загрузка...

Стаття - Ганна Костів-Гуска. Поезія

Сьогодні це уже сприймається, як аксіома: справжня поезія – завжди глибоко релігійна. Хто цього не розуміє, не відчуває, для того пояснення бліді й марні. Багато про це написано Валерієм Іллею, добре про це сказав Михайло Шевченко у передмові до збірки поезій Ганни Костів-Гуски "Страсна дорога": "Переконаний, що бездуховної поезії не існує, та й існувати не може. Адже поезія і є вираження духовного стану (чи руху) людської душі". Одразу, ніби мимохідь, втрачаєш інтерес до тексту невіруючого письменника, бо ловиш себе на думці, що нема глибини, що ідеш по мілкому, а це стомлююче і нецікаво. Ганна Костів-Гуска завжди тяжіла до духовної лірики, і навіть у часи тоталітарної системи всупереч панівній ідеології намагалася сказати більше про душу людини, ніж примарні трудові здобутки, релігійною тематикою наснажені також майже усі без винятку її нові твори, що увійшли до двох останніх в часі збірок "Голгофа" і "Страсна дорога" (обидві видані у знаному тернопільському видавництві "Джура").

Мисляча людина завжди живе у передчутті великої нагороди – вічності, й не може не думати про той великий перехід, що чекає її, не замислюватися над болісними питаннями буття, терзатися сумнівами і дошукуватися істини, прагнучи дорости до розуміння Абсолюту. І той, хто шукає, знає – усе починається з любові, вона одна виведе з манівців, допоможе і опорятує душу, й мимоволі зривається з уст тихе прохання: Отче наш, любов нашу насущну дай нам сьогодні:

Моя любове! Вік гори мені.

І не згоряй, не згасни, і не стлій,

Не промайни, як дощик навесні,

Не пролети, як в спеку буревій.

Поетеса все хоче обняти і пригорнути до серця, зігріти теплом душі, онімбити і облагородити. Ти відчуваєш силу цієї любові, бо вона б'ється через край, світ у її сяйливій аурі й полоні, а трагічність життя з особливою напругою підсилює її. Відчуваєш, що любиш цю веселку, бо хтось милується нею востаннє, любиш ріку – хтось купається в ній останній раз, любиш траву – востаннє хтось занурюється в її пахощі… Любиш землю – як на відході…

Хитнеться день і дзенькне камінь!

На віко – декілька грудок.

…Із траурними хоругвами

Душі зметнеться голубок.

Земля кружляє у безвісті і ми будуємо дім над прірвою. Але хіба у нас є вибір? Земля – ковчег. І кожен переживає свій кінець світу. Тож мисляча людина живе ще й в постійному Божому страху, і це не від слабкості душі, а від сили її, від визнання всемогутності Бога і усвідомлення власної ущербності та потреби вдосконалення. Не сильні духом обходяться без Бога, а сліпі духом.

Читаєш ці вірші й переживаєш справжнє духовне піднесення, перед внутрішнім зором постають картини хвилюючі й неперебутні: рідні краєвиди і далекий Єрусалим, споришевий путівець, яким ще юна мати бігла на колгоспне поле і та стежка, якою ходив Господь. Ховаєш той скарб у душі й прагнеш ступати по землі, наче по воді.

У Назареті тиша аж густа.

Провінція далека і глибока.

Нестерпний вітер спалює уста,

Гарячий пил нечутно глушить кроки.

…Вечірня туга цих святих небес.

Камінні дворики. Кімната, стіни.

Тут Божий Дух благословив Тебе,

Тут Ангел возвістив Тобі про Сина.

 

Книга повинна збагачувати нашу мову, і якщо цього не відбувається, то її краще відкласти вбік, але можна й дочитати, якщо вона відточує нашу совість. Та це трапляється рідко, бо якимось дивним чином мова і совість взаємопов'язані. У Г.Костів-Гуски це відчувається особливо і ці вишукані образи, мистецькі тропи ніби осяяні горним світлом. А ще поетеса незрідка ніби пробує слово на смак і перевіряє на колір, тож народжуються такі щасливі поетичні знахідки як: "густа тиша", "нестерпний вітер", "людської долі золота сльоза", "палючий аравійський вітер", вона спроможна відчути як "тужить слово", "як сніг цвіте, як пахне м'ята-рута, як "серце навіть в радості щемить". Та не лише відчути, а й описати.

Поезія Г.Костів-Гуски – це поезія переживання, що народжується, як правило, з якихось неперебутніх душевних станів, що виливається з глибини серця. Звісно, вона не чужа осмисленню, але горує почуття. Серце – центр світу і всесвіту, все зводиться до нього і все осяяне його світлом, воно єдиний непомильний і незрадливий провідник, тільки воно здатне наблизитись до Бога, відчути твердь Господнього світла. І чи варто покладатися на розум, на логіку? Далебі. Адже людина не може відповісти хоча б на такі питання як: звідки ми прийшли? Куди прямуємо? Куди відійдемо? Чому на долю кожного випадає стільки страждань і випробувань? А серце говорить нам: блаженні, що не бачили й увірували й одкровення сходить на серце щире та лагідне.

Поетеса роздумує над такими категоріями буття як правда і кривда, любов і ненависть, добро і зло, гріх і покута.

Спокутуєм гріхи свої й чужі.

Але чому це безневинні діти

Стоять із нами по цей бік межі

І ми їх не спроможні захистити?

Це Божа кара чи людська рука

Нависла над тобою безборонно?

Тече людської пам'ята ріка –

Місцями – світла, а місцями – чорна…

І світ вона бачить крізь призму сльози, і все у неї освячене сльозою, й сьогодні уже можна говорити про архетип сльози у її творчості. Це не означає, однак, що породжує ту сльозу проста жіноча сентиментальність чи тонкосльозість, далеко ні, просто вона має стале переконання, що сповідатися Богові щиро можна тільки зі сльозою і світ уявляється їй як сльоза з Божого лиця. Усвідомлення трагічної сутності життя у книгах "Голгофа" і "Страсна дорога" наскрізне. Страждання Богородиці, Спасителя, що прийняв на себе муки світу – не тільки високий символ, вони сутність земного життя. "Справді, жити на світі – це недоля", – наголошував Тома Кемпійський. Г.Костів-Гуска багато пише про людські страждання, її передусім цікавлять особистості, для яких життєва дорога стала суцільною Голгофою, і яскраво виділяються тут образи Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Богдана Лепкого, Василя Стуса, Климентини Попович-Боярської та інших. Що життя кожного з них? Що після кожного з них залишиться? Слово, як сльоза закам'яніла.

Кожного чекає жахливий триптих: життя – смерть – страшний суд. Але в кожного є також час – його життя, – щоб зробити страшний суд нестрашним, одрятувати душу для вічного життя.

Поетеса болісно перейнята тим, що людина готує землі судний день, а земля – людині. В одному з програмних творів "Чорний біль" є такі рядки:

Цей чорний біль ніколи не мине

В душі землі, в душі мого народу.

Він зачепив своїм крилом мене,

Мій сад, і небо, і пречисту воду.

Цей чорний біль страшніший від проклять –

І, наче смерть, квапливий, невблаганний.

Свята земелько, як тобі болять

Невидимі радіаційні рани…

Піврозпад болю. Де його закон?

Хто встановив на душу його мірку?

Піврозпад болю… Не жахливий сон,

Бо нам усім від нього в горлі гірко.

Звичайно, у світі тісно переплітаються журба і радість, щастя і горе, вони не можуть існувати одне без одного, як тіло без душі, світло без темряви. Світ, що його малює поетеса, ніколи не постає однобічним, чорно-білим, а в усій гамі кольорів. І, як на мене, їй найкраще вдаються ті вірші, в яких оспівується краса і велич цього світу. Пити очима красу – наповнювати радістю криницю душі.

У споришах ночують їжаки.

Їм на подвір'ї так привільно жити.

Вони їдять у мене із руки,

Я навіть вмію з ними говорити.

По стежечках, що знають лиш вони,

Біжать квапливо, зблискуючи оком.

І ці старі, гіллясті ясени

Без них були би зовсім одинокими.

Поетеса перейнята тим як врятувати свою душу, вибілити її, але вона напевне знає, що варто берегти не тільки свою, а й душі метеликів, дерев, буслів. А ще вона уміє описати красу росистої лугової стежини, смак червоного яблука і гіркуватого диму, світло батьківської хати на порозі вересня, дощ – автограф неба, залишений на землі та багато інших земних див. При цьому не покидає радісне відчуття, що пером вона малює, як пензлем.

У росах стежка лугова,

Мов срібний ланцюжок…

…Осіннє золото беріз

Зриває вітер нетерпляче.

Стоїть такий печальний ліс,

Що ледь душа моя не плаче.

Відчуття єдності з природою, усвідомлення того, що твоя душа – частинка світової душі, дарує поетесі трепетне усвідомлення щастя і дару слова, потребу висповідатися перед світом, закарбувати у слові проминальну мить.

Природо! В нас одна душа.

Мені сестрою ця калина.

І я не винна, я не винна,

Що виросла з її куща…

Михайло Шевченко обмовився у передмові, що поезія Г.Костів-Гуски ніби й не жіноча, а більш чоловіча. Тут важко з ним погодитися. Звичайно, є у поетеси рядки, що виказують виняткову силу волі, рідкісну для нашого часу стійкість і навіть мужність, але не вони домінують тут, не вони визначають поетичне обличчя авторки, бо назагал це поезія по-особливому трепетна і щімка, осяяна добротою і ніжністю. Тільки жінка може так прагнути все обняти, зігріти теплом свого серця і любові, тільки жінка може так страждати без гніву й протесту, не картаючи та не нарікаючи. Разом з тим, в тій поезії відчувається щось крихке, беззахисне і дитинне. Тільки жінка, що не розгубила в душі дитинного начала може дозволити собі публікувати ось такі вірші:

Ті дні ще з пам'яті не стерті,

Не поросли іще травою.

Як я мала хотіла вмерти,

Щоб мама плакала за мною.

Я об'їдалася порічок,

Оскомина палила зуби.

Я уявляла, скільки стрічок

Мені в труні прикриють груди.

І буде мама жалкувати,

І не простить собі ніколи,

Чому саму лишила в хаті,

Як бігла на колгоспне поле…

Здається, що лірична героїня цих поетичних збірок (а це сама поетеса, в чому немає сумніву) постійно чує пошум янгольських крил над собою, живе в неперервному зв'язку з Богом.

Коли зупиняєшся над художньо-виражальними засобами, якими послуговується авторка, так би мовити, її поетичним арсеналом, а також формою віршів, то може видатися, що все у неї надто просто і невибагливо, однак це буде хибне враження, бо за неймовірною ясністю і свідомою неускладненістю строф відчувається важка праця душі й мозку, свідома творча установка, що найпростіше – завжди найглибше. Поетеса уміє почути потойбіч світла звук, і побачити потойбіч звуку – світло, уміє жити так, щоб кожен день ставав віссю долі, й головне – перелити це в чеканну форму класичних строф.

…І прийде судний час, і судний день

Захопить так зненацька і раптово,

Що вже й не вимовиш останнє слово,

Воно з тобою в безвість відійде.

А там, для кого мовити його?

Пітьма і морок, непроглядні хащі.

По той бік грішники – усі пропащі,

Чи їх очистить праведний огонь?

…Стою з останнім словом на устах.

Воно в мені тріпоче, наче птах…

–Люблю, – лиш видихну, бо губи вже чужі,

у судну мить, на тій уже межі…

Звісно, суть не у формі, не в способі побудови фрази, а в глибині думки, філософському осягненні дійсності, силі почуттів і переживань. Та зрозуміле й інше: небуденні переживанні і несподівані думки завжди шукають адекватної форми. Не можна банальну думку замкнути у незвичній фразі і навпаки: глибока думка тісно зв'язана з формою, способом побудови фрази, навіть пунктуацією, а вже й поготів – графічним розміщенням.

Поетеса багато роздумує над невідворотністю долі, дією вищих законів, а ще перед її внутрішнім зором постійно перебуває світла і стражденна постать Спасителя. Перед нами наче на екрані кіно пропливає усе його життя – від народження в убогій яскині до трагічного сходження на Голгофу. Для письменника це надскладне завдання – осмислити земний шлях Богочоловіка, і тут потерпіли творчу невдачу навіть визначні майстри пера. Не все, звичайно, вдається і Г.Костів-Гусці, не з усіма її висновками і твердженнями, творчими інтерпретаціями та переосмисленням біблійських істин можна погодитися, але більшість поезій із циклу "Терновий вінець буде кращий, ніж царська корона…" вражають оголеною щирістю почуттів, сміливістю думки і складністю художнього задуму. Авторка не висловлює аксіоматичних тверджень, не проголошує прописних істин, а спонукує до розмислів, глибшого прочитання канонічних текстів. Як приклад, хотілося б навести вірш "На Голгофі". Приходить час і ти нараз ніби спіткаєшся об цей рядок, який десятки разів перечитував у Ісуса: "Господи, чому ти покинув мене?!" Робиш сумне відкриття для себе: виявляється, Господь може покинути людину, забути про неї. Усі ми маємо, мабуть, пройти через це нелегке відчуття покиненості, якщо через нього пройшов сам Ісус. "Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?"

Отче Мій, Боже Мій

Нащо Мене Ти покинув?

Чи Ти уже відцурався

Єдиного Свого сина?

Далекі слова Мого зойку

Не долітають до Тебе.

Смерть лягає на очі, –

Не бачу дверей до неба…

Філософські роздуми у поетеси завжди тісно переплетені з ліричними, навіть більше – все у неї в легкому серпанку ліричного осягнення світу, захоплення і зачудування, де кожна думка ніби спіймана зірка.

Існує багато визначень поезії і кожен митець, увочевидь, по-своєму розуміє завдання поезії й відповідальність перед дарованим йому словом. Поезія для Ганни Костів-Гуски – це намагання сказати щось нове людям і Богові. З людьми начебто все зрозуміло, а з Богом, чи можливо це? Навряд. Але тим і вражає поет, що ставить перед собою надзавдання.

Біблійна притча про таланти, які пан роздавав своїм слугам, звичайно, прозоро накладається на письменників. І хоч не все так однозначно та просто, але як од віку одні закопують свої таланти, а інші примножують. Авторка "Голгофи" поставила підніжжям до мистецтва невтомну і наполегливу працю, і хоч трапляються у неї творчі втрати і невдачі, та голос її міцніє від збірки до збірки і на наших очах виростає її величний храм любові на ймення Поезія.

 


загрузка...
загрузка...