загрузка...

Стаття БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
Богдан-Ігор Антонич - поет гармонії

30-ті pp. XX ст., на які припадає творче життя самобутнього талановитого поета Богдана-Ігора Антонича, були періодом великого пожвавлення в західноукраїнській літературі. Настрій новаторських шукань у сфері мистецтва слова стимулювали мистецькі експерименти львівських художників, зокрема членів АНУМ — Асоціації незалежних українських митців, до якої належав і сам Антонич. Антонич був одним з нечисленних, а у своєму стилі навіть єдиним в українській літературі цього періоду творцем власної цілісної концепції світу. Одна з координат його поетичного світу — це спроба віднайти втрачену в цивілізації гармонійну єдність людини та космосу природи, а також споконвічна, невмолима туга людини за повнотою існування, туга, яка з давніх-давен знаходила вияв у міфологічній свідомості наших предків і наснажувала всю поезію Антонича.

«Закоханий в життя», він поспішав пережити цю велику любов і співчуття до всього живого, до всього, що живе й бореться за своє існування. Життя Антонича обірвалося в 1937 p., коли йому було тільки 28 років. Однак ще до своєї передчасної смерті він досягнув вражаючої мистецької зрілості, здобув добру славу й високий літературний авторитет. Тільки шість років пролягли між його першою й останньою збірками, але за цей час він написав п'ять книг поезій (не беручи до уваги «Велику гармонію», зібрану й опубліковану посмертно).

У вступній статті до першого видання творів Антонича Дмитро Павличко написав такі гіркі та справедливі слова: «Так мало тепер знають про нього, що хочеться починати майже неймовірним твердженням: Антонич був поетом і жив колись у Львові...» Він народився 5 жовтня І909 р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на «Антонич». Дитячі роки майбутнього поета пройшли в селі Новиця Горлицького повіту. Гірська природа, звичаї селян, усе те, що оточувало його з дитинства, сприяло розвитку чутливої художньої натури. Навчався Антонич у польській гімназії в м. Сяноку. В одному з віршів подано точний портрет Антонича-гімназіста:

Під абажуром з бібули зеленої полумінь маяв

в лафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.

Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая

мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

(«Зелена елегія»)

Саме до цього часу належать і перші вірші.

У 1928 р. Богдан-Ігор Антонич стає студентом Львівського університету, який був на той час польським навчальним закладом. Студенти слов'янської філології створили поза університетом гурток україністів, і Антонич швидко опанував українську літературну мову. Тут він познайомився з Романом Савицьким, Ярославом Рудницьким, Романом Завадовичем, тут уперше читав свої вірші «на людях». Університет він закінчив уже досить відомим літератором. У 1931 р. Антонич почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» з'явилася його перша збірка віршів «Привітання життя».

Закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії в 1933 p., Антонич став вільним літератором. Державної роботи він не шукав, бо українцеві отримати її було майже неможливо. Крім того, Антонич був переконаний, що має багато чого зробити в поезії.

Антонич-поет народжувався трудно, але, знайшовши свій справжній творчий шлях, пішов ним семимильними кроками. Його перші вірші, на думку Б. Рубчака, дещо формально невикінчені та тематично невишукані, у них також відчувається вплив старших західноукраїнських поетів, особливо Богдана Лепкого. Та гарний літературний смак і висока поетична культура молодого автора не дозволили йому друкувати ранні твори: більшість із них залишилися в рукописах.

Поезії, що ввійшли в першу збірку, значно цікавіші, у збірці чимало художньо майстерного й несподіваного. Молодий поет намагається внести багато нового у формальний арсенал поезії. Антоничів ранній формалізм виявляється в строфічних експериментах, що особливо помітні в сонетах (поет «ставить сонет на голову», чергує катрени з секстетами або й з окремими терцинами тощо), але такі барокові ігри з формою сонета не дають жодних дійсно художніх ефектів. Навпаки, найцікавіші сонети в першій збірці Антонича — ті, що написані цілком «канонічною» сонетною формою.

«Привітання життя» — єдина збірка у творчому доробку Антонича, де поет звертає головну увагу на «слухову» експериментацію. Уже в другій збірці він сам зрозумів, що він передусім «образотворчий», а не «піснетворчий» поет, і до систематичного озвучування поезії більше не повертається, воліючи зосереджуватися на будуванні образів. Але навіть у першій збірці зустрічаються дуже вибагливі поетичні образи, які можна умовно поділити на дві категорії: перша, менш цікава, нагадує інтернаціональний арсенал образів західноєвропейської поезії. Самі по собі образи — часом блискучі, але вони в'януть порівняно з «пізнішим» Антоничем. Друга, цікавіша, категорія — це цілком уже антоничевські образи (як «п'яний дітвак із сонцем у кишені» та ін.).

«Привітання життя» — дуже нерівна збірка, що створювалася під впливом романтизму (особливо морського, запозиченого з англійської романтичної поезії та її епігона Джона Мейсфілда); польських поетів Казімежа Вежинського (цикл про спорт) і Юліана Тувіма. У віршах зустрічаються барокові образи-кончетті (сонет «Підсвідомість»), є барокова гра із сонетною формою; є спроби модифікованого верлібру; є відгомони французьких символістів, особливо Поля Верлена; є сліди сюрреалістів; є вплив Павла Тичини (наприклад, у вірші «Збирання картопель», як це слушно відзначив професор Неврлі); і разом із тим усім є вірші, що аж бентежать своєю традиційністю.

Це насамперед збірка талановитого молодого поета, який одчайдушно шукає свій стиль, блукаючи в чарівному та манливому лісі світової поезії. Тут був його цех, його ґрунтовне ознайомлення з усіма фазами поетичного матеріалу, що його поет уже в наступній збірці так майстерно, а найголовніше — так по-своєму опанував. У цих шуканнях він, зрештою, натрапив на родовище, яке стало основним джерелом його натхнення. Твір «Зелена елегія» — єдиний у цілій збірці суцільно «антоничівський», і його можна вважати міцним містком до наступної збірки та всього зрілого доробку поета.

Від 1934 р. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва поет видав другу збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів їм. Івана Франка.

У цій збірці Антонич стає вже завершеним поетом-майстром. Він майже повністю міняє свій шлях, насправді розвиваючи техніку й колорит єдиного твору — «Зеленої елегії», оскільки вирішує, що цей новий напрям буде його справжнім шляхом.

Найголовніщою прикметою його мистецько-філософського світогляду, в цей час є дуже своєрідне, романтично-ідеалістичне, трактування природи. У «Трьох перстенях» природа наче «фіксована» спогадами лемківських краєвидів з дитинства та юності поета. Побут, обряди та звичаї лемківського села, як його бачить поет через часові фільтри дитячого світосприймання, «оказковують» природу, і краєвиди стають ніби чарівними картинками з дитячої книжки.

У цій збірці домінує ще один лейтмотив творчості Антонича: поетичне мистецтво та його таємниці. У «Трьох перстенях» поет заворожений своєю музою, своїм даром. Мистецтво поезії тут часто ототожнюється з таємничими процесами природи, виступає як найвищий вияв надзвичайної сили природи. Але в трактуванні мистецтва помітна ще одна романтична традиція — «байронівська»: поетичне мистецтво — це прокляття, яке відрізає молодого, здорового юнака («благородного дикуна» або й звіра) від коренів дитинства й позбавляє органічних соків природи. Поезія та людський розум «псують» людину як органічну частину природи й роблять її нещасною.

Жанрово в цій збірці представлено епічну й ліричну поезію. Довші поеми, які Антонич називає «елегіями», — це ніби своєрідні розповіді, але їхній тон не «розповідний» чи «епічний»: вони вибухають гейзерами раптового натхнення та рвуться задихано вперед, наче самі вони — стихійні явища природи. Разом з ними зустрічаємо в збірці короткі ліричні мініатюри, у яких відкривається якийсь цілком унікальний образ або ж маленький «космосик» образів. Ці дві тенденції простежуються в кожній наступній збірці, хоч у пізніших збірках «епічна» тенденція зазнає важливих видозмін: думки й образи стають щораз складнішими, глибшими, важчими. Вони втрачають свою безпосередність і силу. Натомість мініатюри до кінця ґрунтуються на безпосередності образного сприймання, хоча згодом стають значеннєво глибшими та чуттєво трагічнішими.

Після «Трьох перстенів» в естетиці поета відбулися суттєві зміни. Умовний герой, умовні (часто ідеалізовані) обставини та краєвиди поступилися місцем глибинам життя, інфернальним образам (пекельним, підземним; від лат. infema — підземне царство), жорстким і жорстоким передчуттям. Антонич змагається за поетичне письмо, яке було б рівновелике дійсності, письмо, доведене до грані можливого. Він відмовився від безпеки спостерігача і лірики думки, що намагається збагнути загадки і закони світобудови, не докипаючи до роздуму емоцій, і остаточно віддав перевагу ліриці, яка нехтує логічними побудовами і надає перевагу натякам, навіюванню. Тепер автор звертається До асоціацій читача, до підсвідомих порухів, пробуджених ритмом і ключовими образами; «вписує» свого ліричного героя в кільце безконечних метаморфоз природи.

За неповних чотири роки після виходу «Трьох перстенів» Антонич підготував до друку чотири книги поезій, працював над «малою» прозою, писав роман і лібрето до опери, пробував себе в ролі мистецтвознавця.

1936 р. він видає свою найбільшу прижиттєву збірку «Книга Лева». Коли «Три перстені» можна назвати «оказковуванням» реальності, тоді «Книгу лева» треба назвати її «оміфізовуванням», бо Антонич спирався у своїх віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними міфами, канонічними євангеліями й навіть апокрифами. У «Книзі Лева» поет звертається до міфів про походження стихій, світил, землі й усього сущого; у ній постійно присутній погляд того, хто «створює й винищує світи», «гасить ночі й світить свічі днів» («Балада про пророка Йону»), сплітає «вінки божих блискавиць» («Знак Лева»). Простежується авторська концепція, яку можна назвати «культом біологізму»: «закони біосу однакові для всіх», їм підвладний і мікро-, і макрокосмос — рослини, звірі, зорі, люди.

Біологізм Антонича — плідний як поетична концепція, що утверджує єдність світу, космосу, підпорядкованого законам природного саморозвитку, і включає людину в «мудре коло життя» як органічну частку природи, де

Лисиці, леви, ластівки і люди,

Зеленої зорі і листя

матерії законам піддані незмінним,

як небо понад нами синє і сріблисте!

(«До істот з зеленої зорі»)

Мотиви антоничівського біосу особливо виразно виявилися в «ліричних інтермецо» його «Книги Лева» та наступної «Зеленої євангелії», але якщо в ранніх поезіях Антонича можна було відчути дистанцію між ліричним героєм і зображенням, то тепер єднальні ланки зникають, і «я» поета цілком розчиняється, «зростається» зі світом рослин, тварин, зірок:

Нас двоє — два кошлаті й сплетені кущі,

і усміх наш — метелик ніжний і крилатий.

Проколені думки, мов бджоли на дощі,

тріпочуться, на гостре терня міцно вп'яті.

(«Сад»)

Злитість ліричного «я» поета з природою та контакт зі всесвітом стають головними рисами «пізнього» Антонича.

Так само, у плані загальної поетичної концепції (людина й одухотворена природа) розкривається місце поета в літературній традиції свого народу:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

Квітчаста батьківщино вишні й соловейка!..

(«Вишні»)

У поезіях Антонича — поета-модерніста — вражає не тільки багатство несподіваних живописних і музичних образів, але й певний принцип організації сюжету, художнього сприйняття крізь призму музики, як, наприклад, у вірші «Концерт», що побудований за принципом розгортання жанру симфонії. Гру починають одні «інструменти», а далі вступають усе нові й нові, і ведуть нові теми: «горлянки соловейків плещуть, мов гобої», «у зозуль прамові прадавній корінь «ку» у горде соло лине», «тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок, коли в таріль землі тарелем сонця гримне».

Крім виданих збірок «Привітання життя», «Три перстені» та «Книга Лева», Антонич встиг упорядкувати ще три — «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Слід звернути увагу на те, з яким тонким відчуттям композиції укладав поет свої збірки. Він не працював за принципом «що написав — те й видав». Три останні збірки Антонич готував паралельно протягом чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою. «Зелена євангелія» — це книга природи, «Ротації» — книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» — книга віри.

Збірка «Велика гармонія» є звертанням до Бога. Він присутній тут не в особах Трійці, а всією творчою силою, що дарує життя разом із натхненням. Містичний сенс збірки віршів про велич творця можна передати тільки музикою. Не важливо, як «звучать» недосконалі вірші. Головне — як «у вечорі на фортепіано світу кладе долоні Бог». Тоді лад і порядок пронизують речі, тоді хаотичні події утворюють ту незмірну гармонію, що недоступна навіть людській уяві. Музика в європейській культурі вважається духовною першоосновою. Суттєвим є те, що ми потрапляємо під вплив мелодії, що вона «будує» нас, але цього не вдається описати словами. Тому Творець — це музика. Тому поезія «Великої гармонії» вщерть заповнена світлом і оркестровою грою. Музика дає натхнення, а натхнення приносить визволення.

Остання, посмертна збірка «Ротації» — дуже цікавий і важливий етап у розвитку поета Антонича, у багатьох формальних і поетичних аспектах вона відрізняється від основного напрямку його таланту (ротації — це назва швидкої друкарської машини для газет у середині минулого століття. Крім того, у розумінні Антонича, це символ безконечного міського млинка, де великі наміри перемелюються на дрібниці, а людські стають нелюдськими). Осуд поета в сучасному місті викликав передусім дух гендлярства й продажності. Слова коханців, «мов гроші, пристрастю протерті» («Вербель»), і все це «котиться в провалля під лопіт крил і мегафонів» («Кінець світу»).

Ця збірка увібрала не тільки нові тематичні пласти, але й засвідчила нові риси поетики Антонича. Сам автор називав її «якимось надреалістичним натуралізмом». Це визначення найближче стоїть до сюрреалізму. Як згадував приятель поета, художник В. Ласовський, на Антонича сильно вплинули полотна сюрреалістів Де Кіріко та М. Андрієнка: монументальна статичність і скульптурність зображення. Він теж прагне створити картину, яка передала б відчуття відрази. Тут уже панує не гармонія, а дисгармонія, разючий контраст:

Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,

в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.

На голови міщан злітають зорі, наче листя,

у скорчах болю і багатства людський вир заснув.

(«Концерт з Меркурія»)

Це книга, у якій Антонич дав нове тлумачення урбанізму в українській поезії. Щодо тематики, «Ротації» можна вважати продовженням «Привітання життя», щодо розвитку філософських мотивів — «Книги Лева», але в цій збірці місто стає вже своєрідним символом «антиприродності». Незважаючи на те, що Поетична біографія Антонича збіглася зі становленням в Європі нового міста, міста-гіганта, він не був схильний до футуристичного захоплення мегаполісом. Його не вабило відірване від природи технократичне існування, тому у віршах цього циклу з'являються кінцесвітні мотиви (якщо потвор океанських глибин первісної природи поет називав «братами з дна вод», то потворам рукотворного міста він пророкує загибель). Цими ж мотивами пройняті твори цього циклу «Кінець світу»; «Міста і музи»; «Балада про блакитну смерть» тощо.

Знайомлячись, наприклад, із поезією «Сурми останнього дня», легко уявити три яруси описаного Антоничем міста (надземний — «стоповерхові кам'яниці» «пуща з каменю»; земний і підземний), а також перейняти його настрій:

Стоповерхові кам'яниці сплять, немов потомлені звірята,

географи малюють зорі крейдою на неба мапі,

в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий,

і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.

 

Ржавіють мертві риби у басейнах, вугіль і троянди чорні,

купці й роздягнені дівчата, в'язні в тюрмах і поети.

Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторні,

коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.

 

Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони

в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто,

примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.

— О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?

«Біологізм» міста (визначення самого Антонича) він сприймає як своєрідне заперечення справжньої природи, відрив від якої веде місто в безодню, до апокаліпсису. Людським інтелектом створене страховиддя — воно сковує природні зростання та буяння, а з ними й людське шастя. У цій збірці вже нечасто зустрічаємо урочисті гімни святкування життя. У високомайстерних, часом гротескових, саркастичних чи моторошних образах зустрічаємо своєрідні апокаліптичні візії міста-марева, міста-пекла.

Можливо, що, блискуче реалізувавши свій головний творчий задум у «Зеленій євангелії», Антонич свідомо вирішив піти новими шляхами: від стверджування та святкування до заперечення й картання, від неоромантизму до похмурого експресіонізму. А можливо, це була тільки тимчасова криза світогляду або психологічна криза особистості. Як би воно не було, маленька збірка «Ротації» демонструє нову й дуже цікаву грань таланту Богдана-Ігоря Антонича. Вільна метрика та строфіка, сміливі мазки темних кольорів, «чорний гумор», риторична дикція — усе це, на думку Б. Рубчака, могло б стати основою «нового» Антонича, навіть цікавішого й багатшого.

Тільки шість років пролягло між першою й останньою збірками Богдана-Ігора Антонича, але за цей короткий час він устиг написати п'ять книг поезій (не беручи до уваги зібрану й опубліковану посмертно «Велику гармонію») і досяг у творчості того рівня, який інші здобувають десятиліттями. Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду й міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.

Важливість Антонича важко переоцінити. Вона у своєму часі показувала, що українська поезія набирає нового рівня — радше філософського, аніж політичного. Поет спробував відтворити універсальне бачення світу, осягнув свою власну упізнавану манеру письма, загострюючи в літературі понятійні та світоглядні проблеми, що підкреслили новаторство його поетичних прийомів, запропонував новаторську манеру експресії та зробив це на багатьох рівнях: на рівні уяви, у власних пошуках вічності, на рівні роздумів про суть речей і на рівні свого досконалого поетичного ремесла. Усе це було ефективним при перетворенні західноукраїнської поезії з виснаженої реалізмом і регламентованої диктатом політики на вільнішу, образнішу поетичну тональність. Тому Антонич, без сумніву, є одним з найважливіших для української літератури XX ст. поетів. Показовим є також те, що його творчість з великим ентузіазмом сприйняло покоління, яке дебютувало у 80—90-х pp.: Ігор Римарук, Іван Малкович, Юрій Андрухович, Віктор Неборак та інші, які заявили про себе як цілком аполітичні, Зосереджуючись на естетичних вартостях мистецтва.

 


загрузка...
загрузка...