Стаття - Державність української мови: декларація і реальність

Державна мова – це не тільки і не стільки мова Держави: чиновників, можновладців, політиків та ін. Це, насамперед, мова люду, який населяє цю державу, яка покликана охороняти його інтереси і задовольняти культурні запити. Рідна мова покликана бути батьківщиною і домом буття людини, в якому вона мешкає не тимчасово чи "для офіціозу", а постійно, витворюючи мовні мікросвіти скрізь і з усіма, включаючи назви магазинів, кафе, ресторанів, перукарень, мову реклами на вулиці. За тих умов, в яких перебуває нині українська мова, українець почувається емігрантом на власній землі в чужомовному оточенні, розрекламованими іноземними закладами, чужоземними товарами. Ліна Костенко назвала українську націю раритетною, самотньою на власній землі у своєму великому соціумі. А в одній із поезій проникливо зауважила: "Ми вже як тіні на своїй землі. Хто зрозуміє нашу ностальгію?". Ностальгія за батьківщиною у себе на батьківщині, безперечно, відлунює в отій щемливій ностальгії за рідною мовою, що по-справжньому мусить стати державною в країні.

Сумнозвісний перелік дат, що умовно починається 1720 роком (указ Петра І), здавалося, нарешті обірвався з появою Закону про мови, наданням українській мові статусу державної.

Сприйняли його по-різному. Одних це неймовірно дратувало, інші скептично посміхалися: нічого, мовляв, із цього не вийде, дехто ревно відстоював свої права, забувши про обов'язки громадянина цієї держави. Значна частина української інтелігенції радо вітала Закон, сприймаючи його і як свою перемогу. Одним словом, цей документ не залишив байдужим нікого.

Десять років боротьби і пустослів'я. Від часу прийняття закону це були роки випробування нації на зрілість і гідність. На жаль, правими виявилися скептики.

Із самого початку незрозумілою була суєта навколо того, що вже вистраждано роками, виважено, обговорено і узаконено. Це і похитнуло ті підвалини, що тримали Закон. Низка заходів, спланованих на впровадження державної мови в усі сфери суспільного життя, згодом обривається, розпорошується і зовсім призупиняється. Важко збагнути, чому на сьогодні не проводиться атестація з української мови державних службовців усіх рівнів, чому на вивчення державної мови в інститутах та університетах на неспеціальних факультетах кількість годин зведена до 36-и, чому вулиці рясніють іншомовними вивісками та рекламними щитами, а в міському транспорті оголошують "остановки". Чому й досі так "переконливо" звучить із уст посадових осіб чи навіть студентів, що у їх віці пізно вчити мову. У 20, 30, 40, 50 і т.д. років не пізно оволодіти азами комп'ютерної техніки, вивчити англійську мову перед закордонною поїздкою – не пізно ...

Стоголосо іще звучить "залізний" аргумент: нехтування інтересів національних меншин. І не завжди, погодьтеся, із уст тих самих меншин.

Таким чином, ми, українці в Україні, будучи кількісно національною більшістю, ще надовго морально залишатимемось "меншиною", національно несвідомою і байдужою. Бо ж як можна поважати когось, не навчившись поважати себе?

Було б неправильно сказати, що за часів становлення нашої держави для розвитку мови не зроблено нічого. Але те, що зроблено, мовою медицини можна окреслити так: біль зняти - пухлину залишити.

За роки хаосу і байдужості росте кількість парадоксальних явищ, породжених іще тоталітарною системою:

1. Ми довели вже усьому світові, що українська мова багата і милозвучна, себе ж переконати неможливо, що вона варта того, щоб нею розмовляти, берегти її і збагачувати.

2. Намагаючись дбати про престиж держави, мову тримаємо на коротенькому ланцюжку. Для учнів, студентів, багатьох іще вчителів українська мова залишається лише мовою навчання і викладання.

Для багатьох посадовців – кабінетною мовою, "засобом керування". А в кінці робочого дня її закидають у куток довгої шухляди і зачиняють на два замки до наступного ранку.

3. Хто може сказати точно, для кого, для якої держави готують фахівців наші інститути і університети. Кому потрібні дипломовані "суржиконосії"? Досі в державі немає замовлення на україномовного фахівця.

4. В усьому світі носіями культури певного народу є, насамперед, носії національної мови. Кого із поіменованих "зірок", "заслужених" і "народних" сьогодні можна назвати національною гордістю? Чому в інтерв'ю вони так відверто сміються над "неподдающейся мовой"? І, зрештою, коли це перестане бути нормою?

5. Якщо в питаннях політики, економіки наша держава намагається вивчати світовий досвід, рівнятися на високорозвинені цивілізовані держави, то вирішенню мовних проблем нам спочатку слід повчитися в далеких од цивілізації індійських племен, де матері витрачають щодня по 2 години на навчання дітей умінню правильно говорити мовою племені. Це вкрай важливо для індійця: від уміння справлятися з граматикою значною мірою залежить його соціальне становище в зрілі роки. Зазначимо іще, що граматична система досить складна, і мова не має свого письма.

6. З одного боку – так багато говоримо про національне виховання молоді (а формування мовленнєвої культури є його складовою частиною), з іншого боку – ніяк про це не дбаємо.

Прикрих фактів, на жаль, зараз достатньо. Але досить уже просто про них говорити. Як бачимо, дискусіями і просто констатацією фактів справа не вирішується.

Пропозиції щодо програми дій :

1. Приділити більше уваги вивченню державної мови у школах. Як саме? З минулого навчального року школи почали працювати за новими програмами, укладеними групою вчених Інституту педагогіки АПН України. Змінилися принципи, мета і завдання цього курсу. Згідно з вимогами часу, основна мета вивчення рідної мови полягає у "формуванні національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє уміннями і навичками вільно, комунікативно виправдано користуватися засобами рідної мови" (1). Отже, важливо, що основний акцент зроблено на вироблення комунікативних умінь і навичок. Але ж навчити гарно володіти мовою можна лише в процесі мовлення. Чи має змогу вчитель вислухати всіх учнів, коли їх 30-35 у класі? Згадаймо початок 80-х років, коли на уроках російської мови клас ділився навпіл, а вчителі при цьому ще й отримували п'ятнадцятивідсоткову надбавку до зарплати. Створюються всі умови для вивчення іноземних мов (це – престижно!) – учитель працює з половиною, а то й третиною класу. Український же словесник в усі часи працював у нерівних умовах.

Аби мати результат, аби навчити дітей вільно висловлюватися, треба щоб за урок учитель мав змогу по кілька разів почути кожного учня. І варто нарешті прислухатися до мудрих слів В.Сухомлинського і зробити рідну мову найважливішим, першорядним шкільним предметом.

2. Подбати про українську книгу. Взяти під контроль фінансування і випуск книжок. Останнім часом з'являються гарні видання, але за ціною вони недоступні широкому загалові. Учителеві не під силу зібрати свою бібліотеку, а це так необхідно.

Зробити українську книгу дешевою, якісною за змістом і формою, і популяризувати її. Заохочувати видання української класики, підручників і методичних посібників.

3. Переглянути навчальні плани для вищої школи. В інститутах та університетах українська мова має викладатися щонайменше 6 семестрів, і обов'язково повернути як форму контролю – державний іспит з мови в усіх вузах і на всіх факультетах.

Ще Михайло Грушевський справедливо зазначав: "Поки мова не здобуде місця у вищій школі, поки вона не служить органом викладання в університетських та інших учбових закладах, поки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні й літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиме себе на становищі "нижчої", культурно неповноцінної нації".

Високий рівень володіння державною мовою має бути одним із критеріїв оцінювання рівня професійної досконалості.

4. Провести атестацію з української мови для державних службовців усіх рівнів. І проводити її через кожні три роки.

Для цього при кафедрах української мови організувати постійно діючі курси.

 

Особливо високі вимоги повинні ставитися до мовлення посадових осіб.

Принизливим має бути і для журналіста, і для юриста, економіста, лікаря, народного депутата тощо, таке мовлення:

"Буде виконано до жодного пункта", "голова комісії", "який ставе свою підпис", "якщо виброси продолжатимуться", "спалювання вуглю", "дивилися за подіями у Верховній Раді", "сформульовані юридично грамотно і вірно", "я рахую, що референдум відбудеться", "нічого вражального не сталося", "у самі кратчайші сроки", "... понад сорока восьми гектарів", " і даже навіть більше того скажу".

5. Виважено підходити до проблеми унормування лексики і правопису української мови, укладання термінологічних словників.

Наплив полонізмів, надуживання іншомовної лексики, прагнення водночас повернути всі форми і слова навряд чи викличе захоплення і бажання вивчати мову.

Дивні модні віяння у нас: так швидко "прижилися" - електорат, бартер, спонсор, мас-медіа, істеблішмент, інавгурація, офшорний, шоп, бутік, самміт, консолідувати, конвенція тощо, їх так намагаються популяризувати журналісти і народні обранці (звучить значно приємніше, ніж "електорат"), набагато важче чомусь піддаються запам'ятанню свої, споконвічно українські слова. Нечасто у мовленні почуєш "квапитися", "бентежити", "баритися", "блазень", "гаятися", "глузувати", "гребувати", "дошкуляти", "зглянутися", "марнувати" тощо.

Звісно, зміни в економічному, політичному, культурному житті держави сприяли значному оновленню і активному поповненню лексичного складу.

Зрозуміла поява лексем "дистриб'ютор", "сканер", "факс", "файл" тощо. Чи рівноцінна ж заміна "виборців" на "електорат", "сталий" на "перманентний", "доцільний, прибутковий" на "рентабельний", "соборний, неподільний" на "унітарний" тощо.

Навряд чи сприятимуть піднесенню престижу нашої мови і такі альтернативи: змагун (спортсмен), відбиванка (волейбол), штрикавка (шприц), розчепірка (парасолька), живчик (пульс), відчаль (старт), хлипавка (клапан) та ін.

6. Всі засоби масової інформації мають популяризувати і рекламувати державну мову.

По-перше, мовлення всіх теле- і радіо журналістів, дикторів повинне бути бездоганним. Важко зараз визначити, за якими критеріями відбираються ведучі окремих передач. Тут недостатньо уміти читати українською. На жаль, навіть ведучим такої цікаво задуманої передачі як "Сніданок з 1+1" бракує знань граматики, стилістики, а часом і елементарних норм мовленнєвого етикету.

Добре, що реклама "дбає" про наші зуби, підказуючи, як їх зберегти від карієсу, нагадує щоразу про правила гігієни, показує, якою має бути справжня господиня, безсоромно популяризує італійські тренажери, інколи підтримує вітчизняного виробника чи розкрученого політика. А от якби частину цих зусиль спрямувати на рекламу нашої мови. Покажіть, якою вона може бути мелодійною, виразною, чарівною, коли не звучить спотворено. Доведіть, що вона може обслуговувати всі сфери: і науку, і виробництво, і побут, і армію. Щоб лексикон нашої молоді не складався лише з російського злочинного жаргону – "в натурі", "кльовий", "ничка", "з понтом", "лох", "голімий" тощо (див. "Словарь жаргона преступников (блатная музыка)"). Наше завдання - дати гарантію, переконати молодих у тому, що держава потребуватиме україномовних фахівців високого ґатунку.

Підсумовуючи сказане, зауважимо: сильне і могутнє коріння у нашої мови. Ніякій бурі чи хуртечі не під силу зламати його. Долаючи перешкоди, руйнуючи мури і тенета на своєму шляху, мова живе і розвивається. Та чи надовго їй вистачить сил?

Щоб не запізнитись – треба діяти. Рішуче, впевнено і без зволікань.

Використна література

 

1) Охримович А. Спасение со дна // День. – 1999. – 11 февр.

2) Новиченко Л. Мово, мово... З роздумів загальних і принагідних // Освіта. – 1996. – 4 груд.

3) Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус // Юрій Шерех. Поза книжками і з книжок. – К.: Час, 1998. – С.382.

4) Ткаченко О. Чи можуть бути в Україні дві загальнодержавні мови? //

5) Ларин Б.А. О лингвистическом изучении города // Русская речь. - Л.І.Асаdemiа, 1928.

6) Андрухович Ю. Мала інтимна урбаністика // Критика. – 2000. – No 1–2. – С.10.


загрузка...
загрузка...