Всі публікації щодо:
Чайковський Андрій
Черкасенко Спиридон

Золота колекція рефератів з української літератури - 2018

Розвиток принципу історизму в українській літературі (образи видатних історичних постатей за творчістю Д. Мордовця, А. Чайковського, С. Черкасенка та ін.)

Земля розступилась! Із праведних трун

Виходять Хмельницький, Мазепа, Богун!

Із Волі знімають кайдани міцні,

І слізьми співають щасливі пісні.

О. Олесь „Юнацька пісня“

Багате на події героїчне минуле нашої батьківщини налічує чимало відомих постатей. Учинки, життя та слава деяких і досі викликає суперечки та різноманітні тлумачення. Але є в історії України непересічні герої, авторитет яких вищий за будь-які сумніви. Адже ніхто не зважиться посягнути на світлу пам’ять Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Івана Богуна, Максима Залізняка та інших справжніх героїв.

Історія нашої держави, життя та славетні подвиги її героїв знайшли широке відображення в літературі, зокрема в історичній прозі. На українське письменництво другої половини XIX — початку XX ст. помітний вплив мало поширення національно-визвольного руху. У цей час літературний твір набуває найбільшої популярності, великого пізнавального значення, оскільки стає своєрідним свідченням історичної доби. Оперуючи матеріалом, зафіксованим в історичних джерелах, романісти намагалися відтворити певну епоху, ставили перед собою завдання осмислити важливі події минулого, показати роль широких народних мас та відвагу українського козацтва у визвольних змаганнях проти турецько-татарських та польсько-шляхетських поневолювачів, волю всього народу до свободи. У своїх творах письменники виводили яскраві образи народних ватажків, художні портрети історичних діячів.

Незважаючи на жорстокі заборони книг про історію поневоленого народу, табу на вживання слів „козак“, „Запорозька Січ“, „воля“ і навіть „Україна“, історична тематика залишалася в епіцентрі літературного процесу, співіснуючи з темами із сучасного життя. Згадаймо хоча б твори Богдана Лепкого, В’ячеслава Будзиновського, Омелька Островського, Гната Хоткевича та ін. Великої популярності набували „Чорна рада“ П. Куліша, „Богдан Хмельницький“, „Разбойник Кармелюк“, „Руина“, „Молодость Мазепи“ М. Старицького, „Князь Єремія Вишневенький“ І. Нечуя-Левицького, „Людолови“ З. Тулуб, „Наливайко“ та „Хмельницький“ І. Ле, „Сагайдачний“ Д. Мордовця та однойменний роман А. Чайковського, „Гомоніла Україна“ П. Панча.

У 40-х рр. XX ст. зростає інтерес українських письменників до історії Київської Русі. Виходять у світ поема „Данило Галицький“ М. Бажана та однойменний роман А. Хижняка. Неабияким здобутком української літератури стала драматична поема І. Кочерги „Ярослав Мудрий“, історичні полотна С. Скляренка та монументальні романи П. Загребельного.

Ю. Мушкетик, І. Білик, Р. Федорів, В. Шевчук, Р. Іванченко — це лише неповний перелік творців сучасної історичної романтики. П. Загребельний свого часу писав: „Сьогодні можемо назвати ряд імен, які ще не мають загального розголосу. Але сподіваємося, що неодмінно матимуть його в міру того, як цей жанр набуватиме більшого поширення і користуватиметься ще більшою популярністю серед читачів, хоч їхня популярність вже й сьогодні досить велика“.

Героями історичних романів виступають справжні історичні особи, у змалюванні яких письменник нерідко поєднує історичну дійсність із художнім вимислом. Такою легендарною постаттю в українській історії є, наприклад, гетьман реєстрового козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний, який успішно проводив політику незалежності України від будь-яких поневолювачів, здійснював воєнні походи, відновив вищу православну ієрархію, піклувався про розвиток рідної культури, з усім Запорізьким військом вступив до Київського братства. Це про нього співається у відомій народній пісні „Ой на горі та женці жнуть...“

У портретній характеристиці, що її подає Д. Мордовецьу романі „Сагайдачний“ (1882), переважає органічна простота, невимушеність. Увага читача звертається на „діалектику душі“ героя, яка особливо виявляється в екстремальних ситуаціях.

Уперше Сагайдачний з’являється в епізоді, коли московські посли прибули на Січ з милостивою грамотою від молодого царя Михайла Федоровича Романова. Через внутрішній голос Сагайдачного відчуваються найтонші порухи його душі: „Впала іскра недовіри... Треба погасити пожежу, а то от-от почнеться колотнеча, кровопролиття. ..“ Сила, мужність і воля героя звучать у переконливих словах, що доходять до серця кожного: „Послухайте мене, панове козаки, вельможна громадо!“ Тож за щирість козаки й поважали Петра Конашевича. Називали його мудрим і, незважаючи на відмову, обрали кошовим: „Сагайдачному булаву! До булави треба голови, а в нього голова розумна, добра!“.

Особлива увага Мордовця-психолога концентрується на виразі очей героя: „...обличчя... здалося їй добрим і гарним, а таких лагідних, промовистих очей під чорними бровами вона ні в кого не бачила“. Таким уявляється Сагайдачний наймичці. На шляхту ж юний Петро дивиться інакше. Ляхів дратує спокійний, сповнений упевненості й самоповаги погляд хлопця. „У його ясних чорних очах було щось таке, від чого думкам ставало моторошно... Здавалося, що ці очі... дивляться на них так, як іноді очі значного пана... дивляться на найнужденнішого хлопа...“.

Сагайдачний постає у романі військовим стратегом, мудрим організатором, добрим товаришем. Кожне рішення отамана виважене, бо він добре усвідомлює свою відповідальність перед іншими: „В чорних задуманих очах його рантом майнула якась думка. Він приклав руку до лоба, ніби щось обмірковував, пригадував або не знав, на що зважитися. Тут раптом він випростався й швидко оглянув свою флотилію, що тихо погойдувалася на бірюзовій поверхні моря“.

За його зовнішньою „похмурістю і суворістю“ віддується тонка душа. За містким стислим портретуванням, особливо внутрішнім, читач має змогу домислити колоритну зовнішність отамана, розкрити характер персонажа передусім у його вчинках.

Інакше твориться портрет Сагайдачного в однойменному романі А. Чайковського. Він виписується розкутіше, детальніше, дещо в іншому ракурсі, за різних „часових“ відтінків життя героя. Уперше Петро Конашевич згадується в розповіді старого Грицька Жмайла-Кульчицького: „Це сирота. Батько поліг, як відбивалися від татар у Кульчицях, маму вбили теж. Трилітнього сироту по присуду громади взяв мій унук Степан Жмайло, батько оцього Марка. Хлопчиська так полюбилися, що один без другого жити не можуть. Як казав Марка віддати в школу, так ані дай Боже без Петра. Я їх обох віддав. Разом вчаться, та мій рід любить його, як свою дитину“.

У школі малого Петра ми бачимо очима інших героїв. І тут знову привертають до себе увагу „розумні очі“ юнака. Чим далі, тим більше проявляється сильний характер Петра — в його поведінці, діях, вчинках. Бездоганно володіє він луком-сагайдаком і не раз доводить це, навчаючись в Острозькій школі, в Чубовій редуті і на Січі. Від цього і виникло прізвисько Сагайдачний: „— Ти, небоже, неабиякий лучник, — каже отаман. — Такого тут іще не було, хіба покійний Байда, що про нього думу співають. Сагайдачний, та й годі...“

Пророчими для Петра і Марка стали слова славного Наливайка: „Лицарі з вас будуть, ось що!.. Знайте, що я перший пушкар між козацтвом, а ти будеш перший лучник, а ти — перший на шаблі!“ Пізніше Петро Конашевич дістав у нагороду від князя Острозького гарної роботи сріблом кований лук і тридцять київських стріл.

Портрети Петра Конашевича та його побратима Марка Жмайла А. Чайковський подає у героїко-романтичному ключі. За основу беруться думи, історичні пісні, пісні- хроніки, що є своєрідною емоційною розповіддю про героїчні й трагічні сторінки історії. Схвалюються „козацькі звичаї“ безкорисливих і мужніх осіб — Голоти, Нетяги та інших героїв, які нападникам дають нищівну відсіч, бо так велить справедливість. Такими самими рисами наділяється у романі й безстрашний, вольовий молодий лицар Сагайдачний, у майбутньому — гетьман війська Запорізького. У критичних ситуаціях найвиразніше виявляється внутрішній портрет головного героя. Так, утікаючи разом з Марком на Запоріжжя, Петро піклується про хворого товариша, а на прохання лишити його серед степу Конашевич відповідає: „Не лишу, пропадемо так вкупі, в братніх обіймах, як слід щирим побратимам“. Петро Сагайдачний ні на хвилину не залишає покараного Марка Жмайла.

„Саморозкриття“ героя в романі досягається за допомогою живописної місткості портрета, іскрометності мовленнєвої індивідуалізації, симфонізму пейзажу, багатства життєвих ситуацій. Портрет Петра Сагайдачного увиразнюється, поглиблюється в світосприйманні інших дійових осіб. Розкривається герой і в найпотаємніших думках, які він виповідає коханій: „Хочу бути славним, щоб ніколи ні ти, ні твій козацький рід не мав причини соромитись, щоб ніхто не міг сказати, що сотник Чепіль віддав доньку за якогось пройдисвіта, ледащо“.

Набагато повніше змальовує портрет центрального героя С. Черкасенко в романі „Пригоди молодого лицаря“. У цьому художньому полотні письменник майстерно відтворює внутрішній світ героїв, їхні почуття, думки в усій складності й мінливості.

Характерною є манера письма С. Черкасенка у змалюванні персонажів: залежно від середовища вона то лірично-образна, то максимально точна і конкретна. І знову тут, як і в згаданих вище романах, на особливу увагу заслуговує творення портрета гетьмана українського реєстрового козацтва Петра Сагайдачного, в образі якого гармонійно поєднались природна стриманість, суворість, розсудливість мудрого стратега й організатора, непідробна доброта й душевна відкритість.

На відміну від Чайковського, який провів головного героя стежками козацтва, взаємного, але швидкоплинного кохання і вивів на широкий життєвий шлях, С. Черкасенко не змальовує особисте життя славного гетьмана. За основу сюжету письменник обрав морський похід Сагайдачного на Очаків і Кафу 1616 р., здійснений проти турецьких поневолювачів, та бій на суходолі біля Молочної річки.

Уперше автор знайомить читача з гетьманом після тривалої дороги головного героя Павла Похила на Січ. Ласкаво, по-батьківськи зустрічає кошовий молодика, але для власного переконання пильно оглядає його „своїми гострими живими очима“.

Очі Петра Сагайдачного віддзеркалюють усю складність і суперечливість його думок та почуттів. Душевний стан розкривається також засобами міміки й жестів. Ніби під світлом рамп постає величний, з довгою бородою й вусами лицар, який виділяється з-поміж усіх „саме тим своїм проникливим мудрим поглядом. Немовби той погляд промовляв: не блуди словом, бо я бачу наскрізь усю твою душу...“

У романі Сагайдачний зображений уже сформованим політичним і військовим діячем. Він не скидається на „необачного“ в славній пісні про завзятого гетьмана. „Навпаки, швидше на дуже обачного, а ще мудрого, та й ще з сильною, залізною рукою. Гляне, аж мороз поза шкурою...“.

Петро Сагайдачний вимогливий, твердий, із „залізною рукою“, але його не можна назвати жорстоким. Це чуйний, красивий, щедрий душею і водночас вимогливий до себе й до інших організатор.

У гіперболізованому плані С. Черкасенко з людської непоказності творить монументальну, неповторну постать ватажка. Бородатий кошовий не любив жартувати й за військового стану вмів тримати в своїх руках своїх лицарів. Усюди сягало його всевидяще око. Доповненням до характеристики гетьмана може слугувати влучна репліка Хмеля: „В другого ватага гинуть тисячі там, де в розумного горстка звитяжить“. Знало добре й військо „свого грізного в поході гетьмана, тому й, розмовляючи між собою, все було начеку, готове у всяку мить виконати гасло, подане таким чи іншим рухом його гетьманської булави“. Вражає холоднокровність відважного кошового, гучний голос велетня, який долинав і до найдальших часток.

Ніжно, трепетно любить Петро Сагайдачний свій рідний край — у цьому невичерпне джерело його мужності, вірності, хоробрості. Ця любов і віра в перемогу передаються братчикам. Велика синівська любов — у щирих словах кошового: „Ми — або звитяжимо, не пустимо ворога шарпати рідний край і визволимо братів, що па ворожих каторгах, або поляжемо з честю і славою лицарською в чеснім бою, як належить лицарям“.

За якусь мить гетьман оглянув своє військо, в його ' очах засвітилася радість, лице розпромінила ясна усмішка. Як і сподівався, зрадників і слабких духом не було серед його славного лицарства. „Гетьман певен у собі і в товаристві й певен надії на щасливий кінець своєї великої виправи“, — пише автор. Особливо важливу ідейно- композиційну функцію у творенні образу Петра Сагайдачного, скупого на слово, відіграють дотепна фраза, крилатий вислів, уривчасте речення: „— Турки, голубе, добрі вояки, незгірші від наших, тож візьми очі в руки. Ну та будьмо якось давати з ними раду...

Потім повернувсь до Бородавки і продовжував уривчасто:

— Лепсько, лепсько... Далебі, лепсько... Вони ще й лосі нас не бачили... Ані руш там... А сандалики опрічненько стоять... Еге ж, еге... нам цього тільки й треба...

Далі звернувся на правий бік і грізним голосом гукнув:

— Праве крило все вдарить на сандали!.. — і далі ніби про себе:

— Два десятки каторг, мої панове, це не жук начхав... Еге ж, еге... Лівим крилом усім мусимо...“

Художньо яскравим портрет Сагайдачного вимальовується й під час бою з турецькими галерами. Зовнішність Сагайдачного органічно зливається з його внутрішньою красою. Кошовий виявив риси, притаманні усьому народу: честь і незалежність, гідність і мужність. Безстрашними героями виступають також його січова старшина, рядові братчики — Бородавка, Граб, Хмель, Жбурляй, Сокира: „Билися на всіх боках галери. Сагайдачного й Хмелева шаблі блискали, „як сонце в хмарі“, відбиваючись від турків, що напосідали з усіх боків, а билися вони так спокійно й розважно, немовби не голови ворожі рубали, немовби не від табель яничарських відбивалися, а гралися у вигадливу гру, — мовляв, ану, хто швидше, спритніше й найбільше зрубає гілля з дерева! Видно було неперевершених майстрів лицарського діла“.

Пластичною є мова роману, безмежні можливості і засоби портретної характеристики. Автор майстерно користується різними прийомами типізації: портретна характеристика, мовна індивідуалізація, розкриття переживань персонажа, показ героя очима інших персонажів, а також у суворих обставинах боротьби.

Описувані в романі С. Черкасенка події неодноразово у тому чи іншому ключі змальовували багато інших авторів. Велику кількість оповідань, повістей, романів створено на тему історії Запорізької Січі. Й у більшості цих творів поряд з іншими героями, лицарями, вигаданими та історичними особами виступає незабутній гетьман. Але були ще в українській історії люди, які заслуговували на пильну увагу наших письменників.

Помітне місце у числі авторів історичних романів посідає Адріан Кащенко, який часто виступав під різними псевдонімами — А. К. Будій А. Дніпровий, М. Тертишний, А. А. Торішний та ін. Значення творчості цього письменника в українській літературі, його внесок у розвиток історичної белетристики дуже вагомий. З його творів перед нами відкривається широка галерея великих характерів, історичних подій та незабутніх героїв. Тому його спадщина має велике виховне значення, відіграє визначну роль у формуванні національної свідомості українського народу. Л. Старицька-Черняхівська вказувала передовсім на виховні завдання історичної прози письменника, який, з погляду дослідниці, прагнув викликати в душах читачів „...любов до минулого своєї країни, цікавість до її історії... чесні й гуманні думки“. Критик і літературознавець ГІ. Єфремов називає А. Кащенка „непоправним романтиком“, який історичні події витлумачував крізь призму романтичного світосприйняття. У творах белетриста „ ...навіть другорядні герої, навіть неісторичні персонажі високо підіймаються понад звичайним тлумом — хто красою, хто шляхетністю вдачі, хто лицарською відвагою... Герої скрізь і завше герої... Культ героїзму і героїв — то пафос оповідань А. Кащенка“.

Основною темою прозових творів А. Кащенка була історія України від початків козаччини, визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького до заснування Задунайської Січі. Наголошуючи передусім на романтичному світобаченні письменника, П. Єфремов зауважував: „Не сіра буденщина минулого нашого народу його цікавить, не народні маси з їх повсякденними інтересами, турботами і радощами, а епохальні моменти, монументальні фігури та різні історичні „ефекти в собі“ приковують до себе увагу нашого письменника“.

Першим твором Кащенка на історичну тему можна вважати „дитяче оповідання“ „Сіркова слава“ (1903). Згодом з’являються такі твори, як „Запорозька слава“ (1906), „Сіркова могила“ і „На руїнах Січі“ (обидва — 1907 р.). З сумом згадуючи славну Запорізьку Січ, белетрист цілком у дусі романтизму різко протиставляє лицарську минувшину нікчемній сучасності, коли, па жаль, ні в кого „повчитися громадської справи й вільного життя“. У центрі цих оповідань — легендарна постать славнозвісного кошового отамана Івана Сірка, який зажив широкої популярності в народі як безкомпромісний борець проти ворогів, сміливий і талановитий військовий керівник.

Художні дослідження української історії А. Кащенком продовжило його оповідання „Славні побратими“. Дійовими особами оповідання є гетьман Богдан Хмельницький та його сподвижники — полковник реєстрових козаків Станіслав Морозенко, козацькі полковники, визначні воєначальники Максим Кривоніс і Мартин Небаба, інші історичні особи. Центральні персонажі твору — брацлавський полковник Данило Нечай і вінницький полковник Іван Богун, образи яких уже мали багату традицію в українському фольклорі. На неї й спирається А. Кащенко, моделюючи образи чи не найпомітніших діячів тієї доби.

На постаті Івана Богуна, прославленого героя визвольної війни 1648-1654 рр., одного з найвидатніших козацьких полковників, слід зупинитися окремо. Улюбленець свого народу, ревний захисник його інтересів, він до останньої хвилини був непохитний у своїй відданості батьківщині й помер як герой. Слава про видатного полководця Івана Богуна гриміла не лише на українських землях, але й за їх межами. Перші ж найбільш достовірні відомості про його подвиги пов’язані з участю в обороні Азова. Богун керував тоді одним з козацьких загонів, який при

кривав Боровську переправу через Сіверський Донець. На початку визвольної війни, після смерті Максима Кривоноса, він став найближчим помічником Богдана Хмельницького. Згодом за неабиякі організаторські здібності та військовий талант був призначений вінницьким та кальницьким полковником.

Найбільш яскраво здібності полководця виявились під час Берестецької битви у червні 1651 р., коли українська армія після зради кримського хана, котрий залишив поле бою і захопив у полон Хмельницького, потрапила в скрутне становище. У цій ситуації козаки обрали наказним гетьманом Івана Богуна, який ужив усіх заходів, щоб перетворити козацький табір па неприступну фортецю. Завдяки рішучості й винахідливості Богуна, козаки збудували через непрохідне болото й річку Пляшіпку три переправи, по яких і вдалося, хоча й ціною великих втрат, вивести військо з оточення. У 1651 р. Богун також вів важкі битви па Брацлавщині.

У битвах під Вінницею Богун виявив здібності воєначальника, заманивши польську кінноту до Південного Бугу, де вони потрапили у заздалегідь підготовлену пастку. Тоді, захопивши кілька міст, польський гетьман Калиновський посилає на Вінницю кінноту під проводом Лянцкоронського. Залишивши частину свого війська у місті, Богун з рештою кінноти вийшов назустріч полякам. Після тривалого бою він робить тактичний маневр: починає панічно відступати. Це був один з його „фіглів“, як називали поляки хитрощі Богуна. Переслідуючи втікачів, польські кіннотники виходять за Південний Буг, де козаки заздалегідь поробили ополонки, накидали в них соломи, притрусивши снігом. Потрапивши в пастку, польська кіннота майже вся була знищена козаками. Завдяки таланту Богуна польське військо, як писав один з літописців, „велику шкоду й сором свій побачило й пізнало“. Богун був блискучим майстром маневрування і застосування різноманітних тактичних прийомів. Цим вій постійно наганяв страх на польських воєначальників, які під час переговорів з Хмельницьким висували обов’язкову умову видачі їм Богуна.

Поляки вдавалися й до підлещування до Богуна, бажаючи використати його військовий талант. Але непохитний патріот відкидав усі їхні підступні пропозиції. 1655 р. він вписав ще одну героїчну сторінку в історію визвольної війни, керуючи обороною Умані, яку не вдалося взяти полякам. І це лише деякі приклади мудрості, хоробрості, патріотизму великого полководця.

Усі ці риси легендарного Івана Богуна вдалося якнайкраще відобразити Андрієві Кащенку. І якщо в оповіданні „Славні побратими“ постать Богуна окреслюється лише пунктирно, то в повісті „Борці за правду“ (1913) автор уже зробив серйозну спробу відображення діяльності славетного козацького отамана, який відіграв помітну роль в історії національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетської експансії. Уже в переддень всенародного повстання Хмельницький доручає Богунові керувати обороною західних територій України. Вінницькому полковникові часто доводилося вступати в бої з переважаючими силами ворога, та він знову й знову з честю перемагав.

Ой наточив Іван Богун невірам вина,

Та було ж їх сорок тисяч, а тепер нема,

так оцінювали діяльність ватажка творці усної історії народу. У повісті А. Кащенко з багатьма подробицями простежує діяння Богуна на вельми значному часовому відрізку — від початку 1648 р. до розстрілу героя неподалік Новгорода-Сіверського 1663 р. Через відтворення героїчної долі легендарного полководця письменник здійснює фронтальний зріз історичних подій, утілюючи в його образі власні ідеали, свою позитивну „програму“. Іван Богун Кащенка — це високодостойний представник повсталого українського народу, уособлення його найшляхетніших рис і національно-визвольних прагнень. Відмовившись від присяги російському цареві у Переяславі, Богун рішуче заявляє: „Московському цареві я не присягнув, але не через те, що бажав би служити королеві, а через те, що вільному народові, як ми зараз, не личить нікому присягати. Булави од короля я не приймаю, бо вільному народові не личить приймати клейноди з чужих рук“. Тут бачимо відображення дійсного історичного факту. У 1653 р. Богдан Хмельницький, знесилений нерівною боротьбою, на раді в Чигирині закликає прийняти підданство московського царя і має підтримку з боку старої старшини. Однак молодше крило, очолюване Іваном Богуном, рішуче виступило проти такого акту. Богун, як відомо, не брав участі в Переяславській раді, бо охороняв українські кордони. Але він і пізніше з усім Вінницьким військом не дав присяги російському цареві.

А. Кащенко показує Богуна досвідченим військовим керівником, розумним і стриманим, спроможним приймати найвідповідальніші рішення, до дрібниць продумувати хід бойових виправ. Цікаво, що в повісті Богун виступає не тільки як один із сподвижників Богдана Хмельницького, а й як його політичний опонент. Обстоюючи позиції козацької маси, полковник дорікає гетьманові за поступки полякам, за дипломатію компромісів щодо Речі Посполитої, за небажання „добувати Варшаву“ тощо. Це значною мірою посилює драматизм оповіді, увиразнює ідейне спрямування твору. Такій самій меті слугує й створена белетристом опозиція Богун — гетьман Тетеря.

Постать Івана Богуна А. Кащенко подає в суспільно-політичному контексті доби, показує його внутрішнє зростання. Цьому сприяє, зокрема, засіб ретроспективного відтворення подій. Зображуючи уславленого ватажка, письменник, як і в інших творах, широко використовує уснопоетичні мотиви, спирається на романтичні традиції. Не відмовляється почасти повістяр і від сентименталізму. Йдеться, зокрема, про зображення багаторічного кохання Івана й Марини Михнюківни — „шляхтянки українського роду“, яка, пройшовши через гарем кримського хана Іслам-Гірея, стає дружиною Богуна й помирає на батьківщині.

У фіналі твору „український богатир“ Богун виступає уособленням стоїцизму українського народу, що став на захист власного права.

У минулому України А. Кащенка цікавили передусім героїчні етапи, найвідповідальніші періоди, поворотні моменти, коли безупинно вирували суспільні пристрасті, протидіяли різноликі психологічні, соціальні, національні типи, а відтак — глибинно розкривалися людські характери. Багато відомих історичних особистостей постає з творів цього письменника. Так, у „історичному оповіданні“, як сам називав його автор, „Над Козацьким порогом“ ми зустрічаємося з українським гетьманом Іваном Судимою. Кащенко вдався до викладу найважливіших, етапних моментів із життєпису гетьмана з метою популяризації серед широкого загалу його героїчної діяльності.

Композиційно цей твір складається з двох розділів. Центральним епізодом першого розділу є розповідь про підготовку і штурм козаками на чолі з Судимою турецького міста Азова. Як і в більшості своїх творів, А. Кащенко оминає відтворення батальних картин, обмежуючись загальниками на зразок: „Вдарили козаки... і до півночі... у місті запалав базар, а на річці піднялися вогнем галери“. Докладніше йдеться про тактичні дії гетьмана, його військові хитрощі й нестримне прагнення визволити співвітчизників з турецької неволі, тут же в ретроспективному плані стисло подається історія життя Сулими: участь у славних походах під проводом гетьмана Сагайдачного на Трапезунд і Царгород, довгорічна неволя на турецькій галері, обрання кошовим отаманом Запорозької Січі. Важливо, що письменник, удаючись до лапідарних історико-політичних коментарів, пояснює причини невдоволення Сулими польськими порядками в Україні. Усвідомивши страхітливу суть національного поневолення, гетьман вирішує боротися з поляками на смерть. Перед штурмом Кодака він веде запорожців на турка, щоб зміцнити козацьке військо, здобувши в Азові озброєння й гроші. Основним засобом характеристики Івана Сулими А. Кащенко обирає відображення його вчинків.

Сюжетним осереддям другого розділу нарису є показ руйнування „незборимої фортеці“ — Кодака. За версією А. Кащенка, за два тижні перед цією подією на багатолюдному січовому майдані козаки одностайно обрали гетьманом Івана Судиму. Новообраний гетьман до дрібниць продумав складну операцію, і несподіваність нападу увінчалася тріумфом козацької зброї й запорізького духу. Примітно, що письменник ніби завуальовує індивідуальні риси Сулими, акцентуючи насамперед його гостре усвідомлення фатального впливу чужоземців на українське національне життя. Смерть Івана Сулими відтворена в патетичній тональності. Після тривалого перебування у Варшавській в’язниці герой виходить па страту без почуття страху. Душа його сповнена гіркоти від того, що доводиться гинути не в лицарському поєдинку, а як полонянину через зрадництво вчорашніх побратимів. Останні гетьманові слова звучать як грізна пересторога всім ворогам України: „Прощайте, панове, та сподівайтесь лиха, бо моя кров вам дурно не минеться!“

Зі сторінок багатьох творів письменника постає й образ великого Богдана Хмельницького. Щоправда, багато хто з дослідників підкреслює той факт, що образ цей, деякі вчинки та погляди Хмельницького часто не відповідають історичній правді. Але все-таки перед нами постає неординарна, неповторна особистість. Дуже яскравими та важливими для розуміння цього образу є деякі окремі сцени з життя отамана. Так, наприклад, у творі „У запалі боротьби“ (1914) привертає увагу виписана в урочистій тональності сцена від’їзду Хмельницького в Київ на Різдво 1649 р., коли народ зустрічав його як „українського Мойсея“, що звільнив співвітчизників від польського поневолення. Ще до Кащенка цю тріумфальну історичну подію Леся Українка назвала „святом згоди“ у замовчуваному донедавна вірші „І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя!..“ (1904)

... Та знялась високо Богданова правиця, і народи

Розбіглися, немов шакали ниці.

Брати братів пізнали і з'єднались.

І дух сказав: „Ти переміг, Богдане,

Тепер твоя земляобітованна/..“

Слід сказати, що А. Кащенко, на відміну від, скажімо, А. Чайковського чи Б. Лепкого, активно не використовував історіографічних джерел. Натомість легко помітною є його постійна апеляція до фольклорної „правди“. Крім того, як у змалюванні великих історичних діячів — гетьманів, отаманів та ін., так і в образах простих українців, рядових козаків, письменник підносить волелюбність, героїзм і високу духовність українського народу. Письменникові вдалося не тільки художньо втілити провідні закономірності політичного життя України за козацької доби, а й подати життєві позиції різних верств тогочасного українського суспільства. Ми зустрічаємо в його творах гетьманів, кошових і запорізьких полковників (Хмельницький, Сагайдачний, Судима, Нечай, Богун, Кривоніс, Морозенко та ін.), окремих представників рядового козацтва, селянства і духовенства. Справді колоритними у творах Кащенка є постаті українського жіноцтва. Доповнюють образний ряд репрезентанти ворожого табору — польські шляхтичі та російські урядовці. Таким чином, сама велика історія України постає зі сторінок творів цього письменника.

Письменники, які у своїх творах оспівували героїзм видатних історичних діячів, розкривали їх характери й долі, змальовували героїчні картини нашого минулого, робили велику справу. Вони робили невмирущими імена та подвиги українських ватажків, розширювали та збагачували світогляд українського читача. Слід зауважити, що в деяких творах цих авторів „присутність“ діячів вітчизняної історії обмежується наявністю їхніх імен, авторськими коментарями й оцінками їхньої діяльності. У такий спосіб створюється історичне тло, виформовується сюжетний каркас твору.

Відомий український письменник В. Винниченко писав свого часу: „Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ“. І ці слова якнайкраще визначають видатну роль історичних творів українських письменників, адже саме ці твори забезпечували розвиток принципу історизму у вітчизняній літературі.