загрузка...

Стаття ДМИТРО ПАВЛИЧКО
Біографія Дмитра Павличка

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Підкарпаггі в багатодітній селянській родині. Початкову освіту здобув у польській • школі в Яблуневому, де українська мова була забороненою. Конфлікти, що з цього виникали, поет опише згодом у нотатках "Про себе" (Павличко Д. Біля мужнього світла. — К., 1988) та ще у віршах виллє гіркоту зневаженої гідності ("За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені..."). Він вивчить мову Міцкевича і полюбить його культуру, в Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно всотуватиме духовні скарби інших народів та епох. 1 все це зміцнюватиме в ньому любовне, бережливе ставлення до рідного упослідженого слова. Захист і плекання його ще замолоду стануть для Д. Павличка — одного з освіченіших літераторів сьогодення — справою обов'язку й честі.

Від 1948 р. у Львівському університеті Д. Павличко вивчає українську мову та літературу. Ще у вузі відає літературною частиною Львівського ТЮГу, потім — відділом поезії журналу "Жовтень". У 1964 р. він переїжджає з родиною до Києва, працює на Кіностудії ім. О. Довженка (за його сценаріями поставлені фільми "Сон" — у співавторстві з В. Денисенком та "Захар Беркут"), у Спілці письменників України, тривалий час — редактором журналу "Всесвіт". Секретар СП СРСР із 1986 р.; з 1988-го — секретар правління СПУ. 1989 р. обраний головою новоствореного Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, народний депутат України.

Усе це — сторінки трудової та громадської діяльності поета. А початок творчості відноситься до 1 січня 1951 р., коли в газеті Львівського університету "За Радянську владу" публікується перший вірш Д. Павличка "Дві ялинки". А збірка віршів "Любов і ненависть" побачила світ 1953 р. і стала помітним явищем молодої музи передовсім через те, що принесла поезію громадянськи стривожену і гостру ("Я син простого лісоруба"). Ця громадянська напруга вирізнила дебют Д. Павличка з потоку повоєнної лірики, підрожевленої цілком зрозумілими переможними настроями, а з другого боку — не вельми сміливої порушувати гострі теми в часи сталінського диктату. Вірш Д. Павличка виростав на свіжій межі двох епох Західної України, в ньому нуртувала енергія суспільних болінь, спалахуючи блискавицями щирого громадянського пафосу: "Але, людське забувши щастя й горе, Який до чорта буду я поет!".

У голосі 24-літнього автора було щось неструджене, неперемерхле, щось від тремтливого неофітського захвату. Те, що згодом утратить юнацьку наївність і вигартується в усвідомлене й невідступне служіння Правді. Літературне визнання прийшло до нього відразу. 1954 р. за пропозицією М. Бажана Д. Павличка було (заочно!) прийнято до Спілки письменників.

Наступні збірки ("Земля", 1955, "Чорна нитка", 1958) разом з розвитком відомих мотивів — а це насамперед новітня історія Івано-Франківщини, "високої землі" поета, її драматичні злами і горді творці — приносять і нові, дещо несподівані для суворо інтонованої музи Павличка, а разом з тим такі природні барви. Мається .на увазі інтимна лірика, зібрана в циклі "Любов" 1953 р., що пізніше дістав назву "Пахощі хвої".

Дедалі чіткіше в усіх поетичних жанрах проглядають риси індивідуального стилю Д. "Павличка. Це — особлива конфліктність ліричного сюжету, де думка й почуття рухаються доланням суперечностей, а обмеженість окремих позицій перетворюється на все-охопність діалектичного судження. Так, у вірші "Ти мене гуцулом називала" юнацька нетерплячість серця обертається очманілою закоханістю "до гробу", що перегорає на гіркоту зневажених почуттів, яка заповнюється цілющим трунком досвіду: "У багатті другого кохання Першого завжди іскринка тліє".

Діалектичність думки, що прозирнула в низці творів 50-х років, означила кінець раннього періоду творчості й початок великої зрілої роботи. Засвідчила це збірка віршів "Правда кличе!" 1958 р., книга, яка стала духовним порогом шістдесятників, легендою для молодих, славою і соромом свого часу. Соромом, бо вісімнадцятитисячний її тираж було вилучено з обігу і знищено. На IV з'їзді письменників СРСР автора було розкритиковано. І хоча сама книжка не називалася (як неіснуюча!), малася на увазі саме вона, її інвективні "неясності". А тим часом жодних неясностей не було — то пролунало слово правди про аморальність тоталітарної доби, бюрократизм, ідеологічне фарисейство, чиста правда, що уперше пролунала 1956 р., але в усій повноті своїй, як виявилося, передчасна. Лише нині ми дійшли розуміння цих проблем, але досі сонет Павличка "Коли умер кривавий Торквемада" лишається неперевершеною й унікальною за своєю соціальне філософською проникливістю алегорією тоталітарної системи:

Коли умер кривавий Торквемада,

Пішли по всій Іспанії ченці.

Зодягнені в лахміття, як старці,

Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,

Чи не схитнеться їх могутня влада!

Душа єретика тій смерті рада —

Чи ж не майне де усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема.

А люди, слухаючи їх, ридали...

Не уміхались навіть крадькома;

Напевне, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Д. Павличко перший і єдиний, хто майже за тридцять літ до звільнення відважив своєю книгою ляпаса функціонерові, котрий "не оре, не кує і не будує, Лише гукає: "В комунізм йдемо!". Перший відверто сказав про розшарування суспільства на тих, що працюють, і тих, що розподіляють плоди цієї праці, дбаючи про себе ("Лист прибиральниці до поета"). Поетові боліли "хайживістські" ямби, знеду-ховлення народу, упослідження рідної культури та інші біди. Книжку спалили. Але Слово не згорає: всі ці вірші нині повернено читачеві тритомним виданням творів Д. Павличка (К., 1989).

На рубежі 60-х провідною для Д. Павличка бачиться громадсько-публіцистична       лірика відвертого агітаційного плану, звернена до інших народів і країн (книги "Бистрина", 1959, "Днина", 1960, "На чатах", 1961). Картини життя незалежної Куби склали книгу "Жест Нерона" (1962). Поет ніби сходив за три моря, оком гуманіста окинув небокраї XX століття. Багато що відходило в галузь ілюзій, соціальної романтики, натомість вигромаджувалися брили нових проблем, що вимагали осмислення. Тут — витоки "Гранослова" (1968), книги виняткової художньо-філософської сили.

Земна велич людини розкрилася в "Гранослові", приборкуючи технократичні амбіції та вносячи перспективу в сьогодення ("Космос"). Поет зобразив особистість не як володаря природи (ця доти популярна ідея почала виявляти свою ущербність), а як частинку цієї природи, фрагмент загадкового круговороту матерії, де відбувається взаємоперехід вічності й миті:

Біля вуликів на землі

Лежить собі дід мій і куня.

І лазять бджоли по його чолі,

Як по розтрісканім зрізі пня.

Не ворухнеться його рука —

Нехай беруть собі карий мед.

Дідусь мій до смерті своє звика.

Як звикає до слави поет.

Придивіться до цієї грандіозної в своїй філософічності й простоті картини — тут немає праху, є матерія в безконечному триванні, що виявляє різні властивості аж до свідомості й доброти як вищої своєї сутності! У земних клопотах і пориваннях одкрива-лася Павличкові даль духовної безконечності. І досі не маємо нічого подібного осанн гордої плоті, виспіваній поетом у сонеті "Лук", вірші "Моя гріховшще пречиста" та ін. Досі немає рівного "Молитві" — віршеві во славу Шевченковому генію, бо тут углиба і розкошує в духовному безмежжі щаслива цим безмежжям особистість. Досі неспростовним словом про взаємодію національного та інтернаціонального лишається Павличків вірш "В кабінеті Леніна".

Однак громадянську наснаженість Д. Павличка треба розуміти широко — як вияв різнопланово багатої й активної натури художника. Трибунність поета відрізняється од наступальності чергового оратора своєю естетично непідробною напругою вистражданого рядка. Це — спосіб світовідчуття, що проявляється в усіх поетичних жанрах Павличка.

Лірика поета ввібрала в себе поклади світової та вітчизняної культури. Говорити так дають змогу не тільки твори на культурно-історичну тему, що складають цілий пласт його творчості (цикл "Вчителям і друзям", "Київські сонети", портрети зі збірки "Сонети подільської осені" 1973 р. або безпрецедентна в нашій поезії Павличкова Франкіана "Задивлений в будущину"). Річ у тім, що художньо-філософський досвід попередників проймає всю поезію Павличка і виявляється в культурі думки, її доцільному рухові від знаного углиб іще непізнаного. Сказане стосується й фольклору, що постійно підживлює його поетичне слово ("Два кольори", "Впали роси на покоси" та ін.).

Відданість традиції простежується і в стилістиці Павдичка, котрий і в часи найсміливіших новацій віддає перевагу класичним формам, передовсім сонету, нормативному віршеві в усіх жанрах. Однак у кожну з цих форм поет вносить щось суто своє (згадаймо "Білі сонети"). Архітектоніка його творів визначається рухом думки через діалектичне заперечення вихідної тези та її потвердження на новому знаннєвому рівні.

Промовисто свідчать про це поеми Д. Павличка. Так, у "Поєдинку" (1978) герої-побратими, зведені волею диктатора в гладіаторському герці, прикидаються, імітують бій, та швидко переконуються, що "несправжня битва страшніша від справдешньої стократ". Тоді кожен починає зумисне наражатися на меч су-противника-друга, але й цей саможертовний порив заперечується думкою про ганьбу, яка довіку ляже на переможця. Починається справжня січа, бо кожен прагне перебрати на себе страшний тягар і тим урятувати побратима — врятувати смертю! Але ж при цьому вони вже виконують не свою, а диктатора волю, котрий звів їх у герці на власну потіху. їхня воля лишилася перед поєдинком, на отих хрестах, що на них було обіцяно їх розіпнути за відмову битися: "Не жаль мені життя, ні побратима, Та жаль, що ми не вмерли на хрестах!..". Вони втратили свободу — внутрішню, ту, яка ще їм, рабам, лишалася — свободу вибору — і це найстрашніше!

Хоч якою б сильною була експозиційна ідея твору, вона у Павличка обов'язково буде підважена, переглянута і ляже підмурком вищої ідейної споруди. Це стосується й емоційної барви віршів та поем, яка під пером Д. Павличка міниться в усьому спектрі людських почувань. Перечитуючи Р. Барадуліна, поет висловив таку думку: "Вміння робити вірш в нутрі емоційно суперечливим свідчить про витончений, спостережливий і філософський талант" ("Біля мужнього світла". — С. 201). Важко не згадати її, вдивляючись у "Таємницю твого обличчя" — збірку інтимної лірики 1979 р.

З вершини життєвого досвіду митець оспівав любов як найбільший дарунок життя, запоруку його осмисленості й тривання. "У пику" розжирілому на брехні святеннику і зжовклому від нудоти циніку він підніс її горді знаки на філософсько-історичну височінь у час девальвації головних моральних цінностей. Тому з гуманістичної точки зору суспільний сенс цієї лірики не поступається найгострішим інвективам та притчам Д. Павличка.

Низкою самобутніх образів ожив в українській поезії поганьблений жанр еротичної лірики, що має в світовій культурі величезну традицію від Сапфо й Катулла до Бодлера й Тувіма. Це не завадило поетові сягнути філософських висот, дійти вагомих істин. Власне, заради них він і вдивляється в реальність зблизька, з думкою про буття як таке й духовним потрясінням, породженим споконвічною суперечністю між безконечною любов'ю і конечним життям: "Та вже не прилетить моя любов прозора. 1 добре, що нема нікому вороття. Що на одну любов дано одне життя".

Любов як вседержительниця життя — єдиний і наскрізний мотив цієї книги, таємниця, розгадувана поетом. "Поезію творить любов, а не злоба, — пише Павличко у слові "Про себе". — Ненависть — звіряче почуття, і, власне кажучи, ради того, щоб вона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життям великі подвижники й світочі доброти. Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі й складні часи,".


загрузка...
загрузка...