загрузка...

Стаття - Предмет і завдання історії літературної критики, значення її вивчення у вузі

1. Об'єкт і предмет літературної критики та історії літературної критики

Літературна критика, історія літератури, теорія літератури мають спільний об'єкт дослідження — художню літературу в розмаїтих її родових, жанрово-композиційних, стильових виявах та історичному розвитку мистецьких напрямів. Проте кожна з основних літературознавчих наук (і водночас навчальних "дисциплін" у вищій школі) розглядає спільний об'єкт під іншим кутом зору, тому має свій предмет, своєрідні завдання. Предметом власне літературної критики є поточний літературний процес і насамперед нові опубліковані художні твори. Літературні явища попередніх років, періодів та епох, будучи передусім предметом історії літератури, потрапляють у коло зацікавлень літературного критика крізь призму актуальних суспільно-естетичних запитів і потреб його сучасників при передруках чи конструюванні контексту, в якому виявляються естетичні, ідейно-художні особливості нових творів. Отже, предметом літературної критики є художньо-естетична своєрідність нових завершених творів, нові тенденції поточного, літературного процесу, їх особливості, спрямованість, продуктивність, відмінність від інших.

Історія літературної критики має інші об'єкт, предмет і завдання. Об'єктом її розгляду стають не художні явища самі собою, а результати діяльності літературних критиків. Історик літературної критики зосереджує увагу на оцінках, судженнях, роздумах, висновках літературних критиків певних епох, звичайно ж, у співвіднесенні з тими художніми явищами, яких стосуються оцінки, судження, роздуми і висновки критика-попередника. Історія літературної критики їх відтворює насамперед за першопублікаціями рецензій, статей, монографій тощо, осягаючи мотиви оцінних суджень, критерії оцінок, суспільну зумовленість літературно-критичних виступів тодішніх критиків. Як слушно зазначає П.М.Федченко, "у предмет історії літературної критики входять і система художніх принципів літературних напрямів (маніфести, декларації, програмні статті), і їхня фактична поетика, проаналізована, узагальнена та оцінена критикою, і весь комплекс полемічного матеріалу, нагромадженого в боротьбі за утвердження чи заперечення певних ідейно-естетичних принципів" 1.У цьому твердженні нечітко розмежовано предмет історії літературної критики та її об'єкт, але виразно акцентовано на тому, що предметом історії літературної критики є не тільки система принципів літературних напрямів (окрім, розуміється, письменників), а й поетика, вже кимось проаналізована, оцінена ще до праці історика критики, ідеї, принципи (зміст) художніх творів, мистецьких напрямів і поетика (форма) явищ літературного процесу в осмисленні, інтерпретації критиків — це одна грань предмета історії літературної критики. Друга його грань пов'язана з полемікою, дискусіями в поточній критиці. Вона чіткіше увиразнена польським дослідником Я.Славінським, який зазначав: "Якщо звернути увагу на функціонування критики в суспільно-мистецькому контексті, стежити за тим, що вона виразила з відбитого в літературі, а що пропустила (до того ж поставити питання про причини таких фактів), то тільки тоді матимемо історію критики"2. Отже, що поточна критика вибрала для поцінування, а що обминула, пропустила? Чому? З яких причин? Мовчання критиків певного історичного часу входить у предмет історії літературної критики. А ще, крім усіх змістовно-концептуальних аспектів літературної критики, не можна нехтувати питаннями майстерності критиків як учасників літературного процесу. Вони ж бо також письменники, їхні статті мають певні жанрово-композиційні, стильові виміри, відзначаються системою виражальних засобів, арґументів мотивування оцінок, способів донесення їх до читачів. Під таким кутом зору почав давно досліджувати історію російської літературної критики Б.Єгоров3, а продовжила група вчених Казанського університету4. Отже, йдеться про весь обсяг літературно-критичного дискурсу.

Оцінний аспект наявний у системі літературно-критичних жанрів, породжений станом літературної критики (і відповідно — художньої літератури), умовами їх функціонування, структурою преси. Важливо знати, хто з критиків і в яких друкованих органах виступає; якого характеру літературно-критичні матеріали подають газети і журнали як органи політичних партій, літературних об'єднань, громадських організацій чи власність приватних осіб. З яких причин все це відбувається. Тому в предмет історії літературної критики включаються також механізми "тиску" громадської думки, видавців, цензорів — політичної системи в цілому з відповідним їй типом культури на письменників і критиків. Всебічно розкрити всі грані предмету історії літературної критики можна тільки на основі ґрунтовного ознайомлення з різноманітними джерелами.

 

2. Джерела-об'єкти історії літературної критики

Джерелами-об'єктами історії літературної критики є найрізноманітніші тексти, які з різною мірою повноти і в різний спосіб зафіксували оцінне ставлення суспільства до художньої культури і, зокрема, до літератури. До джерел-об'єктів належать насамперед художні твори, бо в них відбита критична самосвідомість письменників і форми їх реагування на характер сучасної їм літературної критики. За художніми творами йде автокритика митців, опублікована у вигляді передмов, післямов, статей, інтерв'ю тощо. Відтак — різножанрові публікації власне критиків, сучасників письменника, листи до нього читачів (інших літераторів у тому числі), усні виступи згаданих тут реципієнтів на читацьких конференціях, зустрічах з авторами, інформація про такі виступи в пресі, а також виступи по радіо, телебаченню, навіть на мітингах і вічах. Останні фіксуються у пам'яті слухачів, глядачів, у переказах іншим людям і, звичайно, в архівах мас-медіа. Це – перша група джерел, офіційно оприлюднених, доступних до вивчення в будь-який час.

Другу групу джерел-об'єктів складають також зафіксовані в різного роду текстах оцінки літературних явищ, але прихованих до певного часу від публіки. Йдеться про щоденники і записники письменника, його епістолярій; про листування критиків з автором і поміж собою; читацькі листи до письменника і в редакції газет, журналів, видавництв; про "закриті" видавничі рецензії (там і тоді, де вони практикуються); про рукописи і різні варіанти літературно-критичних матеріалів, опрацьованих або самим автором на вимогу видавця, редактора, цензора, або без його відома — кимсь із редакційних працівників. Зіставлення таких матеріалів дає змогу простежити процес зародження оцінки, її розгортання в критичне судження й оформлення у статтю. Вони виявляють мотиви критичних чи апологетичних публікацій у критиці, ступінь громадянської відваги й щирості, відвертості критика, механізми "тиску" на критика, причини його відходу від активної літературно-критичної діяльності.

Третя група джерел-об'єктів історії літературної критики — це документи, які регламентують чи якось спрямовують літературне життя і тому опосередковано впливають на стан і характер поточної літературної критики: цензурні статути, циркуляри; програми панівних (правлячих) політичних партій, літературних об'єднань, до яких входить критик, з їх маніфестами, деклараціями, статутами і програмами їхніх друкованих органів.

Окрему групу джерел, яка може трактуватися найважливішою і подаватися першою в переліку, становлять матеріали, які свідчать про стан естетичної свідомості того періоду, критику якого вивчаємо. Це — теоретичні трактати з філософії, естетики, літературознавства, підручники, за якими ці предмети вивчаються у школах і вузах; це — характер політичного режиму, стан культури, її матеріальної бази, яка уможливлює активне функціонування художніх цінностей серед усіх верств суспільства.

Суспільно-політичні умови, культурологічний контекст, соціально-психологічна атмосфера в державі, в регіонах, колективах, сім'ях, морально-духовна розкутість людей — все це формує індивідуальну свідомість і письменників, і читачів, і критиків, визначаючи зрештою потребу в літературній критиці, її суспільний авторитет, необхідність вивчення в загальноосвітніх і вищій школах, особливості літературно-критичного дискурсу.

 

3. Взаємозв'язок історії літератури і літературної критики

Такий широкий компонентний склад джерел історії літературної критики при належному і повному його опрацюванні таїть у собі небезпеку втрати меж і специфіки літературної критики, розчинення її в історії суспільної думки. Це — реальна і досі актуальна проблема. Праці з історії філософії, з історії естетики, з історії літератури, з історії літературної критики в Україні мають здебільшого спільні джерела, перегукуються за змістом, мають синкретичний характер. У них дуже мало місця відведено дослідженню власне наукознавчих аспектів, специфіки знання в кожній галузі, особливостей форми праць, їх жанрів, композиції, стилю. Твердять, що це — специфіка духовного життя неповної нації, яка надовго втрачала свою державність, мала асиметричну структуру культури і т.д. Така позиція до певної міри слушна. І все ж вона вимагає критичного до себе ставлення і не може вважатися єдиною в організації освіти, культурного життя взагалі – тим більше в науці.

Якщо філософія, естетика, теорія літератури, історія літератури та історія літературної критики складають теоретичний рівень суспільної свідомості і в межах наукової картини світу розрізняються за своїми предметами, за ступенем узагальнення явищ художньої культури, за мірою абстрактного та конкретного, об'єктивного та суб'єктивного у змісті категорій і понять цих наук 5, то вже за цими параметрами можемо виділяти, вибирати (навіть цитувати з тексту) думки, ідеї, поняття, що мають філософський, естетичний, теоретико-літературний, історико-літературний, літературно-критичний характер. Для історії літературної критики домінантою й критерієм відбору виступатиме насамперед оціненість висновків, понять; уявлень, спрямованих на явища поточного літературного процесу. Очевидно, історик літературної критики не зобов'язаний докладно і вичерпно відтворювати систему філософсько-естетичних поглядів письменників і критиків, але зрозуміти і враховувати їх він мусить, бо вони є основою оцінних суджень; так же він не має потреби вичерпно реконструювати діахронну фактологічну базу літературного процесу, без чого не обійдеться історик літератури, однак без знання (відчуття) історико-літературного контексту він не матиме шкали для поцінування нових творів як художніх, ориґінальних чи, навпаки, нехудожніх, банальних, вторинних і т.д.

Загальновідомо і безперечно, що шкільний (у старших класах) і вузівський курси історії літератури містять значний оцінний компонент, меншою чи більшою мірою торкаються літературної критики (критичні праці відповідного періоду), але в жодному з них немає цілісної картини, логіки руху літературної критики в усіх її формах побутування — від шпальт газет і журналів до листів і тематичних збірників, монографій. Критика там наявна як ідеологія, естетична концепція, полеміка, але не як творча діяльність зі своїми атрибутами. Чи треба їх знати? Безперечно. Адже цінність виявляється в усьому, аж до місця статті в газеті (на першій чи останній полосі і т.д.). Органи преси ведуть не тільки відкритий (текстуальне виражений) діалог, а й "полемізують" своїм паралелізмом, відштовхуванням, взаємодоповненням, вдаючись до т.зв. мінус-прийомів. Звісно, цей аспект періодики входить у предмет історії журналістики, однак без його врахування історія літературної критики не може бути повною, втрачає відчуття пульсування літературного критицизму, його стимулів, його імпульсів.

Історія літератури вивчається у вузах із першого курсу в хронологічному порядку (хоч стисла пропедевтика, присвячена сучасному літературному процесові, подається на першому курсі і відразу випереджує діахронію), служить базою для історії літературної критики, яка може задовільно розкриватися не скоріше четвертого року навчання у вищій школі. Однак якщо історію літератури подавати традиційно як історію обставин, що зумовили виникнення творів, як їх сюжети і композицію, як їх місце і роль у літературній спадкоємності; діалектиці традицій і новаторства без історії впливу творів та їх прийняття, то це буде неповна історія. О.І.Білецький ще 1922 року ставив цю проблему як методологічно важливу. Він тоді твердив: "Доводити зараз, що історія літератури не тільки історія письменників, а й історія читачів, що без маси, яка сприймає художній твір, немислима сама творча продуктивність, означає вламуватися у відчинені двері"6. Для історика літератури, отже, літературно-критичні оцінки критиків — сучасників письменника і наступних за ними поколінь критиків — чи не єдине джерело, яке фіксує в текстах читацькі рефлексії, результати інтерпретації давно написаних і опублікованих творів. Тому сьогоднішній викладач історії літератури не може обмежуватись тільки власним сприйняттям текстів давніх творів чи інтерпретацією сучасних літературознавців — авторів нових монографій і підручників: опосередкованою ланкою між ними і давнім текстом має виступати історія літературної критики в усіх гранях її власного предмета. Оскільки часу для поєднання двох історій — художньої літератури та літературної критики — не вистачає, а кожна з цих історій має свою логіку й специфіку, то й виникає необхідність окремо їх розробляти, наслідки фіксувати в окремих посібниках, на основі яких привчати студентів усвідомлювати логіку розвитку літературної критики як специфічної творчості й діяльності і в такий спосіб готувати кадри критиків, чи бодай формувати позитивне наставляння на літературно-критичну діяльність.

4.Завдання і значення курсу історії літературної критики

Завдання курсу історії літературної критики двоспрямоване. По-перше, вона відтворює цілісну картину становлення, формування і розвитку критики як органічної частини літературного процесу; виявляє внутрішню логіку розвитку літературної критики, роль критики в художній культурі суспільства. По-друге, історія літературної критики, увиразнюючи здобутки і втрати літературної критики на всіх етапах розвитку національної духовної культури, сприяє підготовці кваліфікованих кадрів критиків. Саме цим зумовлюється значення вивчення історії літературної критики, особливо на факультетах журналістики і філологічних.

Глибоке і всебічне вивчення історії літературної критики в усій її повноті озброює випускників гуманітарних вузів знаннями умов і факторів, які забезпечували багатьом відомим людям успішну діяльність у царині критики; формує у студентів навички аналізу мистецьких явищ, виробляє практичні вміння здійснювати критичну діяльність; застерігає від повторення помилок попередників; дає масштаб для врахування літературно-мистецьких цінностей, сприяє формуванню історизму мислення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Історія української літературної критики / М.Д.Бернштейн, Н.Л.Калениченко, П.М.Федченко та ін.— К.: Наукова думка, 1988.— С.3-8.

2. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики (спроба літературно-наукової методології). —Т.1. —Прага,1925. —С.5-7.

3. Федченко П.М. Літературна критика на Україні першої половини XIX ст. —К; Наукова думка, 1982. —С.3-11.

4. Наєнко М.К. Українське літературознавство: школи, напрями, тенденції. — К.: ВЦ "Академія", 1997.

5. Літературознавчий словник-довідник. — К.: ВЦ "Академія", 1997 (гасла "Літературознавча методологія", "Інтеграція наук і літературознавство", "Теорія літератури", "Історія літератури", "Літературна критика", "Літературознавча історіографія", "Бібліографія").


загрузка...
загрузка...