми з твоїм Сином відчай поборем!

Ти нас навчаєш терпіти біди,

Христа Ісуса вірно любити.

Ділишся з нами хлібом любові,

Вся твоя сила в Синовім слові.

На білім світі народам свято —

Це твоє серце, Пречиста Мати!

Бога приймає, людям відкрите,

Щастям любові з вічності світить.

Молитва як жанр містить звертання до божества, є зразком імітації релігійної молитви, характеризується пафосністю, що й підтверджують наведені приклади.

Низку поезій присвятила образові Божої Матері представниця „Нью-Йоркської групи“ Віра Вовк (нар. 1926). Рецепція Святої Матері з'являється у віршах „Благовіщення“ (1955), „Гуцульській Матері Божій“ (1955), „Скорбна Богородиця“ (1955), цикл „Молебень до Богородиці“ (1995).

Іван Драч (нар. 1936) написав поему „Чорнобильська Мадонна“ 1988 року. З болем змальовує письменник трагедію, що 26 квітня 1986 року назавжди змінила світ, показала, яке крихке людське життя, як науково-технічний прогрес може в одну мить обернутися вселенською катастрофою. Останні рядки Епілогу звучать як засторога, змушують задуматись над великою відповідальністю учених перед людством:

Її погляд ти чуєш, учений,

Тож тікай, лиш подумай, куди?!

її погляд на тебе вогненний —

Його лазером ти відведи!

А мені, а мені, славослову,

Вас-бо славив, дурний вертопрах,

Відібрало розбещену мову,

І німотствую геть у віках.

Хто ж там, сиву, посміє займати?

Сіль пізнання — це плід каяття...

Несе сива чорнобильська мати

Цю планету... Це хворе дитя!

Узагальнюючи написане, слід відмітити, що святість, висока духовно-гуманістична семантика образу Богородиці вимагала від письменників відповідної піднесеності, пафосності, урочистості. Тому в поезії вони зверталися до жанру сонета, який передбачає відображення глибоких філософських розмислів, також до жанру молитви.

Оскільки образ Богородиці пройнятий трагізмом і самозреченням, смиренністю і ніжністю, то у прозі письменники реалізували його у жанрах житія, апокрифа, соціально-психологічної повісті з елементами трагедійності. Підбиваючи підсумок, зазначимо, що символіка образу Богородиці розкриває високе духовне начало, внутрішню силу, уміння гідно зносити усі випробування і страждання, а також найвищий прояв гуманізму і самопожертви. Тому образ Святої Матері, що дала світові Спасителя і надію на майбутнє, заступниці людей, надихатиме нові покоління митців.

Література

1. Драч І. Храм сонця. — К., 1988.

2. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. — К., 2001.

3. МаланюкЄ. Ф. Невичерпальність: Поезії, статті/Упоряд., передм. та приміт. Л. В. Куценка. — К., 2001.

4. Мифология: Большой энциклопедический словарь / Под ред. Е. М. Мелетинского. — М., 1998.

5. Поети „Нью-Йоркської групи“: Антологія / Упор. О. Г. Астаф'єв, А. О. Дністровий. — X., 2003.

6. Сулима В. Біблія і українська література. — К., 1998.

7. Тельнюк С Молодий я, молодий: Поетичний світ Павла Тичини (1906-1925). — К., 1990.