Всі публікації щодо:
Антоненко-Давидович Борис

Золота колекція рефератів з української літератури - 2018

Життя і творчість Бориса Антоненка-Давидовича: пошук естетичного ідеалу

До недавнього часу творчість письменника Б. Антоненка-Давидовича не була відома читачеві, навіть обізнаному в історії української літератури. Протягом кількох десятиліть його твори не видавалися й не перевидавалися, а ім’я його було під такою суворою забороною, що не згадувалося навіть у негативному контексті.

Тільки останнім часом читач отримав можливість познайомитися із безцінною творчістю українського письменника — романіста, повістяра, оповідача, репортера, критика й літературознавця, перекладача й мовознавця, одного з найкращих знавців рідної мови, автора понад трьох десятків геніальних творів, серед яких п'єса „Лицарі „абсурду“, романи „За ширмою“, „Нащадки прадідів“ — перша частина трилогії „Січ-мати“, повісті „Смерть“, „Справжній чоловік“, „Тук-тук...“, „Завищені оцінки“, мисливська поема „Семен Іванович Пальоха“, збірка оповідань „Запорошені силуети“, „Слово матері“, „Крила Артема Летючого“, „Золотий кораблик“, „Крижані мережки“, „Як воно починалося“, цикл „Сибірських новел“ і віршів, книги літературних репортажів „Землею українською“, „Люди і вугілля“, „Збруч“, збірники статей „Про що і як“, „В літературі й коло літератури“, літературні силуети й критичні нариси „Здалека й зблизька“, мовознавча праця „Як ми говоримо“, спогади „На шляхах і роздоріжжях“, „СВУ“, „Нове в політиці й медицині“, „Досвіта“, багата епістолярна спадщина.

Більшість творів Антоненка-Давидовича, написаних і опублікованих у 20-х роках, у тому числі й такі широковідомі свого часу, як „Смерть“, „Тук-тук...“, „Справжній чоловік“, „Землею українською“ та цілий ряд інших, були вилучені з літературного обігу й заховані у спецсховищах як „ідейно шкідливі“. Ці твори залишилися невідомими не тільки для широких кіл читачів, але й для багатьох літературознавців. І такі „вилучення“ письменників, людей загалом, були, на жаль, прикметною ознакою того часу.

Сам Б. Антоненко-Давидович, згадуючи свого літературного побратима по „Ланці“, Г. Косинку, доля якого склалася вкрай трагічно, зауважував про ті випадки, коли письменник „тільки після смерті постає перед наступними поколіннями критиків і читачів па весь зріст своєї творчої індивідуальності, на всю широчінь розмаху своєї обдарованості й неповторності“.

А Є. Сверстюк писав так: „В українській пореволюційній літературі, багатій на скалічені, розстріляні і самознівечені таланти, ім’я Антоненка-Давидовича займає особливе почесне місце — в першому ряду письменників, що мали б увійти до хрестоматії. Це стійке місце забезпечене йому вагою живого слова, яке не старіє.

Життєвий шлях письменника був складний і трагічний. Народився Борис Антоненко-Давидович 5 вересня 1899 р. в м. Ромен (за сучасним адміністративним поділом — Ромни Сумської області), а точніше — в його передмісті Засуллі в родині машиніста-залізничника.

В Україні майбутній письменник прожив тільки перший рік свого життя, оскільки родина переїхала до Брянська, де й пройшло дитинство Давидовича. Таким чином, і його перші дитячі враження, і мовні переживання були перш за все пов’язані з російською культурою й мовою. Та з батьківської хати письменник виніс любов до рідної мови, бо батьки говорили українською, а дві його баби практично ніякої іншої мови й не розуміли.

Згадуючи своє дитинство, письменник неодноразово наголошував саме на впливі на його формування двох бабусь, які формували у нього усвідомлення приналежності до рідної нації. Особливо яскравий слід залишила в його душі баба Олександра, чиї пісні, казки, легенди та перекази хвилювали юну душу. Це вона „перекинула своїми піснями й казками онукові хиткий місток від давнини до недалекого майбутнього“.

Шестилітнім хлопчиком повернувся Антоненко-Давидович в Україну, в Охтирку, де згодом вступив до місцевої гімназії. Приблизно з другого класу він почав писати вірші російською мовою, і кілька з них було надруковано в єдиному на всю Російську імперію юнацькому журналі „Ученик“. Потім юнак на деякий час охолов до поезії, та в останніх класах гімназії почав писати фейлетони на учнів та вчителів, а в листопаді 1916 р. в гімназійному друкованому журналі „Школьный луч“ вмістив нарис „Моя поездка на Кавказ“ — за власним зізнанням автора, перший більш-менш серйозний прозовий твір.

Першою книгою українською мовою, яку Борис побачив прочитав, був „Кобзар“, що пробудив у нього національну свідомість. Це, звичайно, кардинально змінило й визначило подальшу долю письменника.

Навесні 1917 р. юнак закінчив Охтирську гімназію і вступив на природничий відділ фізико-математичного факультету Харківського університету, але згодом за покликом серця перейшов до історико-філологічнога факультету Київського університету. Проте через матеріальну скруту та постійну зміну влади так його й не закінчив,

Урешті у квітні 1918 р. Б. Давилов взяв собі прізвище Антоненко-Давидович і, за своїм бажанням покинувши навчання у Харківському університеті, вступив до 2-го Запорізького полку під командуванням полковника Болчочана, який тоді дислокувався в Харкові. Він став годі рядовим козаком куреня цього полку. У 1919 р. він уже опинився у 15-му ім. Т. Г. Шевченка полку 5-ї „селянської“ дивізії. Однак скоро його ставлення до армії кардинально змінилося, перейшовши від захоплення до розчарування.

У 1920 р. Антоненко-Давидович стає членом УКП і завідує Охтирською повітовою наросвітою. Розчарування очікувало його й тут, і й 1923 р. письменник залишає УКП.

Згодом Антоненко-Давидович створив і очолив Комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини, завданням якого було вживання рішучих заходів щодо збереження культурної спадщини. Завдяки його зусиллям було відкрито Охтирський історико-краєзнавчий музей. Він організував закупівлю унікальних речей, ремонт і реставрацію пам’яток мистецтва і старовини, видавав охоронні грамоти на збереження їх, а головне — влаштовував виставки в музеях з метою ознайомлення широкого кола громадян з творами мистецтва і пам’ятками старовини, таким чином виховуючи любов і свідоме до них ставлення. Уже в ці роки молодий письменник привернув до себе увагу відпартійних органів, які вимагали від нього повного зречення його юнацьких ідеалів. Це був період глибокої кризи свідомості письменника, який пережив крах своєї юнацької віри в кращі ідеали справедливого суспільства.

Своє враження від тих буремних років Антоненко-Давидович висловив у численних оповіданнях, повістях. У 1923 р. в київському журналі „Нова громада“ він надрукував перше оповідання українською мовою „Останні два“, що й поклало власне початок його письменницької кар’єри. Своє літературне „хрещення“ письменник одержав у літературній організації „Ланка“ (згодом — „Марс“), яка об’єднувала невеличку, але творчо сильну групу молодих митців: Б. Антоненка-Давидовича, Г. Косинку, В. Підмогильного, Є. Плужника, Б. Тенета, Т. Осьмачку, Д. Фальківського та ін.

Масові арешти творчої інтелігенції, сфальсифікований гучний процес над СВУ, штучний голодомор, самогубство М. Хвильового та М. Скринника глибоко вразили Антоненка-Давидовича й були сприйняті ним як свідомий і цілеспрямований наступ на українську літературу й культуру. Шельмування його самого, заборона друкувати роман „Січ-мати“, повернення з видавництва „ЛіМ“ роману „Борг“ для докорінної переробки — усе це разом пригнічувало і свідчило про неможливість його подальшої роботи на ниві рідної літератури.

Побувавши у харківських видавництвах, поспілкувавшися з колегами по перу, приголомшений тривожними новинами, він дійшов остаточного висновку, що залишатися в Києві, узагалі в Україні, стало небезпечно, жити — нестерпно. Зустрівши в Києві письменника Г. Косяченка, розпачливо сказав йому: „Виїду! Не можу більше дивитися, як московський чобіт товчеться по моєму народові!.. Не можу цілувати підошву ката мого народу! Не можу миритися з закритими розподільниками в той час, як село їло кору і торішнє листя! Виїжджаю в Казахстан!“.

Коли на початку тридцятих років почалося поступове, але систематичне нищення української творчої еліти, це, звичайно, не могло не зачепити й Б. Антоненка-Давидовича. 5 грудня 1934 р. було заарештовано Є. Плужника, 17 грудня були розстріляні як „вороги народу“ і „терористи“ друзі Антоненка-Давидовича — Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Близько... Письменник був тоді в Казахстані. Та 2 січня 1935 р. і його було заарештовано й відправлено до Києва.

На допитах митець тримався гідно й мужньо. Коли слідчий НКВС Хаєт вимагав від нього зізнатися в приналежності до терористичної організації й обіцяв зберегти його „мерзенне“ життя, якщо покається і видасть своїх спільників, Б. Антоненко-Давидович відповів: „Я не знаю, які у вас є засоби впливу на в’язнів під слідством. Та навіть коли б, припустимо, якимись невідомими способами вам пощастило зламати мене і я виказав би вам на себе й на інших оцю фантасмагорію, і коли б ви мені моє „мерзенне“, як ви кажете, життя зберегли, а навіть випустили на волю, то я повісився б на першому ж сучку. Тому що таким людям, як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити би не зміг. На це ви зважте“. Отож слідчий змушений був визнати, що в особі Антоненка-Давидовича він зустрів „закоренілого врага, але стійкого“.

Єжовські опричники звинуватили письменника у „приналежності до контреволюційної націоналістичної організації“ (УВО), яка нібито силою зброї „прагнула повалити Радянську владу в Україні і готувала індивідуальний терор проти Компартії і Радянської держави“. На підставі цього фальшивого звинувачення Б. Антоненка- Давидовича було засуджено до 10 років таборів, де письменник пройшов усі кола справжнього табірного пекла, а після того був відправлений на довічне заслання в село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

У 1947 р. після 12 років таборів письменника було нарешті звільнено без права мешкання в столицях та обласних містах. Дочка Бориса Дмитровича — Ярина Голуб свідчить, що саме в цей час кликала його до себе його перша дружина Віра Баглай, яка після заслання лишилася в Середній Азії, працювала там лікарем. Він завітав до неї по дорозі з Сибіру та там і залишився. Потім вонипереїхали до Вінницької області і влаштувалися працювати: вона — лікарем, а він — фельдшером.

Та 6 липня 1951 р. Б. Антоненка-Давидовича знову заарештували, а 22 вересня того ж року, дослівно повторивши вирок 1935 р., звинуватили за статтею 54 в „злочинній націоналістичній діяльності“. Тоді він і опинився в Маросєйці.

Лише 1956 р. письменник був реабілітований. А наступного року повернувся до Києва і спрагло взявся до письменницької праці. Та вже поява роману „За ширмою“ викликала нову хвилю критики й цькування.

Таким чином, талановитий український письменник був на довгі роки вилучений з літературного процесу й нормального людського життя. Тільки після смерті, наприкінці вісімдесятих років, він повернувся до українського читача.

Помер Антоненко-Давидович 9 травня 1984 р.

Творча біографія Антоненка-Давидовича є відображенням його людської біографії, біографії його буремного часу, страшного й прекрасного.

У першій повісті „Тук-тук...“ письменник прагне художньо дослідити вплив революційних перетворень на долі людей, передусім — не чиновних, рядових, простих, і їхніми очима подивитися на загадкових людей „у шкуратянках“ — більшовиків. Промовистим є в цьому розумінні й головний герой твору — син священика телеграфіст Гусятинський, який не зміг поєднати психологічне світовідчуття власного „я“ з революцією, розгубився, вступив у непримиренний конфлікт з новим життям, з новою добою. Спочатку він втратив будь-яку надію на ювілей і пенсію, потім замінили добре відомий йому телеграфний апарат „Морзе“ на ненависний і зловорожий новий „Клопфер“, роботи на якому він так і не зміг навчитися, а потім і сам він, як і його любий апарат, був викинутий за борт життя за „скороченням штатів“.

Герой переживає внутрішню кризу, він відчуває владу над його долею якоїсь страшної владної руки — „шкуратяної руки“, — яка ніби тримає його за горло, душить, викидає з життя. Гусятинськийдоходить висновку, що ці „казкові люди“ можуть усе, що вони „справжні чорти“, „мудрі, хитрі й непереможні, як сам сатана“. Відчувши свою безсилість перед непереборною силою, герой вирішує піти з життя.

Б. Антоненко-Давидович створив справді високохудожню і глибоко психологічну повість, де переживання головного персонажа Гусятинського розкрито правдиво, переконливо, психологічно вмотивовано.

Через рік після повісті „Тук-тук...“ вийшла інша широко відома тепер читачеві повість „Смерть“. У творі письменник поставив собі за мету ще ближче й конкретніше показати цю „незбагненну“, воістину сатанинську, більшовицьку силу, самому розібратися в цьому соціальному феномені, знайти джерела його непереможної сили і руйнівного поступу.

„Смерть“ — твір глибоко психологічний. Як зазначав сам автор, він свідомо подав повість у психологічному розрізі, будучи глибоко переконаним, що в „мистецтві доба підбивання підсумків після величезних політичних катаклізмів й буде добою психологізму“. Своє власне ставлення до психологічних проблем часу автор розкриває через глибокий психологічний самоаналіз внутрішнього світу головного героя Костя Горобенка.

Головний герой переживає страшну кризу свідомості, намагаючись пристосуватися до нової, чужої для нього реальності. Однією з найдражливіших і найболючіших для Костя Горобенка є проблема гармонійного поєднання власного перебування в партії більшовиків і розв’язання національного питання, яке вже не перший раз постає перед ним у своїй невідворотній реальності, завдаючи болю, змушуючи до поступового самозречення. Герой переживає психологічні муки, стежачи постійно за кожним своїм вчинком і словом, боячись видати себе, видатися чужим для партійній, з якими весь час перебуває поряд. Та, власне, він постійно й почуває себе чужаком серед цих людей, поступово й самоочужуючись.

Кость Горобенко — колишній „націоналіст“, „петлюрівець“. Колись він був одним із засновником „Просвіти“, і тепер ці факти його біографії страшним тягарем лежать на душі, дошкуляють. Він ніби втричі більше й жорстокіше повинен доводити, що він „свій“, а не чужак. Автор не дає читачеві пояснення, чому саме герой порвав зі своїм минулим, що змусило його стати більшовиком. І це, можливо, трохи збіднює психологічність образу. Однак думка про те, що до цього його змусили якісь кар’єрні міркування, вилається надто примітивною.

Замислюючись над життям і психологічними переживаннями героя повісті, читач намагається провести паралель з біографією самого письменника, його власними вчинками напередодні, під час і незабаром після жовтневого перепороту, коли він зазнавав таких же душевних поневірянь і сумнівів, переживав ті ж захоплення і розчарування. Однак не будемо повністю ототожнювати автора з героєм, хоча, можливо, через свого героя автор розкривається нам набагато глибше, ніж зі сторінок своєї біографії.

Своєрідною підказкою до правильного розуміння твору й, зокрема, позиції Костя Горобенка, є взяті за епіграф рядки вірша Василя Еллана: „За життя розплата тільки кров’ю. Тільки смертю переможеш смерть“, а також вміщена на початку повісті притча про алхіміка, який „дошукувався філософського каменя“. Співзвучність епіграфа з назвою твору незаперечна. Таким чином, назва „Смерть“ набуває глибокого філософського звучання. Смерть стає критерієм існування для головного героя, визначає його відповідність новій реальності.

Драматичність становища головного героя повісті полягає в тому, що він, ніби дволикий Янус, одне обличчя якого звернене в минуле, а друге — в майбутнє. Характеризуючи його, можна використати відомий парадокс:

„Свій серед чужих, чужий серед своїх“. За час перебування в партії більшовиків у Горобенка з’явилися й розвинулися такі риси, як підозрілість, дражливість, внутрішня наструнченість, потайливість, остережливість. Адже йому не до кінця довіряють колеги-партійці, вважаючи нестійким елементом, несталим більшовиком.

Урешті Кость остаточно саморуйнується, стає навіть у внутрішньому своєму „я“ якимось черствим і нелюдяним: амбітним, мстивим, агресивним, здатним у кожному людському вчинку та душевному порухові вбачати контрреволюційні наміри. З другого боку, він, немов згаданий вище алхімік, намагався зрозуміти себе самого й життя навколо, дошукуючись свого філософського каменя. Однак, його шлях був не конструктивний, а деструктивний, шлях людського саморуйнування. Кость намагався „витрусити із себе міщанську інтелігентщину“, „геть усе, що нетичеться комунізму, що маталається в ньому від минулого“. Нарешті герой розуміє, що опинився всередині нерозв’язуваних суперечностей. І він вирішує через смерть досягти бажаного злиття з оманливим ідеалом. Кость вважає, що тільки розстрілявши когось він стане справжнім більшовиком.

Однак коли настала мить здійснити свою ідею, розстріляти шістьох заручників, Горобенко спочатку злякався, лине в лице зустрівшись зі смертю. І те, чого він так наполегливо домагався, видалося йому тепер страшним. Ці переживання героя виписані в повісті надзвичайно яскраво й глибоко психологічно. Таким чином, перейшовши страшний Рубікон, Кость відчув, що він є людиною з роздвоєною свідомістю, і подолати цю свою роздвоєність він неспроможний.

Повість „Смерть“ є яскравим психологічним образком тогочасної дійсності, глибокою картиною руйнування свідомості інтелігенції, руйнування життєвих ідеалів.

Не дивно, що після арешту письменника повість було заборонено й заховано у книгосховищах. Твір аж ніяк не вписувався в загальну тенденцію схвалення нової дійсності.

Роман „Січ-мати“ — спроба автора осмислити історичну дійсність в Україні часів Богдана Хмельницького. Твір є історико-революційним, оскільки в ньому розповідається про збурену революцію та Громадянську війну в Україні, про визвольні змагання українського народу за свою незалежність і соборність. Та твір видається читачеві дивовижно сучасним, оскільки підняті автором проблеми є філософськими і позачасовими.

Головний герой твору — Євген Барабані — є втіленням образу вольової української людини, що може стати на чолі загонів визволення батьківщини. Недарма у збірці літературних репортажів „Землею українською“ (1929 р.) автор зізнавався: „...Я не шкодую, що належу до так званої колись „недержавної“ нації, я вдячний тій химерній долі, що пустила мене в світ українцем, бо тільки будучи членом пригнобленого народу, можна збагнути — відчути, відгукнутись усім єством своїм на прекрасні слова: „Яка краса: відродження країни!“.

Б. Антоненко-Давидович у романі „Січ-мати“ художньо досліджує отаманщину, дотримуючись при цьому реальних історичних подій, як вони насправді розвивалися в Україні в 1917-1921 рр. При цьому письменник виходив з того, що „є дві правди: правда фактична і правда художня. Літературі потрібна друга, а не перша. їй байдуже, чи була якась подія, описана в художньому творі, чи ні, чи жив насправді герой твору, чи його вигадав письменник. Її обходить тільки, щоб читачеві здавалося, ніби він бачить живу людину й описана подія десь-таки сталася в житті“.

У шістдесятих роках письменник закінчив розпочату ще в 30-х рр. повість „Семен Іванович Пальоха“. Це автобіографічний твір, своєрідна мандрівка в молодість письменника — оповідь ведеться від першої особи, тобто від імені самого автора — одного з персонажів повісті. Хоч у творі в основному йдеться про диких птахів, звірів, природу, його не можна назвати звичайними мисливськими оповідями, оскільки тут реальна дійсність органічно сплавлена із живими людьми, дивовижними снами та оповідями бувалих людей. Твір пройнятий роздумами про міру й число, які могли б позначати велич хоробрих і жалюгідність слимаків, про вічний плин часу, про невблаганність смерті і нездоланність життя на великій і надзвичайно прекрасній планеті, де все гак щільно перемішалося й летить з нею між далекими зоряними просторами.

Інший новий твір Б. Антоненка-Давидовича — роман „За ширмою“ — як і завжди, був сприйнятий неоднозначно і викликав досить гострі суперечки. Іван Дзюба дає творові таку оцінку: „...хвилююче звучить мотив цінності людського життя і багато що наводить на тривожні роздуми про те прикре й трагічне в людських взаєминах, що залишилося нам у спадщину від минулого у складних упродовж віків соціально-психічних комплексах“. На думку І. Світличного, роман став не лише фактом, але й подією нашої літератури; він належить до кращих надбань української прози.

Розмінявши восьмий десяток, Борис Антоненко-Давидович, оглядаючись на прожите ним довге життя, сумовито говорив, що відчуває себе „тим гумільовським божевільним трамваєм, який, прогримівши на трьох мостах різних епох, „заблукав у безодні часу“... Письменник, за його власним зізнанням, не сподівався побачити написане ним у друку. Та писати правду без надії побачити її надрукованою нелегко, але він змушений був писати „в шухляду“, у папку з промовистою назвою „Як умру, то прочитайте...“, бо інакше його життя втратило б будь-який сенс.

Недаремними виявилися і табірні нотатки в „захалявному“ записнику: з них народилася збірка „Сибірських новел“. Не можна стверджувати, що в художньому освоєнні табірної теми Б. Антоненко-Давидович був першим. Невдовзі після хрущовської відлиги вже були опубліковані в пресі й вийшли у світ окремими книгами спогади про перебування в концтаборах низки письменників, що потім виявилися досить суб’єктивними і тенденційними (Є. Гінзбурга, Г. Серебрякової, Б. Дьякова, Г. Шелеста). На жаль, митець почав писати табірні новели вже після короткочасної відлиги, коли клімат в країні різко змінився, почалося так зване „закручування гайок“. Тому письменникові „неймовірно важко писалося, а ще важче було зберігати написане“, оскільки на його квартирі неодноразово робилися обшуки й вилучення рукописів. Відтак він змушений був надсилати їх до Ярини Голуб у Москву, яка зберігала їх і навіть підказала загальну назву циклу.

„Сибірські новели“ — надзвичайно цікаві зразки невигаданої прози, за змістом і характером чимось схожі на „Колимські оповідання“ В. Шаламова, новелістичні повісті І. Іванова „Колима 1937-1939...“. Але на цьому їхня схожість вичерпується, оскільки кожен із авторів виповів свій трагічний соціально-політичний і життєвий досвід, свою особисту гірку пам’ять, у якій відбито пам’ять цілого покоління.

Сибірські новели на власне табірну тему написані від першої особи, якою виступає не просто оповідач, а сам автор — чи то як активний учасник, чи як спостерігач. Це надає невигаданим оповіданням не лише вірогідності, а й документальної достовірності в зображенні поневірянь за колючим дротом БАМЛАГу. Перед читачем постає ціла низка неповторних людських доль і характерів, часом винятково колоритних і вражаючих, виписаних художником-гуманістом майстерно, з непідробною любов’ю, повагою і співчуттям до людей чесних і порядних або з діалектичною об’єктивністю до людей підлих, брутальних, жорстоких.

За слушним зауваженням Є. Сверстюка, „на доброту в нього заслуговують усі герої — і петлюрівський сотник Шарабуря, і впійманий на необачному слові обачний білорус Васьок, і незлобивий чекіст „дядя Вася“ і навіть вуркаган Обезяна... Кожен є той, хто він є: письменник морально безкомпромісний, правдивий безпощадно! Але на людяність і доброту в нього заслуговують всі!“

Особливо сильне враження справляє на читача новела „Що таке істина?“ У ній ми ніби стаємо свідками непримиренної сутички між представником табірної влади й безправним, але незламним у своїй вірі „зеком“. Спостерігаючи цей, здавалося б, нерівний бій, оповідач прагне з’ясувати, на чиєму боці істина? Хто ж переможе зараз: наділений майже необмеженою владою начальник Урульгинського таборового відділу Большаков чи безправний, але незламний у своїй вірі Свєтлов? Подальшими вчинками Свєтлова автор дає відповідь. Образ цього героя виписаний дивовижно виразно, з особливою теплотою.

Письменник усвідомлював, що багато життєвих вражень лишилося тільки в пам’яті, оскільки тяжкі обставини, а згодом катастрофічне погіршення стану здоров’я зробили неможливим перенесення їх на папір. Тому він описував фрагменти тих подій чи бліді контури людей, „котрі траплялися йому на життєвому шляху, не додержуючись пі історичної послідовності, ні якогось прагматичного зв’язку між ними“. Так з’явився цикл оповідань під назвою „Курйозні зустрічі на довгій життєвій дорозі“, що є своєрідним продовженням відповідних розділів його книги „Про що і як“ (1962 р.) та „В літературі й коло літератури“ (1964 р.).

У невеличкому вступному розділі автор зазначив, що „часто-густо за дореволюційних часів повітові міста славилися своїми дурнями. Це не були божевільні в повному розумінні цього слова, але певні відхилення від психічних норм у них, безперечно, були. Ці диваки були охочі до легкої, переважно літературної слави. Вони або ж писали „вірші“ та „прозу“, або ж вдавалися до інших джерел популярності“.

Письменник змалював цілу низку постатей таких диваків. Це й „борець за справедливість і виновник усіх недостатків, — Кирил Самойленко, він же — „філософ Кирил Самойлов“, і дві охтирські знаменитості — Давид Феоктистович та Сильвестр Іванович („Свої дурні“), й учитель гімназії, гласний міської думи Козел та аматор-фотограф, директор охтирської гімназії Квіцинський („Колишні поляки“), і викладач гімназії Александрович („Криса“).

Б. Антоненко-Давидович слушно вважав, що „намалювати художній портрет дається тільки майстрові“, і сам він був саме таким майстром.

Наприкінці життя письменник говорив, що навіть не сподівався побачити все, написане ним протягом життя, у друку, однак не писати не міг, відчуваючи потребу сказати правду, поділитися своїми роздумами. Саме в той період він починає писати табірні новели, з яких народилася збірка „Сибірських новел“. Це справді цікаві зразки невигаданої прози, просякнуті глибоким філософським сенсом.

Б. Антоненко-Давидович — велична постать нашої літератури, про яку хочеться сказати словами Ліни Костенко, чиєю творчістю митець захоплювався:

Нажився вій. І недругів нажив.

Життя стужив і друзів пережив,

і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки... стежечка сльози...

і жаль безмірний однієї втрати:

„В мистецтві я пізнав лише ази.

Лише ази!Як шкода умирати...“

Земля пером. Чудний був чоловік.

Душа понад межею витривалості...